Спочатку:
На сторінку книги
Але Володимир не поспішав. Може відчував, що так зі мною не варто діяти, а може просто такий його характер. В будь якому випадку, мене це влаштовувало. Мабуть, якби він відразу потягнув мене в каюту, я б налаштувалася на спротив. Не люблю я, коли йдуть проти моєї волі.
Після обіду ми відпочивали та засмагали на палубі і розмовляли. Яхта неспішно кудись прямувала, я навіть і не питала куди. Володимир сказав, що ближче до вечору ми дістанемось острову і зможемо прогулятися атмосферним грецьким місточком.
– Леро, тобі подобається твоя робота? – поцікавився Володимир.
– Взагалі-то так, – відповіла я. – Є, звісно, моменти, з якими доводиться миритися, але в цілому я відчуваю себе на своєму місці.
– А у тебе не було бажання мати свій бізнес? – раптом запитав він.
– Бізнес? – здивувалася я. – Де я і де бізнес? Ні, я взагалі далека від цього.
– Ну може не бізнес, а точніше – свою справу?
– А, ну якщо в цьому сенсі, то було. Я мрію колись заснувати свій журнал чи інтернет-видання. Але не великий бізнес, не хочу витрачати все життя на роботу.
– У будь якому випадку, навіть невеликий журнал потребує багато часу. А ти змогла організувати весь процес видавництва?
– Звісно, я вже не цьому собаку з’їла, – пожартувала я. – Правда, я нічого не тямлю у веденні бізнесу, але сам робочий процес – без питань.
– А якого напрямку ти б хотіла? Якийсь жіночій журнал чи сайт?
– О, ні, тільки не це! – вигукнула я. – Я й так у цьому варюся все життя.
– А якби тобі дозволили обирати, що б ти обрала? Без всіляких умов.
– Ну мабуть… щось про подорожі, – розмріялася я. – Типу «Навколо світу». Щоб можна було подорожувати і писати про це… Хоча паперові видання вже відходять у минуле. Тільки мені так подобається саме друковані! Щоб можна було в руках потримати, вдихнути запах друкарської фарби… Може я трохи старомодна, але навіть інтернет-медіа, де я зараз працюю, не дає мені такого задоволення.
– Знаєш, я теж більше люблю друковані видання. Я все ще купую паперові книжки, – зізнався він.
– О, і я також! – я зраділа тому, що у нас є щось спільне.
І тут я замислилася: а коли я купувала останню книжку? Здається десь пів року тому. Я з усіма цими стражданнями взагалі випала з реальності. Приїду, у першу чергу побіжу в книгарню.
Ми ще деякій час обговорювали улюблених письменників, жанри та сюжети, а коли почали наближатися до острову, Володимир запропонував йти збиратися.
– Одягни щось з довгим рукавом, щоб не згоріти, – турботливо нагадав він. – Тутешнє сонце дуже швидко тебе підсмажить, не встигнеш і зойкнути. Тим більш, що шкіра у тебе світла.
Я подякувала за турботу, бо дійсно, шкіра у мене, як сметана. Зазвичай я люблю засмагати, але в цьому році… все пішло якось не так. «Нічого, я все наздожену, – пообіцяла я собі. – Прощавай старе життя, привіт – нове!».
Серед речей, що були в багажу, я знайшла неймовірної краси довгу білу туніку з рукавами і розрізами майже до стегон. Вдягнула і покрутилася перед дзеркалом – розкішна! Цікаво, хто підбирав для мене весь цей одяг? Все, що я вдягала, ідеально мені підходило і пасувало. Навіть взуття і… білизна, яку я виявила у цій самій валізі. Ніби я сама влаштувала шопінг. До того ж, усі речі були вишукані, дорогі, відомих брендів. Звісно, було б дивно, якщо б олігарх збирав мій багаж на ринку Троєщина.
Пакунок з білизною мене трохи напружив. Хоч Володимир і попередив, щоб я не брала свої речі, бо він вже про все подбав, але ж свою білизну я узяла, і вона поступалася тій, що була в валізі. Невже він сам все це обирав для мене? Я ніяк не могла зрозуміти, що це може означати, і вирішила запитати напряму, коли вийшла на палубу.
– Тобі неймовірно лічить ця туніка! – зробив комплімент Володимир. – Ти як грецька богиня!
– Ну до богині мене ще далеко, – посміхнулася я. – А скажи чесно, ти сам обирав одяг для мене?
– Якщо чесно, то ні, – зізнався він. – Дав доручення своїй помічниці, окреслив твої розміри, і вона усе підібрала. А тобі щось не подобається?
Я видихнула з полегшенням: а то вже уявила, як він стоїть у бутику жіночої білизни і мені стало не по собі.
– Ні, все супер, в тому то й справа! Я аж здивувалася, як все продумано до дрібниць. Невже чоловік здатен так вдало ходити на шопінг?
– Вона у мене профі, – похвалив Володимир. – Перекажу їй, що ти задоволена, вона буде рада. Я взагалі на шопінг не ходжу, часу немає. Хіба що випадково десь щось побачу і мені сподобається. А так, усім займаються мої помічники, вони відмінно справляються зі своїми обов’язками.
Це зізнання мене здивувало: я й не думала, що олігархи не займаються такими «дрібницями». Хоча, чого дивуватися, Юрчик же ж попереджав, що Володимир багато працює. А побутовими речами займаються спеціальні люди. Цікаве яке життя!
А як жити з такою людиною, якщо раптом?.. Ні, я про це ще навіть і не думала, але питання назріло закономірне. Це ж скільки людей на нього працює, щоб вирішувати всі проблеми і догоджати йому?
Я уявила собі світ, в якому мешкає Володимир, і згадала картину з якогось кінофільму. Невже я зараз опинилася у кадрі цього кінофільму? Диво якесь! Зовсім інший світ, зі своїми іншими правилами і законами…
На тлі цього кінофільму Антон взагалі здавався нереальним, ніби глядачем у залі, десь на гальорці. І оце з-за нього я готова була померти? От дурепа! Якщо помирати, то хоч за щось вартісне, наприклад, з-за такого, як Володимир. Бо тут є що втрачати. Дійсно, кохання паморочить голову – це я зараз тверезо зрозуміла, ніби прозріла.
І з цим новим усвідомленням я зійшла з розкішної яхти як грецька богиня і зірка кінофільму – два в одному. «Не буду ні від чого відмовлятися, – вирішила я для себе. – Богиня так богиня».
