Спочатку:
На сторінку книги
Я сиділа на тому пеньку сумна і задумлива. Але на відміну від ранішніх станів, зараз мої думки не будували ніяких планів. А сенсу? Все одно вони всі провальні… Щоб я не придумала, нічого не виходить.
– Привіт, дівчинко! – раптом почулося за спиною.
Я аж підскочила зі свого пенька, ніби мене вжалила змія.
– Казала тобі, не смій мене так називати! – випалила я, побачивши Демона. – І що ти тут робиш? Ти що, переслідуєш мене?
– Ні, я просто живу неподалік, іноді приходжу сюди прогулятися вздовж води.
Демон сьогодні був зовсім серйозний. І спокійний, як завжди.
От і знайшовся той, кому я зараз розповім все, що про нього думаю!
– Ти – чорт! – кинула я йому в обличчя. – Ти справжнісінький диявол!
– За що ти зі мною так? – здивувався він.
– За те, що ти зі мною зробив!
– Не зрозумів? – щиро здивувався чоловік. Зараз він виглядав цілком звичайною людиною. При денному світлі в ньому не було нічого демонічного, надприродного, що я бачила під час двох попередніх зустрічей.
– Це ти штовхнув мене на злочин!
– Я тебе нікуди не штовхав, – заперечив він.
– Це ти сказав мені: убий Люсю! – випалила я.
– Я?! – він похитав головою. – Але ж це ти сказала: щоб вирішити проблему, треба вбити Люсю. Я лише повторив твої слова. Не треба перекладати на мене свою провину.
Усередині мене все закипіло. Захотілося вчепитися йому в горло і видряпати ці спокійні чорні очі. От же ж гад! І що це за людина?
– І що, ти її вбила? – ніби між іншим поцікавився він, наче запитав, чи снідала я сьогодні.
– Ні, звісно! Слава Богу! Але це ти штовхнув мене на те, що я зробила. Ти! Ти! Ти! Сама я до такого не додумалася б.
– Ні, люба, саме ти й додумалася, а я лише допоміг витягнути це назовні з твоєї божевільної голови.
– На біса мені твоя допомога? – скрикнула я, дедалі більше розлючуючись.
– Але ж ти сама попросила про допомогу, – нагадав він. – Це ти мені зателефонувала.
Він мав рацію. Сказати не було чого. Я здулася, як повітряна кулька, з якої випустили повітря. Сіла на пеньок і втупилася у воду.
– Я й сама не знаю, як це сталося. Ніби в якомусь тумані, чесне слово, – зізналася я. – Це була якась одержимість. Я вже не могла ні про що інше думати...
Слова лилися суцільним потоком, і я сама не помітила, як у найдрібніших подробицях, з усіма своїми переживаннями, розповіла йому все. Від першого до останнього кроку.
Демон мовчки стояв поруч, жодного разу мене не перериваючи. Поки я говорила, сльози текли з моїх очей. Здавалося, скільки ж їх, коли вони закінчаться, але вони не закінчувалися. Носовичок промок наскрізь – хоч викручуй. Я вже навіть не витирала ним сліз, а просто розмазувала їх по щоках, підкоряючись якомусь рефлексу.
– А якби я її вбила? – раптом злякано схаменулася я. – Що було б зі мною?
– Не вбила б, – упевнено сказав Демон. – Я знав, що ти цього не зробиш. Хоч і не думав, що все зайде так далеко. Складний у тебе випадок...
– У якому сенсі – у мене? – здивувалася я. – У тебе що, таких, як я, багато?
– Багато – це ще м'яко сказано. Ти навіть не уявляєш скільки.
– Хто ти? – я різко підвелася. – Ти взагалі людина чи ні?
– Людина, звісно, – запевнив він. – Хіба не видно?
– Ну, на вигляд людина, але чому ти читаєш думки? Як у тебе це виходить?
– Якби ти тільки знала, наскільки це насправді просто, то не запитувала б. Усі люди однакові, і думки в усіх одні й ті самі. Вони просто написані в них на лобі.
– Ага, а я чомусь на твоєму лобі нічого не можу прочитати, – фиркнула я.
– Я просто дуже добре знаю людей, – зітхнув Демон. – І ти не виняток, хоча випадок у тебе важкуватий. Але не безнадійний.
– То я для тебе просто випадок? – я відчула, як злість знову закипає всередині.
– Усе трапляється, з усіма. На планеті Земля немає нічого нового. Якщо знаєш основні закони, для тебе вже нічого не є таємницею. Ну і досвід спілкування з людьми, звісно. А він у мене, можна сказати, віковий...
Сироти пробігли шкірою від його останніх слів. І навіщо тільки я йому все розповіла? От дурепа! А якщо він піде і донесе на мене в поліцію? Мені стало страшно. Захотілося провалитися крізь землю, зникнути, щоб він більше ніколи мене не побачив.
Але, з іншого боку, він же навіть не знає, як мене звати. Він нічого про мене не знає, заспокоїла я себе. А що, як він і справді читає думки? Ні, це неможливо. Просто він хороший психолог.
– Ти психолог, так? – озвучила я свою здогадку.
– І психолог теж, – розсміявся він. – Ти не дурна, я б навіть сказав, надто розумна. Тільки проблема в тебе не в голові, а тут.
Демон тицьнув пальцем у середину моїх грудей, саме туди, де билося серце. Я відчула, ніби його пронизала стріла. Мимоволі відсахнулася і притиснула руку до грудей, захищаючись.
– Твоє серце розірване на шматки, у ньому велика діра, і впоратися з цим тобі дуже важко.
– Та хто ти такий, щоб повчати мене?
– Ніхто... Ти просто випадково трапилася мені на шляху. Я хотів би тобі допомогти, але ти вперта. Якби ти більше мені довіряла, справа пішла б швидше.
– Я тобі довіряла? – запитала я. – Яка ще справа? Ти взагалі про що?
– Про твоє зцілення.
– Теж мені, знайшовся лікар!
– І лікар теж, – знову розсміявся Демон.
Його сміх виводив мене з себе, але водночас я відчувала, що всередині ніби щось перемикається. Наче я починала дивитися на себе збоку, коли говорила з ним. Ця людина викликала в мені дуже незвичні відчуття, які мене лякали. Безперечно, він мав якісь гіпнотичні здібності.
Все, час іти звідси! Від гріха подалі.
– Немає жодних гріхів, – раптом сказав Демон. – Є люди, які живуть, роблять помилки, самі ж від них страждають, потім чинять інакше або знову так само. І так до безкінечності. І це коло розірвати майже неможливо. Але все ж можливо. І я тут, щоб допомагати їм це робити.
– Ти хочеш сказати, те, що я вчинила, – це не гріх? – здивувалася я.
– Можна назвати це будь-яким словом, але від цього суть не зміниться. Це просто вчинок, подія у твоєму житті, одна з багатьох, яка просто мала місце. Можна розцінювати її як гріх, а можна ніяк не оцінювати. Просто визнати цей факт і відпустити. І не тягнути його за собою все життя.
– А якби я її вбила? Це теж не було б гріхом?
– Люди помирають. Постійно. З різних причин. І це була б одна з них.
– Ти жахлива людина! – підсумувала я. – Якщо взагалі людина.
– Але зауваж, я не сказав, що твій вчинок був правильним. Я тебе не виправдовую. Але й не засуджую.
– І звідки ти тільки взявся на мою голову? Щоб учити мене жити?
– Можливо...
– Чи штовхати мене на нові гріхи?
– Можливо...
– Все, прощавай! – наважилася я. – Більше ми ніколи не побачимося. З мене досить!
Він нічого не відповів, а може, й відповів, але я не почула. Я швидко закрокувала геть, намагаючись викинути з голови його слова, але вони не викидалися. Якась чортівня! Проте після цієї розмови мені стало легше. Я виговорилася, ніби на сповіді. Та й гріх він мені відпустив, начебто...
