Спочатку:
На сторінку книги
Наступного разу, коли я приїхала до Антона, нам не вдалося не те що покохатися, а навіть й чаю попити разом, бо Аліса вередувала, плакала і ніяк не могла заспокоїтися. Що тільки не робив Антон, нічого не допомагало. Можливо її щось турбувало, не зрозуміло. Наче й не хвора. Антон був виснажений і якийсь зовсім пониклий.
А я не знала, чим йому допомогти. Навіть узяла її, пересилюючи себе, на руки, але вона розревілася ще більше. Наче відчувала мою напругу. Години через три Аліса нарешті заснула, а ми втомлені всілися на кухні. Але вже не було бажання ні до чого.
– Часто так буває? – запитала я.
– Не дуже, але буває, – зізнався Антон. – Найгірше, коли вночі вона не спить, а мені вранці на роботу. Це треш, я ледве ноги тягну. Взагалі-то вона спокійна дівчинка, але буває і таке. Якби була мама, було б простіше, їй її не вистачає…
– Мені шкода, правда, – сказала я.
– Вже нічого не зробиш, – знизав плечима Антон.
– А ти не думав… віддати її батькам Люсі? – обережно запропонувала я.
– Ти що? – Антон аж сіпнувся. – Вона ж моя донька! Як я її віддам?
– Тобі було б легше…
– Ні, дівчинко, про це мова навіть не йде, – впевнено мовив Антон.
І навіщо я це спитала? Його відповідь вколола мене у саме серце. Хитка надія, що ми могли би бути лише удвох, розсипалася в прах. Аліса – це назавжди! А я б хотіла мати власну дитину – мою і Антона. Якщо це взагалі можливо після всього… Як це все поєднати?..
Я мовчки допила свій чай і поїхала додому. Антон навіть не запропонував залишитися, настільки він був виснажений. Вдень працював та й завтра на роботу. Колись треба йому відпочивати. Невідомо ще, чи не буде ніч безсонною. Мені було його щиро шкода.
Можливо треба було залишитися та поняньчитися з Алісою, щоб він хоча б трохи поспав, так було б правильно… Але, як тільки я її торкалася, мене миттєво відкидало у ту мить, коли я лежала безпомічна на кріслі, стікаючи кров’ю… і вирок лікаря: «На жаль, ви втратили дитину…» І біль, що причаївся глибоко всередині, випірнав назовні. Я не хотіла свідомо мучити себе.
Справа в тому, що після втрати дитини я більше не могла завагітніти. Лікарі казали, що зі мною все добре, просто потрібен час відновитися, але пройшло вже більше двох років, а я, схоже, так і не відновилася. Звісно, я не втрачала надії, але десь глибоко всередині жив страх, що цього може ніколи і не статися.
Я їхала додому, намагаючись придушити сльози, що просилися назовні. Якось все було не так. Чому Антон раптом мені подзвонив? Чому сказав, що кохає? Чому саме зараз, а не тоді, коли я намагалася його повернути? Раптом мене осяяло: невже це наслідки того зілля? Невже воно все ж спрацювало, хоч і відклалося в часі? Ні, я свідомо не вірила в цю нісенітницю, але результат був на лице, як кажуть. Я згадала бабусю, яка пророкувала, що я ще про це пошкодую. У мене сироти пішли шкірою… От не треба лізти туди, де нічого не тямиш! Як зараз все це розгрібати – невідомо. А ще є Володимир…
З ним ми кожного дня спілкувалися телефоном. Я намагалася поводитися так, ніби нічого не відбувалося. Не знаю, чи вірив він мені? Юрчик теж кожного дня дзвонив і вправляв мені мозок. Десь на четвертий день я вже нічого не хотіла – ні Антона, ні Володимира. На роботі був дуже щільний графік, я викладалася по повній і сильно втомлювалася. Мені хотілося спокою, тиші і ні про що не думати.
Я планувала провести весь вихідний день у суботу з Антоном, але не вийшло, тому що зранку раптом подзвонив Володимир, запитав, чи я вдома, а я не змогла збрехати. Він швидко до мене приїхав, бо сказав, що дуже скучив. Звісно, я не могла йому відмовити. Не знала, як дивитися йому у вічі. Здавалося, що у мене на лобі написана моя зрада.
– Ти виглядаєш втомленою, – зауважив він. – Можливо все ж тобі треба допомога? Я можу допомогти підшукати няню твоєму братові…
– Все добре, – заперечила я. – Дійсно, трохи втомилася, але це не є проблемою. Роботи теж багато, новий номер вже термін підтискає. Просто треба виспатися.
– Хотів тобі запропонувати поїхати за місто на весь день, – сказав Володимир.
– Мабуть я відмовлюся, – злякалася я. У мене були інші плани, і Володимир в них не вписувався. – Наступного разу… Краще відісплюся.
Ми пообідали в ресторані, а потім поїхали до нього. Я бачила, як він палає бажанням і відмовити не змогла. Мені наче й приємні були його дотики, але все було не те. Я заплющувала очі і згадувала Антона, інакше не могла розслабитися. Найскладніше було, щоб Володимир нічого не запідозрив. Я не отримала ніякого задоволення, відчуваючи себе брудною повією. Звісно, він відчув, що я не така, як завжди.
– Схоже, ти дійсно втомилася Лерочко? – турботливо запитав він.
– Не уявляєш як, – зітхнула я, і це була щира правда.
– Чим тобі допомогти?
– Все невдовзі владнається, – знизала я плечима. – Просто треба відпочити.
І він не наполягав – відвіз мене додому, де я дійсно просто дозволила собі відіспатися. Я була йому вдячна за розуміння і за те, що не ставив зайвих запитань. Переселення теж поки що відкладалося на невизначений термін. І слава богу!
Минув тиждень, відведений Юрчиком, і навіть більше, але нічого не змінилося. Час від часу я навідувалася до Антона. Іноді було все чудово, а іноді, коли Аліса вимагала уваги, все було кепсько. Нам не вдавалося навіть поцілуватися чи попити чаю. Мене це засмучувало і дратувало. І моє ставлення до дитини не змінювалося, як я себе не вмовляла.
Ейфорія, яка охопила мене після першої зустрічі, кудись поділася. Буденність життя вбивала усі райдужні мрії. Антон щоразу говорив, що кохає мене, від чого серце мліло, а коли я питала, як ми будемо жити далі, він лише знизував плечима. Я балансувала між двома чоловіками, не в силах прийняти рішення.
– Лерко, ти вже зав’язала зі своїм Антоном? – якось подзвонив мені Юрчик.
– Ні…
– Чого чекаєш? Коли Володимир все дізнається?
– А як він дізнається? Якщо ти йому не розкажеш, то не дізнається.
– Ти ж знаєш, все таємне колись вилазить назовні.
– Юро, я не можу зав’язати, це сильніше за мене, – зізналася я.
– То що, все ж вирішила кинути Вовчика?
– Ні…
– На двох стільцях збираєшся сидіти?
– Ні…
– Та що тобі треба? – здивувався друг.
– Я не знаю…
– Я точно знаю, але ти не хочеш слухати, – зітхнув Юрчик.
– Не хочу, бо не можу.
– Ну вибачай, я зробив все, що міг для тебе, – підсумував друг. – Потім не скаржись.
Так воно все й тягнулося. До Володимира все ще не переїхала, посилаючись на те, що зараз дуже зайнята. І до Антона також не перебралася, навіть жодної ночі у нього не ночувала. Метушилася між двома вогнями, намагаючись не спалити крила. Уривала миті кохання з Антоном і поверталася до звичного життя, від якого я теж не могла відмовитися. Більш того, я не уявляла себе вже без свого журналу. Все це виснажувало мене до межі, і одного дня я знову згадала за Демона.
– Мені треба на чайок, – зателефонувала я йому.
– Щось трапилося? – поцікавився він.
– Багато чого, – зізналася я. – Все звалилося в одну купу і я не можу ніяк розібратися.
– Що ж, приїжджай – будемо розгрібати, – пожартував Демон.
