Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Максим, головний Тіньовик клану, приніс звістку про загибель Росани. Ця новина вдарила всіх наповал.

Уже кілька днів вампіри з клану Вікторії не могли оговтатись від горя. Повітря в старовинному замку ніби згустилось, стало важким й гірким. Зазвичай холодні, стримані й горді, вони тепер ходили мов привиди — мовчазні, з потемнілими очима й порожніми поглядами. 

Росана була не просто однією з них. Вона була серцем клану — тією, хто вмів поєднувати в собі крижану силу вампіра й дивовижну теплоту. Її втрата стала глибокою, гіркою раною.

Думка про те, що це були перевертні, відпала одразу. На місці, де знайшли попіл Росани, не було ані слідів вовків, ані навіть найменшого їхнього запаху. І це викликало ще більше тривоги. Потрібно було терміново знайти вбивцю, адже ця загроза нависала тепер над усіма вампірами міста.

А зараз у великій залі за довгим столом вони сиділи похмурі, мовчазні, вбиті горем.

Зореслава вже вкотре, поклавши лікті на стіл, прикрила обличчя руками та знову гірко заплакала.

— Росано… Росано, моя улюблена подруго… — схлипувала вона крізь сльози.

Лука ніжно обійняв її за плечі й тихо погладив по спині.

— Люба, не треба так вбиватись, — м’яко прошепотів він їй на вухо. — Росана не була б рада бачити тебе такою.

Але дівчина не могла зупинитись й заплакала ще сильніше, аж тіло її здригалось від ридань.

Святослав від цієї картини лише опустив очі. Йому й без того було нестерпно важко без Росани, а постійні сльози Зореслави штовхали його в ще глибший сум. Він навіть не уявляв, як тепер житиме без неї. Хоча Росана була набагато молодшою за нього, вона завжди вміла влучно його осадити, посварити та водночас дати мудру, гідну пораду. Як йому далі жити без своєї найближчої подруги, Святослав навіть собі не міг уявити.

Лише Максим залишався спокійним й врівноваженим. Він не зводив погляду з Вікторії. Тільки вона зараз займала його серце й думки.

«Краще б знайшли попіл не Росани, а Святослава», — гірко думав він. 

Якби це сталось, Вікторія вже могла б бути в його обіймах. А так Святослав сидів поруч й тримав її за руку. Від цієї картини Максиму ставало нестерпно боляче.

Раптом кімнату осяяло м’яке біло-золоте сяйво. Від нього на душі в усіх одразу стало легше й тепліше.

Спочатку з цього сяйва випромінювався білий голуб, який поступово перетворився на образ юної гарної дівчини.

Усі присутні миттєво перевели погляди на білосніжного птаха.

— Зараз сюди йде Стефан із Новонародженою, — тихо мовила Янголіна. — Вони хочуть підтримати вас у цю важку годину. І, звичайно, в них є мета стати новими членами вашого клану, хоча сьогодні вони не наважаться про це просити. 

— Я думаю, нові воїни нам не завадять, — голосно промовив Святослав. — Ти ж можеш їх нам порекомендувати? Вони не несуть із собою небезпеки?

— Ні, в них можете бути абсолютно впевнені, — м’яко посміхнулась Янголіна.

Усі присутні лише тихо кивнули й знову опустили сумні погляди.

Янголіна ж не зводила очей зі Святослава. Вона бачила, як йому зараз неймовірно важко. Хоч він міцно тримав Вікторію за руку й удавав силу характеру, насправді дівчина відчувала, як його серце рветься на шматки.

Вже стільки віків вона просто спостерігала за ним. І це було нестерпно — лише дивитись на нього й приховувати правду. Як сильно вона хотіла взяти його за руку, міцно обійняти й притулитись до нього… 

Щоразу частіше білий птах ловив себе на думці, що все ж таки скаже Святославу правду про них. Вона більше не могла мовчати. Дівчина була впевнена: коли вона розповість йому всю правду, це буде тільки на краще.

Раптом Янголіна відчула, що Стефан дедалі ближче підходить до зали. Її сяйво поступово згасало, а образ повільно розчинився в повітрі. Вона не могла допустити, щоб Стефан знову її побачив. Він зустрів дівчину, з якою на нього чекали щасливі роки, і розпалювати в ньому старі почуття до себе Янголіна не мала права. За кілька секунд її присутності наче й не було.

Коли Стефан відчинив двері до зали й пропустив уперед Адріану, його одразу огорнув ніжний запах літніх квітів. Хлопець озирнувся навколо, не в змозі зрозуміти, звідки лунає цей неймовірний аромат, який так приємно закружляв йому голову. Та запах поступово розтанув у повітрі, а його зникнення повернуло Стефана до гіркої реальності.

— Кров — наша сила, — голосно промовив Стефан, звертаючись до всіх присутніх у залі.

— Кров — наша боротьба, — тихо відповіла Вікторія, підіймаючи на нього почервонілі від сліз очі.

Стефан повільно пройшов уперед та сумно продовжив:

— Дуже співчуваю вашій втраті. Росана була неймовірною…

Договорити він не встиг. Зореслава раптом різко підвелась зі стільця й тремтячим голосом промовила:

— Вибачте… Я не можу більше. Мені потрібно побути самій.

Зореслава швидко вибігла з зали, закриваючи обличчя руками й захлинаючись риданнями. Вона бігла так стрімко, що Адріана навіть відступила крок убік, щоб та не збила її з ніг.

— Їй потрібно більше часу, — сумно промовив Лука, хитаючи головою.

— Прошу, сідайте, — м’яко посміхнулась Вікторія, вказуючи на вільні стільці.

Стефан галантно підсунув Адріані стілець, запрошуючи її сісти. Дівчина несміливо присіла, швидко окинувши всіх присутніх тривожним поглядом. Вона досі не могла звикнути до думки, що тепер сама є вампіром й стала частиною чогось страшного й небезпечного.

Якби всі присутні знали, що зовсім недавно вона була мисливцем… Якби знали, скількох вампірів вона вже встигла вбити — страшно навіть уявити, що сталось б зараз.

Але Стефан запевнив її, що все буде гаразд. Незважаючи ні на кого, він захистить Адріану. Тепер він був зобов’язаний перед нею та поклявся завжди бути поруч.

Раптом хлопці вирішили обговорити справи щодо чергування та патрулювання. Оскільки досі було невідомо, хто відкрив полювання на вампірів. Вони не хотіли зайвий раз шокувати новеньку. Тому вирішили поговорити про це на подвір’ї.

Святослав нахилився до Вікторії й тихо запитав:

— Підеш з нами?

— Ні, я вам довіряю, — м’яко посміхнулась вона. — Розкажеш мені все потім, добре?

— Звісно, — відповів він та ніжно поцілував її в щоку.

Коли хлопці покинули залу, залишивши дівчат наодинці, Адріана несміливо підняла погляд на Вікторію. Та, своєю чергою, пильно дивилась на неї, уважно вивчаючи.

Те, що Адріана була Новонародженою, кидалось в очі відразу. Вона помітно тремтіла, її очі постійно змінювали колір, а чорне волосся ще не встигло відрости до тієї довжини, якою зазвичай пишались дівчата-вампіри. Адріана досі не навчилась контролювати себе, і це сильно її видавало.

— Я в цьому місті нещодавно, — тихо промовила Адріана. — Але вже багато чула про тебе.

— Багато чого з того — насправді перебільшення, — м’яко засміялась Вікторія. — Деякі дуже люблять прикрашати.

— Але ти Покликана. І всі тобою захоплюються, — невпевнено додала Новонароджена.

— Так, Покликана… — сумно відповіла Вікторія. — Але цієї долі я собі не обирала. Це дехто дуже могутній вирішив усе за мене.

— Той, хто створив Пророцтво? — обережно спитала Адріана.

Вікторія сумно кивнула.

— Ти колись бачила його? — спитала Новонароджена й одразу зрозуміла, яке дурне питання щойно задала.

— Ні, — посміхнулась Вікторія. — Поки ні. Але одна біла пташка розповіла мені великий секрет. Хочеш, поділюсь ним тільки з тобою?

 Адріана завмерла й швидко закивала головою.

— Прийде час, коли той, хто створив Пророцтво, переродиться й знову повернеться до нас. І це станеться завдяки моїм зусиллям. А я буду не я, якщо не скористаюсь цією можливістю.

Від цих слів в Адріани очі ледь не полізли на лоба. Але спитати щось ще вона вже боялась.