Раді Вас бачити!

Сонце вже схилилось до заходу. 

Віктор стояв на головній площі міста, піднявши погляд до величезного годинника. Стрілки, здавалось, знущались з нього — повільно крокували вперед, сповільнюючи кожну секунду. Він так сильно хотів, щоб час ішов швидше. Щоб знову побачити її…

Скоро прийде Вікторія. Вони домовились зустрітись тут, біля годинника. 

І він нарешті побачить її в образі людини — уночі. Як же він чекав цієї миті. Побачити її гарні карі очі, що щасливо засяють, коли вона погляне на нього.

Він так хотів обійняти свою молодшу сестричку, притиснути до себе та привітати з тим щастям, про яке вона мріяла так довго й так відчайдушно.

Віктор то сідав на порожню лавку, то різко підводився знову. Хлопець нервово поглядав на годинник — раз, удруге, втретє, — ніби від того, як часто він дивитиметься, стрілки побіжать швидше. 

«Чому вона запізнюється?»

Питання крутилось в голові, як заїжджена платівка. Спочатку тихо, потім голосніше, аж доки не почало гудіти в скронях.

Він знову сів, але вже через секунду встав — руки в кишені, потім знову назовні, пальці стискають-розтискають, ніби намагаються вхопити щось невидиме.

Жіночий силует з’явився в кінці алеї, повільний, майже примарний. Вона рухалась до сходів неквапливо.

Віктор завмер. Серце вдарило так сильно, що йому здалось — зараз вирветься з грудей.

Коли дівчина ступила на першу сходинку, він зірвався з місця. Не пішов — побіг. Щосили, не думаючи, перестрибуючи через дві, три сходинки одразу.

Дівчина була вбрана в довгий чорний плащ, з глибоким капюшоном, що ковзав низько, ховаючи волосся й половину обличчя в густій тіні. 

Чим швидше Віктор біг їй назустріч — перестрибуючи сходинки, не шкодуючи ні подиху, ні серця — тим повільніше вона рухалась далі.

Коли вони вже майже зустрілись і між ними залишилось лише кілька сходинок, дівчина різко зупинилась. Віктор завмер на півкроку. Серце вдарило раз — і ніби завмерло разом із ним.

Вона дуже повільно піднесла руки до капюшона. Пальці, заховані в довгих рукавах, ледь помітно тремтіли, але рух був рішучим — ніби вона нарешті наважилась скинути з себе останній бар’єр. Капюшон повільно почав сповзати назад.

Спочатку з’явилась тонка смужка чола. Потім — вогняно-руде волосся, що падало важкими хвилями, спалахуючи золотаво-мідними відблисками й розсипаючись по плечах.

Віктор не дихав. Коли капюшон остаточно впав на спину, вона підняла погляд.

З-під довгих густих вій на нього дивились блакитні очі — сумні, глибокі, прозорі. У них було все: і страх, і тягар, і щось таке розбите, що Віктор відчув, як у грудях щось стиснулось до болю.

Вона не посміхнулась. Лише ледь помітно здригнули губи — ніби хотіла щось сказати, але слова застрягли десь глибоко.

Віктор зробив останній крок. Тепер між ними не лишилось нічого — тільки повітря, що тремтіло від їхнього спільного дихання.

Коли хлопець побачив, як Хелена повільно занурює руку в кишеню плаща, його серце затремтіло, від передчуття чогось непоправного.

Вона підносила руку до нього — так повільно, ніби кожен міліметр цього руху відривався від її душі. Дівчина повільно розкрила пальці. Віктор застиг. 

На маленькій блідій долоні лежав золотий кулон Вікторії. Він відблискував у напівтемряві — м’яко, сумно, холодно. 

Віктор не міг відвести погляд. Горло стиснуло так, ніби хтось затягнув невидимий шнурок.

Серце його закалатало так сильно, що здавалось — зараз вирветься з грудей. Крик, дикий, рваний, уже підступав до горла.

— Вона просила передати… — голос її тремтів, — що хоче, щоб він був у тебе. Так вона буде знати, що він оберігає тебе.

Віктор не відповів. Не міг. Лише простягнув руку — повільно, ніби боявся, що кулон розтане від його дотику.

Він узяв його бережно, ніби то була не річ, а крихітна жива пташка, яку легко розчавити. Золото було ще теплим від її долоні. Він стиснув кулон у кулаці — міцно, до болю в кісточках.

Буря в грудях вирувала — біль, любов, провина, безсилля, — але він тримав її всередині, лише важко дихав.

Раптово почався дощ.

Спочатку — кілька великих крапель, що впали на його волосся, на плечі Хелени, на золотий кулон у його стиснутому кулаці. 

Потім — раптом, ніби небо не витримало й теж заплакало, — полило сильно, рівно, без вітру, без грому, просто тихо й невблаганно.

Дощ стікав по його обличчю, змішуючись зі сльозами, яких він так і не дозволив собі пролити. Краплі били по чорному плащу Хелени, по її рудому волоссю, що тепер прилипало до щік важкими пасмами. 

Хлопець повільно перевів погляд на Хелену. Вона вже тремтіла. Дощ просочився крізь чорний плащ, зробив його важким, холодним.

Віктор ніжно посміхнувся їй. Він ступив крок ближче й обережно обійняв її.

Спочатку просто поклав долоні на її плечі, потім повільно пригорнув до себе. Його тепла куртка, його дихання, його серцебиття — все це стало її укриттям. Він притиснув підборіддя до її мокрого волосся.

— Дякую, моя мила, що ти зі мною зараз, — тихо прошепотів він.

Від цих слів Хелена здригнулась. Її руки повільно піднялись й обвили його спину. Вона притиснулась сильніше. Її щока торкнулась його грудей. Вона посміхнулась — спершу ледь помітно, кутиками губ, а потім ширше, тепліше.

Вони стояли так під дощем — обійнявшись, мовчки. Лише шум крапель, лише їхнє спільне дихання, лише кулон у його стиснутому кулаці, що тепер грів обох.