Раді Вас бачити!

 Вікторія ледве трималась на ногах. Підлога під нею наче хиталась, хоча вона стояла нерухомо.

 Вона різко притисла долоні до вух — ніби могла заглушити слова, що все ще гуділи в голові, повторюючись раз за разом, як отруйний шепіт. Голова повільно опустилась. Страх накотився важкою, холодною хвилею.

“А що, якщо я оберу чорну троянду? — ця думка блиснула й одразу розрослась, затопила свідомість”.

Що, якщо цього разу трансформація буде остаточною — без повернення, без крихти людського, без шансу коли-небудь згадати, як це — відчувати тепло сонця на шкірі, не обпалюючись?

Дуже повільно Вікторія опустила руки. Вона без кінця м’яла свою сіру сукню, вже не вірячи, що сьогодні вона змінить колір на білий. Надія, що сьогодні вона нарешті змінить колір на білий, тихо згасала. А ще гірше — якщо вона обере чорну троянду, сіра сукня, що на ній, також стане чорною.

Всі присутні не відводили погляду від Вікторії, затамувавши подих в очікуванні її вибору. Вона закрила очі, важко зітхнула та прислухалась до свого серця.

Раптом дівчина повільно відкрила очі та простягла руку до вази, що стояла посередині. Ваза підлетіла до неї, немов ожила, сяючи м’яким світлом. Вікторія занурила руку всередину.

Всі затамували подих, напружено чекаючи, яку троянду витягне Покликана.

Пальці торкнулись стебла. Серце Вікторії затремтіло, вона завмерла від страху. Повільно вона дістала троянду. 

Спершу розлилось яскраве, майже осліплююче світло, таке, що всі зажмурили очі.

Тиша опустилась над залою.

Троянда в її долоні світилась насиченим червоним, пульсуючи, наче мала власне серце. Очі Вікторії розширились від подиву й благального страху. Вона завмерла, дивлячись на дівчат перед собою.

Дівчина в блакитній сукні посміхнулась — ніжно, без осуду.

— Червона троянда завжди була твоєю, Покликана. Ти просто нарешті перестала від неї тікати.

Губи Вікторії тремтіли від сліз. Вона прижала червону троянду до серця та опустила очі.

— Але ж як так може бути… — тихо прошепотіла вона. — Я думала, що сьогодні отримаю Прощення і стану людиною.

— Ніхто ще ніколи не отримував Прощення у цій залі, і ти не виняток, — суворо та голосно промовила дівчина в рожевій сукні.

— Я думаю, ти не була б такою впевненою, якби поряд зі мною стояла Віолонія, — повільно піднявши заплакані очі, промовила Вікторія.

— Серце Місячної мавки більше не б’ється, тому не слід постійно лякати нас нею! — вигукнула дівчина в рожевій сукні.

Вікторія опустила очі на свої руки. Шипи червоної троянди поранили її до крові, а її червона кров тихо капала на мармурову підлогу.

— Прощавай, Покликана, — голосно проговорила дівчина в блакитній сукні. — Більше ми ніколи не побачимось. Радій, тому що хоча б вдень ти можеш бути людиною.

— Більше ми тебе не затримуємо, — додала дівчина в рожевій сукні.

Вікторія знову підняла очі на них. Її губи ще тремтіли від сліз, які омивали обличчя. Вона не випускала троянду з рук, лагідно гладячи її пелюстки.

Повільно повернувшись, вона помітила, що всі присутні дивляться на неї з ноткою презирства в очах. Вікторія витерла сльози, розправила плечі та з високо піднятою головою рушила крізь натовп до виходу.

З кожним її кроком всі розступались, даючи їй дорогу. Вона постійно відчувала осудливі погляди на собі, але, не опускаючи очей, йшла далі.

А її сіра сукня контрастувала з білим одягом членів Білого Братства, які мовчки проводжали її поглядом.

Коли Вікторія штовхнула важкі двері й вийшла на подвір’я, її зустріло сонце, що вже схилялось до заходу. Та теплі промені зовсім не зігрівали її тіло. У душі була порожнеча, а свідомість досі не могла до кінця усвідомити, що насправді сталось.

Покликана зробила ще кілька кроків та помітила Янголіну, яка повільно наближалась до неї. Янголіна затримала погляд на її сірій сукні та з жахом дивилася в очі, все ще не вірячи, що Вікторія не стоїть перед нею в білому.

Вікторія відвела погляд, вже не стримуючи сліз, які рікою полились по обличчю. Янголіна зробила ще один крок уперед, але Вікторія похитала головою й опустила очі, даючи знак, що зараз не може говорити.

Вікторія випустила з рук червону троянду — вона легенько впала на зелену траву.

Янголіна зупинилась, дивлячись на неї з жалем. Вікторія швидко пройшла повз, стараючись не зустріти погляду подруги.

Коли Покликана вибігла з саду, Янголіна опустила очі на троянду.

Спочатку вона бачила глибокий, оксамитовий червоний колір. А потім — ледь помітно найтонша біла облямівка з’явилась на краю однієї-єдиної пелюстки, ніби хтось дуже обережно провів пензлем із молочним світлом.

Вона завмерла, чекаючи. Через кілька вдихів білизна посунулась далі — повільно, невблаганно. Пелюстка за пелюсткою втрачала тепло кольору: спершу краї ставали рожево-сірими, потім перламутровими, а згодом — чисто білими, майже прозорими. 

Червоний відступав нерівномірно, ніби боронячись. У центрі квітки ще трималась густа ала крапля — серцевина, що пульсувала останнім спогадом. А потім — м’яко, майже лагідно — вона розтанула.

Тепер троянда була біла. Не просто біла. Сніжно-чиста, холодна, ніби її щойно витягли з першого ранкового інею.

Очі Янголіни розширились від здивування. Вона повільно нахилилась та взяла троянду в руки, уважно розглядаючи справжній колір її пелюсток.

Та вона ж насправді біла. Вікторія зробила правильний вибір. Вона не помилилась — обрала правильну троянду. Це вже Біле Братство затуманило їй очі, змусивши думати, що троянда червона. Навмисно, щоб не дати їй Прощення.

У цю мить вона підняла очі до дверей храму, з яких виходили хлопці та дівчата. Коли вони побачили Янголіну, зраділи їй, мов чарівному диву.

— Білий птах! — вигукнула одна з дівчат. — Білий птах тут!

Більшість сміливо зробили крок уперед, радісно зустрічаючи її.

— Янголіно! — вигукували інші дівчата. — Білий птах з Пророцтва тут!

Але Янголіна дивилась на них суворим поглядом та зробила крок назад. Члени Білого Братства зупинились й розгублено дивились на неї.

Янголіна розвела руки в сторони. І в цю мить яскраве біло-золоте сяйво охопило її. Образ дівчини зник, перетворюючись на білого голуба, який піднявся високо над їхніми головами.

Всі розгублено спостерігали за птахом, що кружляв над ними. Раптом із його дзьоба випала біла троянда, яка тихо впала під їх ноги.

Хтось навіть несвідомо відступив на пів кроку, ніби квітка раптом стала чимось небезпечним. Один за одним вони почали винувато опускати очі. Розуміючи, що, швидше за все, вони бачили білого птаха вперше й востаннє.

Раптом вони почули незадоволений крик білого голуба. Ще мить — і яскраве сяйво зникло разом із птахом, який полетів у далечінь.

І разом із птахом зник їх останній шанс на порятунок.