Раді Вас бачити!

Цілий день Вікторія пролежала в ліжку, заливаючись сльозами. Голова страшенно боліла. Шия горіла й набрякла. Ковтати було майже неможливо. Під очима й на щоках розпливались дрібні червоні цятки — немов хтось розбризкав кривавий дощ по шкірі. Руки й ребра нили тупим, важким болем, кожне ворушіння віддавалось гострими спалахами.

Спогад про грубі, чужі руки, що рвали її одяг і намагались прорватися крізь будь-який спротив, накрив її, стискаючи груди. Вона почувалась брудною зсередини, ніби її душу вивернули навиворіт і стерли об підлогу. Сльози текли безперестанку.

Лише коли сонце сіло й кімнату поглинула густа темрява, Вікторія відчула, як фізичний біль починає відступати. Рани поволі загоювались, тіло переставало кричати на кожен рух. Та душевний біль, навпаки, розпалювався дедалі сильніше, ніби хтось підкидав сухі дрова в уже палаюче вогнище всередині неї.

***

Настав ранок. Сонце впевнено вривалось у вікно, заливаючи ліжко теплими золотавими променями. Вікторія все ще лежала, не ворушившись. Вона швидко накинула ковдру на голову, ховаючись від світла, від дня, від самої себе. У темряві було легше. Так вона могла залишатись наодинці зі своїми думками — важкими, страшними й безжальними.

Час, проте, не зупинявся. Він летів невблаганно. Так минув цілий день. Сонце вже хилилось до заходу, коли Вікторія нарешті зрозуміла: скоро прийде Святослав. У цьому вона не сумнівалась ні на мить.

Тремтячими руками дівчина відкинула ковдру. Повільно, ніби кожний рух коштував їй величезних зусиль, вона підійшла до шафи.

Вона обрала найвільніші сірі спортивні штани та найзакритішу футболку з довгим рукавом. Потім сіла перед дзеркалом і почала наносити макіяж — повільно, старанно, майже ритуально. 

Особливу увагу приділила очам. Шар за шаром вона накладала тональний крем, ретельно замащуючи синці й набряки. Потім густо нафарбувала вії — якомога яскравіше, щоб ніхто, навіть найближча людина, не помітив, що вона два дні поспіль проплакала всі очі.

Раптом вона почула, як тихо клацнув замок і вхідні двері відчинились. У квартиру увійшов Святослав. Без сумніву — це був він. Лише йому вона дала запасний комплект ключів.

— Віка, ти вдома? — пролунав приємний, теплий чоловічий голос, у якому відчувалась щира радість.

Вікторія вже давно не бачила свого відображення у дзеркалі — сонце остаточно зайшло, і кімнату заполонила темрява. Вона вимушено посміхнулась порожньому, чорному склу, ніби репетируючи перед виставою, яку не хотіла грати. Потім повільно підвелась і пішла назустріч своєму хлопцеві.

Тихо зайшовши на кухню, вона побачила, як Святослав, за звичною традицією, розкладає продукти. Він методично перекладав їх із величезних пакетів, поступово заповнюючи її холодильник.

Помітивши її, Святослав радісно посміхнувся і швидко підійшов ближче.

— Привіт, крихітко, — м’яко сказав він.

— Привіт, — тихо відповіла Вікторія.

Він ніжно відкинув пасмо її волосся з обличчя й поцілував. Потім, майже торкаючись губами її вуха, прошепотів:

— Я так скучив за тобою. Наче цілу вічність тебе не бачив.

Святослав обійняв її за талію й пригорнув до себе. Вікторія поклала руки йому на плечі й тихо прошепотіла у відповідь:

— Я теж сумувала за тобою.

Але раптом її погляд зупинився на вазі, що стояла посеред столу. У ній красувався розкішний букет білих троянд. Як вона могла не помітити їх одразу?

Вона обережно вислизнула з його обіймів і тихо підійшла до столу. Тремтячими руками дівчина акуратно торкнулась шовковистих білих пелюсток.

— Яка краса… — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від квітів. — Вони такі гарні.

Святослав підійшов ззаду, ніжно обійняв її за талію й поцілував у шию.

— Жодна квітка й поряд не стоїть з твоєю красою, — тихо мовив він.

— Який ти брехун, — засміялась Вікторія, намагаючись, щоб сміх прозвучав природно, і все ще дивлячись на троянди.

Святослав м’яко засміявся, спостерігаючи, як його дівчина милується звичайним букетом, ніби побачила щось неймовірне. “Може, не варто було дарувати саме білі троянди, — подумав він. — Вони надто сильно її розчулили”.

Вікторія повернулась до нього обличчям і зазирнула в його розгублені блакитні очі.

— Дякую… Мені дуже приємно, — тихо сказала вона.

Лише тоді Святослав знову посміхнувся. Він відчув, як її руки ніжно лягли йому на груди й повільно піднялись до плечей.

— Не хочеш прогулятись? — запропонував хлопець. — Сьогодні така тепла ніч.

— Ой, Святе, мені так не хочеться нікуди виходити, — ніяково відповіла вона. — Давай побудемо разом наодинці.

Він не витримав. Одним різким рухом він підхопив її на руки. Дівчина тихо скрикнула від несподіванки, її долоні мимоволі вп’ялись йому в плечі.

Святослав поніс її до спальні. Обережно підтримуючи голову, хлопець ніжно поклав її на ліжко. У наступну мить він увірвався в неї поцілунками, забувши про все на світі. Він так хотів її. Йому ніколи не було достатньо. Навіть коли їхні тіла зливались в єдине ціле, навіть тоді йому хотілось її ще більше.

Цілуючи її шию, Святослав жадібно прошепотів їй на вухо:

— Віка, ти мене з розуму зводиш… Я так хочу тебе…

Вперше Вікторія не відчувала збудження з ним. Її цілував чоловік, якого вона любила, а всередині росла лише паніка. Вона ледве стримувалась, щоб не відштовхнути його.

Коли він акуратно зняв з неї футболку й почав ніжно цілувати та пестити її груди, Вікторія ще трималась. Та коли його поцілунки повільно посунулись нижче, досліджуючи живіт, вона відчула, як починає тремтіти всім тілом.

А коли його пальці потягнулись до резинки штанів, Вікторія не витримала й закричала:

— Ні! Не потрібно!

Вона штовхнула його з усієї сили, вирвалась з його обіймів і миттєво підскочила на ноги. Судомно схопивши футболку, Бастет притиснула її до оголених грудей, намагаючись прикритись. 

— Крихітко, я щось не так зробив? — стурбовано спитав Святослав, повільно підходячи ближче. — Я тобі зробив боляче?

— Не підходь! — закричала вона, забиваючись у куток кімнати. — Не наближайся, благаю тебе…

Святослав завмер від її слів.

Вікторія притислась спиною до холодної стіни, закинула довге волосся вперед, намагаючись прикрити оголене тіло. Вона судомно притискала до грудей футболку й намагалась підтягнути штани якомога вище. Все її тіло тремтіло, а сльози рясно котились по щоках.

Вона дивилась на нього так, ніби не впізнавала. У її очах стояв такий неприхований жах, що у Святослава все похололо всередині.

Хлопець винувато подивився на неї й тихо, лагідно промовив:

— Тихіше, тихіше… Все добре. Тобі нічого не загрожує.

Вікторія підняла на нього свої великі карі очі й слухала його м’який, заспокійливий голос.

Святослав дуже повільно підходив ближче, продовжуючи говорити тихо й ніжно:

— Ти зараз у безпеці. Я поряд з тобою.

Він уже стояв зовсім близько. Дівчина все ще тремтіла. Дуже обережно він поклав руки їй на плечі. Вона не відсахнулась. Лише тихий, надірваний плач виривався з її грудей.

Святослав обережно взяв її обличчя в долоні й підняв його до себе.

— Я кохаю тебе, — тихо сказав він. 

Від цих слів Вікторія закрила обличчя руками. Футболка зіслизнула й тихо впала до її ніг. А дівчина заплакала ще дужче.

Святослав міцно, але дуже ніжно обійняв її, гладячи долонею по волоссю.

— Я з тобою… Я з тобою, моя дівчинко, — тихо шепотів він.

Вікторія притиснулась до нього ще сильніше й плакала, ніби намагалась вилити з себе весь біль останніх днів.

Обережно він підхопив її на руки й знову поклав у ліжко.

— Іди до мене, — прошепотів він.

Коли вона зарилась в його обійми, Святослав тихо гладив її по волоссю, даючи час виплакатись.

Через якийсь час Вікторія вже лежала на животі, міцно обіймаючи подушку. Вона все ще схлипувала, хоча сльози вже ставали тихішими. Святослав лежав поруч, ніжно вимальовуючи невидимі узори на її спині й час від часу цілуючи її між лопатками.

— Що сталось? — м’яко запитав він, коли її схлипування майже стихли. — Я ніколи не бачив тебе такою…

Вікторія мовчала.

— Хоча мені й самому варто було здогадатись, — тихо додав він.

Від цих слів вона заплющила очі й завмерла.

— Мені теж без Росани дуже важко, — продовжував Святослав. — Знаю, що її втрата всіх нас підкосила. А тобі найважче… Ти стільки всього пережила…

Він зупинився, не знаючи, що сказати далі.

Вікторія розплющила очі. Повільно повернувшись до нього обличчям, вона несміливо почала:

— Святе, я…

— Ш-ш-ш… все добре, моя люба, — шепотів він тихо й лагідно, гладячи її по волоссю. — Я тут. Ти не одна.

Вона лише міцніше притиснулась до нього, ховаючи заплакане обличчя в його грудях. Сльози тихо просочувались крізь тканину його футболки. А він просто обіймав її — міцно, надійно, ніби хотів захистити від усього світу.

Він цілував її маківку, скроні, мокрі від сліз щоки — дуже ніжно, трепетно. Кожний поцілунок був мовчазною обіцянкою. Його руки ковзали по її спині повільними, заспокійливими рухами — ніби він малював на її шкірі слова любові.

— Знаєш, що я думаю? — тихо сказав він, притискаючи її ще ближче. — Що я готовий обіймати тебе так цілу ніч, ціле життя. Скільки тобі потрібно — стільки й буду. Просто будь зі мною. 

Він легенько підняв її підборіддя й подивився в заплакані карі очі. У його блакитному погляді не було ні осуду, ні нетерпіння — лише безмежна ніжність і любов.

— Ти моє серце, Віка. І я ніколи не дам тобі розбитись. 

Вікторія не відповіла словами. Вона лише тихенько кивнула й знову зарилась обличчям у його шию. Святослав накрив їх обох ковдрою, утворивши маленький теплий світ, де існували тільки вони двоє.

Він продовжував шепотіти їй на вухо найніжніші слова:

— Моя хороша… моя крихітка… моя найрідніша… Я так сильно тебе кохаю. І буду любити завжди. Навіть у темряві. Особливо в темряві.

Так вони й лежали — переплетені в обіймах, серце до серця. Святослав гладив її волосся, спину, плечі. У його руках вона почувалась захищеною. Хоча б на цю ніч. Хоча б у цю мить.

Вікторії ставало на душі легше від його слів, а також від того, що всі події наклались одна на одну, і Святослав навіть не запідозрив, чого насправді вона так злякалась. Він переключив свою увагу на інше, що заспокоювало її. 

Вона хотіла сама помститись Павлу. Ще не знала як саме, але це вона повинна зробити сама — без будь-якої допомоги.