Раді Вас бачити!

Біля храму Білих Веж

Сонце яскраво світило на фоні бездоганно блакитного неба, ніби хтось розлив по ньому чисту лазур. Повітря було теплим, насиченим солодкуватим ароматом цвітіння дерев. 

Десь неподалік, у кронах, перегукувалися птахи: дзвінкі трелі зливались з легким шелестом листя, створюючи ту музику весни, від якої серце мимоволі розправлялось.

Вікторія різко зупинилась. Вона нервово теребила довгу сіру сукню, пальці безладно зминали тонку тканину. Потім опустила погляд на свої спітнілі долоні — вони тремтіли, шкіра блищала від вологості. Дівчина знервовано почала терти їх одна об одну.

— Заспокойся, — наказово промовила Янголіна. — Не потрібно так нервувати.

Вікторія перевела стурбований погляд на подругу. Янголіна дивилась суворо — брови ледь насуплені, губи стиснуті в тонку лінію — але її блакитні очі залишалися такими ж добрими, теплими, як завжди. 

Покликана повільно ковзнула поглядом по всій її фігурі, оцінюючи білосніжну сукню. Тканина здавалася живою: під теплими сонячними променями вона неймовірно відблискувала чистим, майже сліпучим білим сяйвом, ніби ввібрала в себе все весняне світло. Кожна складка грала, переливалася, ніби сукня дихала разом із вітром, що приносив аромат цвітіння.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись вирівняти дихання.

— Я чекатиму тебе, коли ти вийдеш з храму після ритуалу. Теж у білій сукні. З білою трояндою в руках, — промовила лагідно Янголіна.

Вікторія відвела погляд убік, у далечінь, де цвіли дерева, а сонце грало на листі. Її губи скривилися в сумній, майже безнадійній усмішці.

— Ти ж не віриш у це насправді, — тихо, з болем прошепотіла вона.

Янголіна не відвела очей. Її обличчя стало серйозним, майже суворим.

— Тобі час, Покликана, — твердо сказала вона. — Я буду тебе чекати.

Вікторія нічого не відповіла. Слова застрягли в горлі, як клубок. Вона лише нервово прикусила нижню губу, відчуваючи, як серце калатає у грудях. 

Потім зробила перший крок уперед — повільний, нерішучий. Сіра сукня легенько шелестіла, а руки все ще тремтіли, стискаючи поділ тканини.

В її душі вирувала паніка — гостра, холодна. Навіть тепле сонячне проміння, яке лагідно гріло плечі, не могло розтопити цей крижаний клубок усередині. 

Вона ступала босими ногами по мармуровій доріжці, що вела до храму. Камінь обпікав ступні пекучою спекою — ніби сама земля відчувала її страх і відповідала йому вогнем. 

Раптом Вікторія зупинилась. Повільно обернулася назад. Її благальні карі очі зустрілись з поглядом Янголіни.

І в ту саму мить від Янголіни почало литись світло. Біло-золоте, м’яке сяйво — як тонка, тепла вуаль, що огорнула все навколо. Воно обіймало. Проникало в серце Вікторії. Янголіна посміхнулась — тихо, ніжно, без слів. І ледь помітно кивнула головою.

Вікторія глибоко вдихнула, відчуваючи, як повітря знову стає свіжим, наповненим ароматом цвітіння. Дівчина повільно повернулась обличчям до храму. Розправила плечі. І рушила вперед.

А позаду, на сонячній доріжці, Янголіна стояла нерухомо, огорнута власним золотавим сяйвом та дивилася їй услід.