Раді Вас бачити!

Стефан різко кинувся вперед — одним стрибком. Його тіло вдарилось об її, легке, холодне, невблаганне. Руки вчепилися в її плечі, пальці вп’ялись в шкіру так, що залишились червоні смуги.

Він схопив край своєї сорочки та розірвав її. Тканина тріснула з різким звуком, ґудзики полетіли в сторони. Він скинув її з себе одним рухом, оголивши груди й живіт. Ремінь розстебнувся одним ривком, блискавка розійшлася з хрустом, він стягнув усе вниз разом із білизною.

Агонія ще не встигла підвестись — він уже перевернув її. Одним сильним рухом схопив за стегна, розвернув спиною до себе. Вона впала на лікті, коліна роз’їхалися по простирадлу. 

Його долоня вмить вчепилась в довге чорне волосся — стиснув пасма в кулак та різко відкинув її голову назад. 

Він увійшов у неї одним жорстоким, глибоким поштовхом — до упору, без підготовки, без жалю. 

Тіло Агонії здригнулось, м’язи стиснулись навколо нього судомно, але він уже не зупинявся. Рухався швидко, сильно, кожен поштовх супроводжувався глухим ударом стегон об її сідниці. 

Рукою в волоссі він тримав її голову відкинутою назад, змушуючи прогинатись ще сильніше, вигинаючи спину в крутій дузі. Друга рука стиснула її стегно.

Він трахав її безупинно, жорстоко, ніби виливав усе, що накопичувалось досі — кожним ударом, кожним ривком волосся, кожним стисканням. 

Її тіло відповідало: стегна подавались назад назустріч, внутрішні стінки стискались навколо нього ритмічно, волога стікала по внутрішній поверхні стегон, залишаючи блискучі доріжки на простирадлі.

Він не говорив нічого. Тільки низький, хрипкий звук виривався з горла на кожному глибокому поштовху. Вона ж гучно кричала щоразу, коли він входив особливо різко, особливо глибоко.

Хлопець продовжував — швидко, сильно, безупинно, доки її ноги не почали тремтіти від напруги, доки м’язи не стиснулись навколо нього в останній, найсильнішій судомі.

Тільки тоді він дозволив собі завершити — одним останнім, найглибшим поштовхом, впиваючись пальцями правої руки в її стегна так, що залишились чіткі синці.

Вони завмерли. Він ще тримав її за волосся другою рукою, але вже не жорстко — просто тримав. Її тіло все ще тремтіло дрібними хвилями, притиснуте до нього, повністю відкрите, повністю використане.

Він повільно відпустив волосся. Пасма впали на її спину, вологі від холодного поту. А потім він просто нахилився й притиснув губи до її шиї — не ніжно, але вже без люті. Просто позначаючи місце, де щойно тримав її під контролем.

Вони впали на ліжко разом — важко, одночасно, ніби сили раптом покинули їх обох. Матрац прогнувся під вагою двох тіл.

Стефан повільно перевернувся на спину, відкинувшись на подушку.

Агонія підвелась на лікті й подивилась на нього зверху, її білі очі виблискували в напівтемряві. А погляд був глибоким, спокійним, без тіні тієї люті чи гри, що були раніше. Тільки тиха, майже тваринна ніжність.

Вона повільно нахилилася ближче. Долоні лягли йому на плечі — пальці розкрились, обхоплюючи м’язи, відчуваючи їх твердість і холод під шкірою. Рух був повільним, майже церемоніальним: вона провела долонями вниз по його руках — від плечей до ліктів, потім назад вгору, ніби малюючи невидимі лінії. Потім — знову на плечі, і цього разу почала опускатися нижче.

Коли долоні нарешті дістались пресу, вона зупинилась. Поклала обидві руки — одна на верхній ряд кубиків, друга трохи нижче. Подушечки пальців почали повільно рухатись: коловими рухами, ледь торкаючись, ніби пестили не шкіру, а щось набагато глибше. 

Стефан повільно підняв свою руку та поклав долоню їй на потилицю — пальці заплутались в волоссі, не тягнули, не стискали, просто тримали. Великим пальцем ледь помітно погладжував по лінії шиї, там, де шкіра була особливо чутливою.

Коли її пальці ковзнули особливо низько, обережно пестячи його чоловічу мужність, Стефан ще більше відкинувся на подушку, голова запрокинулась, повіки опустились — повільно, важко, ніби тіло саме здалось під її дотиком. 

Пальці Агонії рухались неквапливо. Подушечки пальців ковзали по всій довжині, обводили контури, ледь стискали в основі, потім знову розслаблялись, ніби вивчаючи кожну вену, кожну напругу.

Вона нахилилась ближче, губи ледь торкнулися його вуха.

— Я знаю, ти хочеш, щоб тебе пестила Янголіна, — тихо прошепотіла вона, її голос став м’який, як оксамит, але з гострою голкою всередині.

Стефан різко розплющив очі. Зіниці звузились до крапок.

— Що ти верзеш? — він був ошелешений.

Агонія лише посміхнулась — повільно, криво, очі блиснули білим.

— Ти кілька разів, коли кінчав, кричав її ім’я. Ти що, навіть не помітив цього?

Він не витримав. Різко відкинув її руки від себе. 

Хлопець підвівся з ліжка одним ривком, м’язи преса напружились, шкіра натягнулась. Він нахилився, підняв з підлоги свої штани та почав одягатись нервовими, різкими рухами.

Агонія не рухалась. Лежала на боці, спершись на лікоть, спостерігала за ним з тією самою ледачою, отруйною посмішкою.

— Скажи, якби в тебе була можливість заключити її у свої обійми… ти був би ніжний з нею? Чи відтрахав би цю дівчинку жорсткіше, ніж мене? — її сміх був тихим.

Стефан не витримав. Швидко підскочив до неї, схопив за шию — пальці стиснулись навколо її горла.

— Не смій так про неї говорити, — прошипів він, голос тремтів від стримуваної люті. — Чуєш? Не смій.

Агонія повільно, майже грайливо, розтиснула його пальці один за одним. Підвела його вказівний палець до своїх губ, обвела язиком кінчик, потім узяла глибше — повільно, демонстративно смоктала, дивлячись йому прямо в очі.

Він різко вирвав руку, схопив її за волосся та відкинув голову назад. 

— Якщо хочеш, щоб я тобі далі допомагав — не смій говорити про неї. Я забороняю тобі навіть думати про неї.

Агонія засміялася — тихо. Її сміх здавався йому божевільним. Він повільно відступив, не зводячи з неї погляду. А його пальці повільно стискались в кулаки.

— А ти продовжуй шпіонити для мене далі, — нарешті проговорила вона. — У тебе дуже добре виходить бути непоміченим. Я ж тобі обіцяла, що дуже скоро ти зможеш обняти свого янголятка. І дуже скоро ти відчуєш, яка вона на смак. Я впевнена, ти будеш у захваті, коли скуштуєш її.

Стефан завмер. Тільки очі виблиснули червоним — глибоким, палаючим, ніби всередині щось загорілось до краю. 

Коли він уявив Янголіну у своїх обіймах, на його гнівному обличчі промайнула ледь помітна, тиха посмішка.

Радість повільно, але впевнено наростала в ньому, коли він подумки бачив, як вона обіймає його, як її маленькі долоні ковзають по його плечах, а потім нижче — по оголеній шкірі.

Хлопець уявляв, з якою ніжністю покладе її на своє ліжко, як розтечеться її світле довге волосся по подушках. І як вона тремтітиме під ним — тихо, беззахисно, — коли він буде любити її, повільно насолоджуючись кожною секундою її близькості.