Спочатку:
На сторінку книги
Ми майже кожного дня зустрічалися з Антоном до повернення Володимира. Мені було важко, але я намагалася триматися. Іноді дійсно літала від щастя, а іноді приповзала додому, ніби з мене вийняли всю душу. Я дала собі слово, що коли Володимир повернеться, я зроблю остаточний вибір. Та хто знав, що вибір вже зробила доля? І вона не чекала, коли буде на часі.
Коли я зрозуміла, що зі мною щось не так, то одразу побігла в аптеку. У мене тремтіли руки і коліна, коли я вранці робила тест. Хоч би не впасти без свідомості від хвилювання! Більш за все я бажала побачити дві смужки і більш за все боялася їх побачити! Тому що тоді б все заплуталося ще більше. Бо я не знала, від кого ці дві смужки! Я сиділа на унітазі, заплющивши очі і вронивши голову на коліна, не наважуючись поглянути. Але в душі я вже знала, що там, навіть і дивитися не треба було.
Глибоко вдихнула-видихнула, розплющила очі і завмерла: дві смужки! Серце закалатало, намагаючись вистрибнути з грудей. Першою накрила безмежна радість – нарешті! А потім накотила паніка – чия дитина? Лерка, як ти могла так безвідповідально поставитися? Але ж я не вагітніла майже два роки і поставила на цьому питанні хрест! Я була впевнена, що єдиний мій варіант – це ЕКЗ.
«Це називається доля», – гірко посміхнулася я.
І що дивно, прямо зараз я точно знала, що мені робити. Навіть сумнівів не виникло. Не залежно від того, чия це дитина – Антона чи Володимира – я обираю для неї єдиний правильний шлях. Як би не було мені боляче, але казкою я дитину не нагодую. Навіть, якщо це дитина кохання. І пріоритет був за майбутнім цієї дитини, що важливіше за все інше – за мої почуття, за мої сумніви і розбите серце.
«Щоб ти не зробила – це буде правильно», – згадала я «благословення» Демона.
…Наша остання зустріч з Антоном була схожа на останній танок метеликів, що згорають в вогні. Ні, я нічого йому не розповіла, просто зачинила двері, коли пішла і видалила його номер. Заборонила собі згадувати дорогу до цього дому, залишаючи у пам’яті лише красиву казку про кохання, яке мені судила доля пережити.
Я була безмежно вдячна Антону за те, що він дав мені змогу відчути це неймовірне кохання. А безмежний біль від усвідомлення, що більше ми ніколи не побачимось, – нічого я це переживу, не в перший раз. Я знала, що впораюся, я стала сильніше. Тому що зараз у мені жило те, що було набагато важливіше за усіх чоловіків у цьому світі. І я була впевнена, що обрала для нього чи неї правильну долю. Мабуть, Антону теж буде не солодко – мені було його шкода до глибини душі. Але я не дозволяла собі сумніватися.
За тиждень я врешті-решт переїхала до Володимира і остаточно зачинила двері у минуле. Десь місяць потому я повідомила йому про вагітність. Він дуже зрадів і сказав, що ми маємо терміново одружитися. Так і вийшло. Я не хотіла гучної події, а він і не наполягав.
Ми просто зареєстрували шлюб і відсвяткували у колі декількох друзів та наших батьків. Навіть моя мама зі своїм Карлом-жлобом приїхала. Як вона раділа за мене! Володимир їй дуже сподобався, на відміну від Антона, якого вона завжди не долюблювала. Мама раз у раз повторювала, як добре, що у мене такий чудовий чоловік. Звісно, тут немає чого заперечити.
Чи була я щаслива? Наче так. Чи гризли мене сумніви? Ні! Я обрала те життя, яке хотіла, і мені було гріх дорікати долі. Шалене кохання до Антона поступилося місцем тому маленькому клубочку щастя, що росло всередині мене. І мені було не важливо, хто його батько. І так, порожнеча в душі нарешті заповнилася! У прямому сенсі.
– Леруню, я щиро радий за тебе! – зізнався Юрчик, коли ми гризли з ним попкорн на черговій тупий комедії. – І радий, що ти зробила правильний вибір.
– Ніхто крім тебе не знає, що мені взагалі довелося обирати, – нагадала я.
– І ніколи не дізнається, – запевнив друг.
– Дякую! – я цьомкнула його в щоку. – Навіть не знаю, як би склалося моє життя, якби не ти. Ти самий класний свах у світі!
– Буду підробляти свахом, коли моя золота леді вижене мене, – пожартував він.
– Сподіваюсь, цього не станеться.
– Леро, це життя! – філософськи зауважив Юрчик. – Я на відміну він деяких, рожеві окуляри вже давно зняв і готовий до будь-якого повороту.
– Слухай, невже тобі не хочеться справжніх стосунків? Кохання…
– Ой, Леро! Не сміши мене зі своїм коханням! – відмахнувся друг. – Невже ти його ще не наїлася?
– Здається, вже, – погодилася я.
– От і розумничка! – Юрчик поплескав мене по руці. – Нарешті набралася розуму.
