Спочатку:
На сторінку книги
Миттєво на мене знову накотив той дивний стан, коли думки кудись поділися. А разом з цим, повертався спокій. Було так кайфово, що вже й не треба було чогось робити. Але голос Демона-Дмитра повернув мене в реальність.
– Де у тебе в тілі живе ця залежність? – запитав він.
Я закрила очі і замислилася: дійсно, де? Почала шукати. Відповідь була єдина – в голові. Так, було приємно бути поруч з Антоном, розмовляти, мовчати, кохатися, але коли його більше немає… неприємно стає десь у серці, але ж зелене світло всьому цьому дає моя голова, точніше, розум.
Я спробувала уявити цю залежність… Вона виявилася величезна, задушлива, розміром більше мене самої, темно-сірого кольору, наче дим з димаря. Коли я це усвідомила, мені стало бридко. Ні, я точно більше не хотіла її мати. Тоді почала заміщувати цей дим на приємний блакитний колір, типу неба у теплий літній день. Поступово відчула, як задушливість відпускає, а на серці стає легше. «Це всього лише емоція, якій я дозволила керувати собою, – подумала я. – І зараз я забираю у неї цей дозвіл».
Мені захотілося згорнутися клубочком у кріслі, що я й зробила. В якийсь момент стало зовсім легко, затишно і спокійно. Я навмисно згадала Антона, як він цілує мене, щоб викликати приємні емоції у своїй свідомості, але на диво, нічого не відбулося. Наче я просто подивилася кадр з фільму зі свого минулого. Мене це більше не чіпляло!
На тлі того спокою, що зараз був у мене в душі, нічого не хвилювало. Усвідомлення своєї сили було набагато більше, ніж влада цієї залежності. Не знаю, може я заснула, тому що час припинив існувати. А коли я почула голос Демона, що нагадав за мій чай, поступово повернулася до реальності.
Я відкрила очі, випрямила спину і потяглася за чашкою з чаєм. Якби я ковтнула цей чай раніше, то точно б запідозрила, що він мене чимось обпоїв, згадуючи свій невдалий (чи вдалий) досвід з зіллячком. А так, все було наче при пам’яті. Демон просто сидів поруч у іншому кріслі і дивився у вікно, тримаючи в руках чашку зі своїм чаєм. Він зробив ковток і спитав:
– Ну що, дівчинко, як ти себе почуваєш?
Дивно, слово «дівчинко» мене взагалі зараз не тригерило. Навіть приємно було просто почути його, але ланцюжок асоціацій не повів до Антона.
– Почуваю добре, – зізналася я. – Як наново народилася.
– Я радий, – підсумував він. – Ти дуже здібна дівчинка.
– Дякую…
– Ну ось нарешті, дочекався, – посміхнувся Демон. – А то лише звинувачення.
– Вибач…
– Це зайве, – відмахнувся він.
– Я навіть не спитала, скільки коштують твої послуги, – згадала я.
– Для тебе – ні скільки, – смикнув він плечима.
– Чому?
– Тому що ти – особливий випадок, – посміхнувся він.
– Але ж ти витратив час…
– Я набув досвіду, – сказав він.
– То я для тебе лише випадок? – мені якось стало сумно.
– Не лише, якщо чесно, – зізнався він.
– А що ще? – я насторожилася. Невже зараз скаже, що я йому подобаюся? Куди він веде? Невже хоче, щоб я розплатилася тілом?! Мені раптом стало зле, уся довіра випарувалася.
– Так, стоп! – вигукнув Демон. – Тільки не накручуй себе! Я чудово знаю, які думки у тебе зараз в голові.
– Точно, я й забула, що ти вмієш їх читати, – я посміхнулася і видихнула, відпускаючи непрохану напругу. – Тоді що, ще?
– Ти нагадуєш мені мене самого у минулому…
Ого! Я не очікувала такого зізнання.
– Тільки у жіночій версії, – він посміхнувся. – Тому я й вирішив тобі допомогти.
– Точніше, перевірити, чи спрацює?
– Ну десь так…
– Ти постійно мене дивуєш, не встигаю адаптуватися, – зізналася я.
– А ти мене – ні, – відповів Демон. – Мене вже давно мало що дивує…
– Все ж ще щось є?
– Є… іноді…
– Цікаво, що?
– Слухай, це ж не я до тебе прийшов сповідатися, а ти до мене. Тому твої питання недоречні.
Я хотіла було образитися, як зазвичай, коли мені так мокали носом, але передумала, вчасно спіймавши цю негативну емоцію.
– Молодець, дівчинко, – похвалив Демон, наче точно знав, що відбувається в моїй голові. І додав: – Так, я все знаю. Роби те, що засвоїла і відчуєш, як жити стає знову цікаво.
– Добре, – погодилася я. – А можна ще одне питання?
– Взагалі то не варто, краще на цьому зупинитися, щоб закріпити ефект. Але я сьогодні добрий. Питай.
– Хто ти насправді? – вистрибнуло з мене.
– Зараз я – психолог, – відповів він.
– А взагалі?
– Тобі не варто цим зараз забивати собі голову, – відмахнувся він.
– У мене відчуття, що ти знаєш набагато більше, ніж психолог і вмієш…
– Так і є. Я багато чому вчився і не тільки в університетах. Колись, коли будеш готова сприймати все без заморочок, може я тобі й розповім.
– У мене таке відчуття, що ти не просто так почав всім цим цікавитися, – припустила я.
– Так і є, але не зараз. Досить вже питань.
– Дякую тобі! – щиро мовила я.
– На сьогодні все?
– Якщо вже пішла така відвертість, хочу ще щось тобі розповісти…
– Розповідай, – посміхнувся він.
– Тільки не кажи, що ти знаєш, що я хочу спитати.
– Знаю.
– Чорт, я тебе боюся! – у мене сироти пішли шкірою.
– Та припини! – наказав він.
– Добре, – я погодилася і зізналася: – У мене з’явився новий… – я зам’ялася, не знаючи, як сказати, нарешті вирішила обмежитися терміном: – Знайомий.
– І що ти хочеш від мене? – реготнув Демон. – Ні, люба, я тобі не сваха. Тут ти сама розбирайся.
– Та просто хотіла спитати пораду… Як ти вважаєш, чи варто мені починати нові стосунки?
– Це твоя справа, але якщо ти налаштована серйозно, то у нові стосунки краще входити з чистою головою і серцем, а не будувати на руїнах старих нові.
– Ні, серйозно я не налаштована, – відмахнулася я. – Просто шкода, якщо у нього навпаки. Не хочу йому зробити боляче.
– Він – то не твоя справа. Він доросла людина – сам розбереться.
– Я зрозуміла, – розчаровано простягнула я, тому що очікувала від нього більшого. – Якщо що, то відправлю його до тебе на «лікування», – вирішила пожартувати.
– Ох, Лера! – зітхнув Демон. – Йди вже. Не парь мене і сама не парься раніше часу.
Я вийшла з кабінету Демона, відчуваючи дивні почуття. З одного боку стало легше, моє ставлення до Антона дійсно змінилося, наче відійшло у минуле. А з іншого – голова була, як в тумані. Цей туман не був важким, можна сказати точніше – в голові було пусто. Це й радувало і лякало.
«Не гарантую, що твоя залежність зникла назавжди, – сказав наостанок Демон. – Твої відчуття будуть повертатися знову і знову, і не раз, але тепер ти знаєш, що з ними робити. Якщо відчуєш, що не можеш впоратися, ласкаво прошу на чайок».
Ось прямо зараз я була безмежно вдячна цьому загадковому чоловікові. Мабуть доля недарма його підкинула мені у той роковий вечір. І як тільки ця доля такі сценарії підлаштовує?..
Коли невдовзі пролунав дзвінок Володимира, я навіть йому зраділа. У мене прокинулася цікавість, що ж буде далі? А відчуття, які я відчувала поруч з ним, теж були приємними. То чому б не змінити об’єкт, якій мені ці відчуття надає? Яка різниці взагалі – один чоловік чи інший… «Щось мене вже потягло на філософію», – подумала я. Але стан був легкий і приємний і я вирішила плисти за течією. Як, втім, останнім часом.
І ось після усіх цих демонівських сеансів, коли Володимир запропонував з ним поїхати у відпустку та ще на яхті, я вирішила прийняти цю пропозицію. А що я втрачаю? Нічого, крім своїх ланцюгів, що ведуть мене до Антона. І які, до речі, вже значно послабшали.
