Спочатку:
На сторінку книги
Мені снився чудовий сон, у якому все було, як раніше: ми знову йшли з Антоном, тримаючись за руки, уздовж краю води. Морський бриз приємно охолоджував обпалену сонцем шкіру. Ми йшли вздовж узбережжя моря, і здавалося, що це ніколи не закінчиться. Я відчувала в своїй руці його долоню і була неймовірно щаслива. Більше нічого в житті й не було потрібно. І раптом я зрозуміла, що це лише сон. Проклятий роздираючий біль дав за себе знати навіть уві сні.
«Господи, я не хочу прокидатися! Зроби так, щоб цей сон ніколи не закінчився», – попросила я.
Але невблаганна реальність усією своєю бездонною чорнотою вже невідворотно насувалася. Дико боліло серце. Я не могла змусити себе розплющити очі, хоча розуміла, що вже не сплю. Найбільш за все у світі мені хотілося заснути і дивитися свій чудовий сон далі. Але сон більше не йшов. Натомість у пам’яті замиготіли картини вчорашнього вечора. Я відчула, як по щоках покотилися сльози, втопаючі в подушці. Я не хотіла більше навіть згадувати Антона, але нічого не могла з собою вдіяти. Увесь мій світ зараз зосередився в цьому морі сліз і відчаю.
Я чекала, коли сльози закінчяться, але вони не закінчувалися. Я все ж змусила себе розплющити очі і подивилася на годинник: час було збиратися на роботу. Мабуть, це був єдиний стимул, який змусив мене встати з ліжка.
Я дотеліпала до ванної і, побачивши себе в дзеркалі, жахнулася. Це була не я – на мене дивилося опухле від сліз обличчя якоїсь незнайомки, якій було не 28, а всі 38. Руде, кучеряве, довге волосся переплуталося та збилося у купу. Так, я завжди була струнка, але зараз здалося, пострункішала ще більше. Найбільше вразили очі – карі величезні очі, в яких було стільки болю, що я не витримала. Дивитися у власні очі і бачити власний біль було нестерпно.
Моя рука мимоволі схопила важку пляшечку «Poeme» від Lancôme, що стояла тут на полиці, і жбурнула її в дзеркало. Нехай це буде крапка в нашій поемі! Мої очі у дзеркалі миттю розсипалися на мільйони прозорих уламків разом із шматочками серця, але легше не стало. Зате, поки підмітала уламки, трохи відволіклася.
Викинувши в кошик останні уламки, я почула дзвінок. У кімнаті настирливо дзвонив телефон. У мене затрусилися руки – я знала, хто телефонував! Перше бажання було – кинутися й схопити слухавку, щоб почути коханий, рідний голос. Але я розуміла, що мені стане ще гірше, хоча, здавалося б, куди вже гірше? Уламки серця знову зібралися в клубок нестерпного болю, і я, як потопаючий, побігла хапатися за свою соломинку.
– Привіт, дівчинко, – коханий голос різав по живому.
Я мовчала, не в змозі вичавити ані слова.
– Як ти там? – турботливо запитав Антон.
І я відчула в його голосі участь. Зараз воно звучало, як знущання, проте серед усього хаосу безладних думок і почуттів я раптом зрозуміла, що він справді хвилюється за мене. Він відчуває, що мені погано. Але я не повинна дати йому зрозуміти, що мені погано. Я ж сильна!
– Прекрасно, – зібравши останні сили, старанно промовила я.
– Якось недобре вчора вийшло… – винувато нагадав він.
– А як мало би вийти «добре»? – знущально запитала я.
– Може залишимося друзями… Чи що…
– Тобі не здається, що це дурість?
– Ні. А що нам заважає? Ми ж дорослі люди. Ти ж усе розумієш…
– Ти прекрасно знаєш, ХТО нам заважає, а не що.
– Ну чого ти знову починаєш! – занервував Антон. – Так, наші дороги з тобою розійшлися, але ми могли б продовжувати спілкуватися.
– І як ти собі це уявляєш?! – спалахнула я, відчуваючи, що сили, зібрані в кулак, починають вислизати крізь пальці.
– Ну, наприклад, запроси нас у гості. Спечи торт. Ми купимо вина, посидимо, побалакаємо…
Його пропозиція вибила в мене й так хиткий ґрунт з-під ніг.
– Хто це – ми?
– Ми – це я і… Люся, – невпевнено констатував він.
– Тобто ти хочеш, щоб ми дружили тепер утрьох: ти, я і твоя Люся?!
– Ну так. А що тут такого?
– На біса мені потрібна твоя Люся?! – не витримала я. – Якщо ти без неї не можеш прийти, то й не приходь!
У слухавці повисла пауза. Я розуміла, що щойно обрубала останню тоненьку ниточку, яка ніби обіцяла пов’язати нас якимись незрозумілими стосунками. Але я навіть уявити собі не могла це тріо: він, я і Люся! Ця Люся прийде в мій дім, їстиме мій торт… А я дивитимуся на їхні щасливі обличчя й помиратиму від болю… Якийсь сюр! Навіщо мені це? Невже він хоче добити мене остаточно?
Та ні ж! Раптом я зрозуміла: не добити – він не хоче мене втратити! Я йому потрібна! Але й Люсю кидати не хоче. Хоче сидіти на двох стільцях і радіти життю, повільно вбиваючи мене. Ні, я йому цього не дозволю!
А може… навпаки – це мій шанс усе повернути, як було? Раптом він схаменеться й зрозуміє, що ця Люся йому не потрібна.
Господи, от якби не було цієї клятої Люсі! Я раптом усвідомила, що між нами ще все могло б налагодитися. А що як?.. Якщо позбутися цієї Люсі…
Антон знову щось говорив, навіть намагався жартувати, але я його майже не слухала. Усім моїм мозком заволоділа одна-єдина думка: треба якось позбутися цієї Люсі! Безодня, в яку я вчора скотилася, раптом почала розгортатися у зворотному напрямку. У мороці заблимав тьмяний вогник…
І несподівано, змінивши тон, я пробурмотіла:
– Гаразд, я подумаю, як влаштувати цю «вечірку».
– От і добре! – зрадів він. – Тоді передзвоню тобі завтра, – напівуточнюючи, напівконстатуючи відповів він.
– Добре, передзвони, – погодилася я.
Так, я відчула, як він справді зрадів – значить, між нами ще не все втрачено. Саме зараз у мене в голові з’явилася ідея: треба влаштувати так, щоб Люся сама кинула мого колишнього!
