Раді Вас бачити!

До кабінету на співбесіду я увійшла, повністю вжившись у роль претендентки на посаду помічниці директора. Усе, що відбувалося, неймовірно мене веселило. Бо це був саме той випадок, коли мені не було чого втрачати, а результат був абсолютно байдужий. До речі, от би завжди так почуватися, коли доведеться по-справжньому йти на співбесіду. Треба запам’ятати цей стан. Бо щоразу, коли я шукаю роботу, страшенно нервую і зрештою на співбесіді кажу зовсім не те, чого від мене очікують. Скільки гарних можливостей було втрачено через це. А зараз я почувалася навіть певною мірою актрисою, і це було доволі кумедно.

Однак, коли я зайшла до кабінету і побачила цього чоловіка, бажання грати раптом зникло. За столом сидів дуже привабливий чоловік. І мене зовсім збили з пантелику його очі. Здавалося, вони бачать мене наскрізь. І вся ця ситуація раптом здалася мені дешевим фарсом. Кого я хочу обдурити? І навіщо? Треба просто вийти й, перепросивши, зачинити за собою двері. Але я не встигла цього зробити.

– Проходьте, будь ласка, – раптом сказав олігарх. – Я на вас чекав.

– Чекали? На мене? – розгубилася я.

– Так, саме на вас, – запевнив він.

– Але це зовсім не те, що ви думаєте, – пробурмотіла я, остаточно розгубившись. – Я ніби то на вакансію. Ніби то…

– Немає жодної вакансії, – усміхнувся чоловік і, підвівшись із-за столу, пішов мені назустріч.

– Як це немає?! – здивувалася я і, здогадавшись, що Юрчик мене просто розіграв, розлютилася.

«Ну треба ж було так дати себе провести! Спритно він усе організував! Ну я йому влаштую!» – подумки присягалася я в той час, коли чоловік наближався до мене. Я розуміла, що акторка з мене вийшла ніяка.

– Та не хвилюйтеся ви так! Усе гаразд, – усміхнувся олігарх, і його усмішка здалася мені дуже щирою, чого я аж ніяк не очікувала від людини його кола і становища. Мимоволі я спіймала себе на думці, що він навіть мені симпатичний. Як людина. Просто як людина. Я ще не була готова дивитися на нього як на чоловіка. Та й узагалі, як виявилося, зрозуміла, що не була готова до будь-яких стосунків. Якого біса я тут роблю?!

– Я знаю, що Юрій сказав вам, ніби це співбесіда. Він запевнив мене, що інакше ви нізащо не погодитеся на зустріч, – зізнався олігарх.

– Звісно, ні, – кивнула я.

– Він багато розповідав про вас, і я сам виявив бажання з вами познайомитися.

Напевно, треба було щось сказати чи зробити, але я стояла, мов укопана, і не могла поворухнутися. Картала себе за те, що піддалася на авантюру Юрчика, і не знала, як тепер вчинити. Але водночас десь на другому плані в голові обережно промайнули думки, що цей чоловік справді викликає симпатію.

– Хочете кави? – запитав він, бачачи, що я ніяк не можу оговтатися. – У мене чудова бразильська кава, із найсправжнісінької Бразилії.

– Так, мабуть, – погодилася я, розуміючи, що втекти з підводного човна вже не вийде. А отже, треба розслабитися: як буде, так і буде. Принаймні вип’ю гарної кави. Бо я ж зовсім забула, що результат цього заходу мені абсолютно байдужий.

– Тоді давайте знайомитися. Я – Володимир, –назвався він.

– Дуже приємно, – кивнула я. – Ну, а як мене звати, гадаю, ви вже знаєте.

Я знайшла в собі сили навіть усміхнутися.

– Знаю, – погодився Володимир. – Сідайте.

Він узяв мене під лікоть і підвів до м’якого крісла осторонь від свого робочого столу. Насправді крісел було два, а між ними стояв симпатичний круглий журнальний столик. Власне, сама кава матеріалізувалася за п’ять хвилин на таці, яку принесла секретарка, разом із вазочкою печива та коробкою цукерок.

– Вам цукор чи замінник? – запитав Володимир.

– Ні те, ні інше, – зізналася я. – Люблю чисту каву.

– Справді? – здивувався він. – Я теж. Щоправда, завжди вприкуску з шоколадом або цукерками.

Я не стала йому підтакувати, хоча робила так само.

– Юра казав мені, що ви журналістка, – сказав олігарх.

– Не зовсім, – усміхнулася я. – Юра відстав від життя. Я вже перекваліфікувалася в блогерку.

– Напевно, у вас дуже цікава робота?

– Іноді цікава, а іноді – нудна. Втім, мабуть, як і в усіх. Але загалом мені подобається.

– Ніколи не був знайомий із живими блогерами, – зізнався Володимир.

– Тоді будьте обережні. Пам’ятайте, що кожне ваше слово може бути використано проти вас, – пожартувала я.

Він розсміявся і сьорбнув кави.

– Зрозумів, намагатимуся не казати зайвого.

– Це жарт, – усміхнулася я. 

– Знаю, – погодився олігарх.

Кава була чудовою, як, зрештою, і розмова з приємною людиною. На якийсь час я відволіклася від своїх думок, зовсім забула про свої страждання. А ненав’язлива увага чоловіка, який із цікавістю слухав усе, що я говорила, вселила в мене впевненість, що життя триває. Схоже, канал у телевізорі перемкнувся сам собою…