Раді Вас бачити!

Адріана повільно відкрила очі. Голова страшенно розколювалась, кожен пульс віддавався тупим болем, що розливався від скронь до потилиці.

Вона лежала в незнайомій кімнаті — темній, тихій, чужій. Світло було приглушеним, але навіть так воно здавалось надто яскравим. 

Серце… воно не билось. Або билось так повільно, так глибоко, що вона його просто не чула. Адріана інстинктивно притиснула долоню до грудей — шкіра була холодною, як мармур, і під нею нічого не ворушилось. Тільки глухе, далеке відлуння, ніби десь глибоко всередині щось ще намагалось згадати ритм.

Дівчина спробувала сісти. Тіло послухалось дивно легко — ніби вага зникла разом із теплом. Вона подивилась на свої руки: шкіра стала блідішою, вени під нею проступали темними. Пальці тремтіли від цієї нової, незнайомої сили, яка вже текла в них.

Вона піднесла руку до шиї — там, де був укус. Рана вже затягнулась, але шкіра навколо була чутливою, наче відкрита рана. Під пальцями відчула два маленькі, ідеально круглі рубці — холодні, гладкі, ніби перлини під шкірою.

— Як ти себе почуваєш? — раптом почувся незнайомий голос.

Дівчина здригнулась. Вона перевела погляд на хлопця, який ніби виник із темряви та повільно наближався до неї. Інстинктивно вона почала відсуватись назад, аж до краю ліжка.

Стефан зупинився, помітивши, з яким жахом вона дивиться на нього. Він бачив, як її пальці судомно стискають простирадло та як усе її тіло тремтить від страху.

— Що… зі мною? — прошепотіла вона, і власний голос злякав її. Він звучав нижче, чистіше, з якимось дивним металевим відлунням.

Стефан ледь посміхнувся. Він дістав із кишені її осиновий кілок та кинув його на ліжко.

Адріана невпевнено взяла його в руки й розгублено підняла на нього погляд.

— Ти була мисливцем, — суворо промовив він. — Хіба ти не здогадуєшся, що з тобою відбувається?

Дівчина не випускала з рук осиковий кілок. Вона нахилила голову, довге світле волосся приховало її очі, з яких котились сльози.

Стефан не зводив з неї погляду. На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти років. Він добре знав, як це — у такому віці усвідомити, що в тобі помирає людина. Знати, що невдовзі серце більше ніколи не битиметься так, як раніше, що душа повільно віддаляється, залишаючи по собі лише порожнечу. І для того, щоб жити далі, їй доведеться стати монстром, якому потрібно пити кров людей.

З цією дівчиною доля зіграла жорстокий жарт. Вона народилась мисливцем — тією, кому було призначено винищувати нечисть. А тепер сама стала однією з них. Що вона відчуває зараз, Стефан навіть не міг уявити.

— Вже давно настав день, — раптово промовив хлопець. — Потрібно попередити твоїх близьких. Вони, напевно, хвилюються за тебе.

Адріана перевела погляд до вікна, яке було прикрите жалюзями, за якими ховалось яскраве весняне сонце.

— Моїх батьків вбили вампіри. У мене більше немає нікого з рідних, — вона різко повернула на нього свої заплакані очі й ледь посміхнулась. — Ніхто не заругає, що мене всю ніч не було вдома.

Стефан промовчав. Він сів на край ліжка та не зводив з неї погляду. Дівчина продовжувала дивитись на нього, не в силах стримати сльози, які безупинно котились по щоках.

— Можеш залишитись у мене, — турботливо промовив він. — У тебе зараз період Становлення. Самій тобі буде надто важко. Я можу тобі допомогти…

— Чому ти мене врятував? — раптово спитала вона. — Я все добре пам’ятаю. Та шалена вампірка хотіла забрати мене собі. Чому ти втрутився?

Стефан розгублено дивився на неї. Він й сам не міг зрозуміти, чому втрутився. Щось невловиме потягнуло його до неї вчора — якась сила, що ніби привела його саме в те місце й у той момент. Наче тихий голос у середині підштовхував діяти, не даючи часу на сумніви. Він й досі не міг пояснити, що саме тоді з ним сталось.

Єдине, про що він жалів — що не встиг. І тепер ця дівчина стане вампіром… і вже нічого не можна змінити.

Хлопець дивився в її блакитні очі, сповнені жаху. Йому здавалось, ніби це вже відбувалось раніше — ніби він знову й знову повертається до цього відчуття. 

Він уже бачив такі блакитні очі, але тоді вони дивились на нього зовсім інакше — не так, як ця налякана дівчинка.

Що з ним відбувається? Він й досі не міг знайти відповіді.

—Тобі довелось пережити страшне горе, — ігноруючи її запитання, промовив він. — Тобі потрібно відпочити. Я піду до вітальні. Якщо тобі щось знадобиться — одразу клич. Я буду поруч.

Він підвівся з ліжка й уже рушив до виходу, як раптом її запитання змусило його зупинитись.

— Як тебе звуть?

Хлопець подивився на неї. Вона була така розгублена: притискала до себе зігнуті коліна, не випускаючи з рук осиковий кілок та дивилась на нього, мов налякана дитина. Її розтріпане світле волосся й заплакані блакитні очі не давали йому спокою.

— Стефан, — відповів він.

— Дякую, Стефане… — тихо пролунало вже за мить, коли він зачиняв двері за собою.

Він вийшов до іншої кімнати та задумливо дивився перед собою. Ця самотня дівчина потребує допомоги. Можливо, їх спільна самотність і його підтримка допоможуть їм триматись одне за одного й не загубитись у світі, де навколо так небезпечно й страшно.