Раді Вас бачити!

Стефан обережно опустив її на ліжко та навис зверху, не відводячи погляду. Він ще ніколи не бачив такої чистої, майже прозорої ніжності.

Світле волосся Янголіни розлилось по подушці м’якими хвилями. Вона ніжно посміхалась йому, а її блакитні очі м’яко світились, дивлячись із тихим теплом і довірою.

Вона була неймовірною, немов світло, що пробивається крізь туман — у білій сукні, яка робила її тендітною і легкою. Кожен її рух, кожна посмішка здавались йому чарівними. Він не міг відвести погляду, хотів милуватись нею без кінця.

Від її золотого сяйва йому ставало спокійно, ніби весь світ завмер навколо. У цій тиші було щось особливе — те, що хотілось зберегти назавжди, не дозволяючи миті зникнути.

Стефан ніжно провів рукою по її обличчю. Подушечки пальців ледь торкались її теплої шкіри, малюючи невидиму лінію від скроні до підборіддя.

Янголіна тихо посміхнулась й накрила його руку своєю. Її пальці м’яко ковзнули по його холодній шкірі — повільно, лагідно, ніби хотіла зігріти її одним лише дотиком.

Цей маленький жест став останньою краплею. Стефан накрив її губи своїми. Він притискав її до себе все сильніше, відчуваючи, як тепло її тіла проникає крізь холод його шкіри, ніби розтоплює щось глибоко всередині. 

Коли він відчув, як її руки ніжно ковзнули по його спині, вимальовуючи невидимі візерунки, його огорнуло дивне, майже невагоме відчуття.

Обіймати її було неймовірно. Цілувати її — як дихати вперше за довгий час. Знати, що вона теж тягнеться до нього, теж шукає цієї близькості, теж розчиняється в цій миті — це відчуття було сильнішим за будь-які слова.

Стефан відірвався від її губ та подивився на неї. У цю мить Янголіна тихо зітхнула. Її груди піднялись й опустились в м’якому, повільному ритмі.

Він чув, як б’ється її серце. Її серце співало йому. Кожен удар був як тиха нота, що розливалась всередині, ніби хтось грає на струнах. Ця дивовижна мелодія зводила його з розуму. Нічого прекраснішого він у своєму житті ще не чув.

— Яка ти неймовірна, — прошепотів він. — Ти така нереальна… така неземна.

Він притулився чолом до її чола, обіймаючи міцніше. Його руки ще сильніше притягнули її до себе, прагнучи зберегти цю близькість.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу бути з тобою… — тихо прошепотів він.

Янголіна не відповіла. Вона лише міцніше обійняла його за плечі й усміхнулась.

Її посмішка зводила його з розуму. Його погляд ковзнув до її шиї та ключиць — у цій тендітній лінії було щось неймовірно привабливе. Вона манила його своєю ніжністю, і в цю мить він хотів лише одного — не відпускати її, залишатися поруч, гублячись у цій близькості.

Коли він почав ніжно цілувати її шию, дівчина тихо простогнала. Він був таким обережним і дбайливим, кожен його дотик випромінював повагу. Вона цінувала, що він не переступав її межі: жодного разу його руки не порушили її заборонених кордонів. Він обіймав її без зайвого, даруючи лише холодне тепло й близькість.

Хлопець не відривався від неї, його поцілунки були тихими й ніжними, кожен дотик сповнений турботи. Він вже цілував її за вухом, лагідно проводячи пальцями по її волоссю.

— Янголіно… — тихо прошепотів він.

Раптом вона перевернула його на спину, але ще не встигла підвестись, як він міцно схопив її за талію та притягнув до себе.

— Ні, не йди… — запанікував він. — Залишся, прошу тебе.

Стефан сварив себе в думках. Можливо, йому не слід було так відверто показувати свої бажання — тепер він боявся, що налякав її. 

Тепер його дівчинка могла піти, але він не міг дозволити цього. Стефан так прагнув бути з нею. Він розумів, що Янголіна не дозволить йому більшого. Та для нього було достатньо просто тримати її в обіймах. Від цього мовчазного тепла його серце наповнювалось щастям — тихим, глибоким і неймовірно справжнім.

— Ну що ти? — посміхнулась вона. — Як я можу зараз піти?

Вона поклала руки на його груди й ніжно провела ними по його тілу. Він посміхнувся, відчуваючи тепло її дотику. 

Сівши на ліжко, хлопець обережно закинув її ноги за свою спину та ще сильніше обійняв її.

Янголіна притулилась до нього, поклавши голову на його плече. Стефан посміхався, ніжно проводячи по її волоссю, відчуваючи в цьому тиху, глибоку близькість.

Раптом вона подивилась йому в зелені очі та ніжно провела рукою по його обличчю. Коли він знову відчув неймовірний аромат літніх квітів, серце його наповнилось теплом. Обережно, не відводячи погляду, він поклав її на спину.

— Скажи… ми могли б бути разом, якби були людьми? — тихо запитав він.

— Мабуть, ми навряд чи зустрілись б… — промовила вона, — але думаю, що навіть тоді щось усе одно привело б нас один до одного…

Стефан не відводив погляду від неї та суворо запитав:

— Чому ти насправді прийшла до мене?

— Тому що ти сильно хотів відчути ці миті, — посміхнулась вона. — А оскільки твої бажання були пов’язані зі мною, я зобов’язана була здійснити твою мрію.

Коли вона простягла руки до нього, він обережно перехопив їх. Їхні пальці переплелись. Янголіна відчула, як він підняв її руки над головою, міцно тримаючи їх.

— Я не просто хочу бути з тобою, я прагну про життя з тобою, — голосно промовив Стефан. — Але ж цього ніколи не буде, так?

Дівчина лише сумно похитала головою.

— Янголіно… — ніжно промовив він між поцілунками.

Він спустив свої руки, ніжно ласкаючи її шию.

— Я кохаю тебе! Після цієї ночі я не уявляю свого життя без тебе. До цього моменту я наче й не жив взагалі… Янголіно, я прошу тебе…

— Ні, Стефане, — прошепотіла вона. — Мені заборонено бути з чоловіком. Я не можу, навіть якби дуже хотіла б цього.

Стефан відкинувся на спину й замовк. Вони лежали поруч, взявшись за руки та дивились у безмежну темряву перед собою. Лунало лише тихе, урочисте биття її серця і ритмічне, майже шепітне дихання. 

Скільки вони так лежали, вони не знали. Час для них більше не існував — залишалась лише насолода присутністю один одного.

Нарешті Янголіна перевела погляд до вікна. За щільно закритими жалюзями вже починав пробиватись перший світло-синій промінь світанку.

Вона підвелась на лікоть та подивилась на нього зверху. Стефан перевів на неї погляд та ніжно посміхнувся, милуючись кожним її рухом. 

Але коли його очі зупинились на тому, як з її долоні сиплеться золотий пил, він завмер, його очі розширились від шоку. Раптом він підскочив, сів на ліжко та замахав головою.

— Янголіно, ні! — благально промовив він. — Прошу тебе, не роби цього!

— Я мушу це зробити, — сумно промовила вона.

— Ні, ні! — продовжував сперечатись він. — Я ж бачив наше майбутнє… Я бачив, як ми були разом!

— Агонія навіяла тобі оману, — сумно опустила очі Янголіна. — Вона користувалась твоїми слабкостями й показала тобі лише те, що ти хотів бачити.

— Але ж ти Білий Птах… — його голос почав тремтіти. — Ти ж можеш змінити майбутнє!

— Прости мене, Стефане, — дівчина підняла на нього очі, повні сліз. — Я зміню майбутнє для Покликаних.

Стефан різко схопив її та притиснув до себе, ніжно гладячи по голові.

— Моя дівчинка, — прошепотів він. — Ти не повинна жертвувати собою заради них. Ти заслуговуєш на щастя. Я клянусь, я зроблю тебе щасливою. Ти все для мене. З першого дня, коли я тебе побачив, ти не виходиш з моїх думок. Мені спокійно з тобою… Ти ж сама знаєш, що й тобі буде добре зі мною.

— Так, я знаю, — не стримуючи сліз промовила вона. — Але я не можу так вчинити з Покликаними.

Хлопець обережно взяв її обличчя в долоні та ніжно цілував сльози, що котились по її щоках.

— Янголіна, не роби цього, я прошу тебе, — сумно промовив він. — Я так кохаю тебе.

— Прости мене, Стефане, — ледве вимовила вона. — Благаю, прости…

Хлопець бачив, як вона підносить стиснуту долоню до його обличчя та завмер. Він ще раз благально подивився на неї, шукаючи в її очах хоч найменшу надію.

Стефан бачив, як вона розслабляє руку, і розумів: на цьому все завершиться.

На її маленькій долоні блищав золотий пил, що чарівно переливався й притягував погляд. Стефан не відводив очей, відчуваючи, як його зір поступово затуманюється, немов магія пилу огортає його свідомість.

Тихо Янголіна подула на свою руку, і легкий золотий пил ніжно підхопився в повітрі, обволікаючи обличчя Стефана, немов її невидимі обійми.

Його тіло почало хитатись, немов воно вже не підкорялось його власній волі. У вухах задзвеніло, а очі заповнило золоте сяйво. Він чув лише її мелодійний голос.

— Ти забудеш мене… — її голос тремтів. — Забудеш, як ти вперше мене побачив. Забудеш усі миті, коли мріяв про мене. Забудеш свою угоду з Агонією. Забудеш цю ніч, коли ми були разом… Забудь… забудь…

З останніми словами тіло Стефана впало на спину на ліжко. Він ще не повністю віддався її чарам — його свідомість залишалась його власною. Але очі вже повільно тяжіли до закриття, підкоряючись магії, що огортала його все сильніше.

Янголіна дивилась на нього, спостерігаючи, як її золотий пил ніжно сяє на його тілі й сумно посміхалась. Стефан був правий: якби вона відмовилась від Пророцтва і від Покликаних, і залишилась би з ним, вони справді могли б бути щасливі разом. Він міг би подарувати їй той спокій, якого вона ніколи не знала. Але вчинити так вона не могла.

Дівчина нахилилась над ним, її пальці обережно торкались його обличчя. Вона ніжно торкнулась його губ — поцілунок був тихим й сумним, але сповненим усієї її любові. Вона відчувала, як він намагається відповісти на її поцілунок, але його тіло ставало все слабкішим. 

Ковтаючи сльози, вона тихо прошепотіла йому:

— Будь щасливий, Стефане… бажаю тобі щастя.