Раді Вас бачити!

Антон не подзвонив ані завтра, ані післязавтра. Я чекала дзвінка, але й боялася його найбільше за все. Я хотіла почути його голос, але не могла сказати йому «приходь». Навіть бачити його було нестерпно боляче. Так, на відстані, мій біль трохи вщухав, а надія на Юрчика давала тимчасовий перепочинок.

Більшу частину дня я проводила в думках про те, як Юрчик охмурить цю дурну курку, затягне в ліжко і зробить так, щоб мій колишній це побачив. І тоді, мені здавалося, все вирішиться само собою. Він зрозуміє, нарешті, що Люся негідна його вибору.

А через два тижні я зрозуміла, що це був просто тайм-аут мого краху. Юрчик подзвонив і винувато повідомив, що нічого не виходить.

– Вона непробивна! – збуджено розповідав він. – Я приїхав на «Мерсі», задіяв усі свої прийоми, випробував усі тактики. Все марно! Я сам у шоці – нічого не спрацьовує. Або вона повна дурепа, або справді так його любить, що я тут безсилий. Пробач, подруго…

– Гаразд, дякую, що спробував, – подякувала я, відчуваючи, як безодня знову затягує мене у свої надра.

– Слухай, вибач, звісно, це не моя справа, – ніяково почав Юрчик. – Але ти ж розумна жінка, навіщо тобі все це? Хіба чоловіків у світі мало? Ти ж без проблем знайдеш собі в сто разів кращого. Бачив я цього твого «принца»… І що ти в ньому знайшла?

– Юро, ти не розумієш… Це сильніше за мене, – зізналася я.

– Кохання, чи що? – скептично поцікавився Юрчик.

– Так, кохання. Невже ти ніколи не кохав?

– Кохав колись дівчинку в десятому класі. Але тоді я ще був наївним пацаном. А потім життя ввело нові правила. Я зрозумів, що кохання починається якраз там, де сходяться ноги. І дурень той, хто цього не розуміє. І я став розумним. Ні, навіть не так, не розумним. Я просто викинув цю дурню з голови, що й тобі раджу.

– Юро, навіщо ти так?

Його прагматизм різав мене без ножа. Десь віддалено я розуміла, що в його словах є частка істини, але не хотіла слухати. Так, я знала, що кохання – це гормони. І саме гормони керують чоловічими й жіночими особинами, змушуючи їх закохуватися, спаровуватися й розмножуватися. Саме в цьому й полягає великий задум природи. Адже якби не гормони, ніхто б не закохувався, не спаровувався, а людина як вид давно б вимерла. Але ж як солодко – кохати! Я навіть готова не спаровуватися, мені просто був потрібен цей чоловік, просто щоб був поруч, просто щоб ми йшли краєм прибою, тримаючись за руки, до безкінечності… І саме він, а не хтось інший. Тому що кохати я могла лише його. Що я можу вдіяти, якщо до інших чоловіків у мене нічого не виникає? 

– Вибач, просто хотів тебе напоумити. Мені ж, правда, тебе дуже шкода, Лерко, – жалісливо промовив Юрчик. – Я не хочу, щоб це кохання звело тебе з розуму. Ну от подивись реально на все з боку, розклади все по полицям.

– Та що тут розкладати, Юро? – зітхнула я. – Розкладачка не працює, розумієш?

– Я тобі допоможу, – жваво відгукнувся Юрчик. – Ну от що в цьому Антоні такого, чого немає в інших чоловіках?

– Та він взагалі інший! Мені з ним добре…

– В сексі чи що?

– Не тільки.

– Кажи, в чому ще?

– Ти хочеш знецінити його в моїх очах?

– Ні, хочу щоб ти тверезо на нього подивилася і тоді зрозумієш, що нічим він не відрізняється від інших. А в сексі та ще краще знайдеш.

– Справа не в сексі, а в почуттях та відчуттях. Коли він поруч, у мене всередині все мліє, літати хочеться. Сенс життя з’являється. Він такий креативний, у нього незвичний погляд на світ, розумієш?

– Ні, не розумію! Це як?

– Ну от ми дивимось на одні й ті самі речі, а він бачить те, чого не бачу я. Під іншим кутом, якщо можна так сказати.

– Ну ти теж багато чого не бачиш, що я бачу саме зараз і хочу тобі довести.

– Це не про розум, Юро! От наприклад, ми сидімо на березі моря, дивимось на захід сонця. Я бачу лише сонце і кольори, а він у цьому заході такі картини розгледіти може, що мені й в голову не прийде ніколи.

– Це типу Сальвадор Далі, чи що?

– Ну якщо тобі так краще зрозуміло, то можна й так порівняти.

– Та він збоченець, Лерко! Як й той Далі! Теж мені, знайшла за що чіплятися!

– Але ж це цікаво! Життя з ним цікаве!

– М-дя… – протягнув Юрчик. – Мені теж цікаво жити, без усього цього сюрреалізму. Чим я гірше? Тобі зі мною не цікаво?

– Юро, ти не гірше, з тобою теж цікаво, але… Не ображайся, просто він такий єдиний, якого я за все своє життя зустрічала. Навіть з усіх тих тусовок, де ми крутилися, а там, повір, що не людина – то оригінал. Талант на таланті.

– А без таланту ніяк? Не прожити?

– Та можна жити, але нудно. У Антона, наприклад, постійно якісь ідеї, натхнення, він постійно щось вигадує. У нас звичайна вечеря з ним перетворюється на подію. А коли я його вірши читаю, ніби у інший світ потрапляю. Це неймовірні відчуття! Душа розгортається…

– Ну так, так… Без розгорнутої душі ніяк не прожити, – глузливо мовив Юрчик.

– У мене таке відчуття, що він ніби моя друга половинка, якої мені не вистачає. Без нього я не бачу всієї краси світу. А коли ми разом – я ніби цілісна, розумієш.

– Блін, ну що за маячня про ці половинки, Лерко! – вигукнув друг.

– Не зрозуміти тобі, – розгубилася я. – От поки сам не відчуєш на своїй шкірі, не поясню я тобі ніяк.

– Добре, це не зрозумію, – погодився він. – А от для практичного життя він тобі нащо? Гроші заробляє? Ні. Хіба верхолаз – це робота?

– Та нормально він заробляє, – заперечила я. – Він творча людина… Він вільний…

– Вільний, тільки їсти треба постійно. А заробляє час від часу.

– Він сміливий! Нічого не боїться. Він пік Леніна підкорив! Там майже 7000! От ти б підкорив?

– Та що я дурний? – розреготався Юрчик. – Мені і тут добре на рівні моря, щоб чорт знає куди дертися! 

– Це виклик! – захищала я Антона. – І від цього життя цікаве.

– Добре, про гроші проїхали. Для тебе це не аргумент, я в курсі. Йдемо далі – він дбає про тебе? Ні. Кохає тебе? Ні.

– Кохає! – обірвала я Юрчика. – Коли ми кохалися, він постійно казав.

– Ой ти, дурненька! Усі чоловіки таке кажуть під час сексу. Зніми цю локшину з вух! А справжнє кохання вчинками доводять. Він хоч раз довів?

– Ну бувало…

– Так, особливо, коли залишав тебе у самий непідходящий час і ліз на черговий пік, – нагадав друг і ніби розрізав по живому. – Коли він той пік підкоряв, ти тут вся в сльозах валялася.

– Не треба, Юро…

– А от і треба! Розплющуй вже очі!

– Юро, годі, – благала я. – Я більше не можу. Що б ти не казав, я все одне не припиню його любити…

– Гаразд, – змилувався друг і зітхнув. – От би мене так хтось любив… Ні за що…

– Ти правий, ні за що – а тому що він просто є!

– Дурненька ти, моя подруго, – ласкаво мовив Юрчик. – Ну я не знаю, чим ще тобі допомогти.

Тепло, щира участь, що промайнула в його голосі, мене вкрай розчулили. Сльози раптом навернулися на очі, і я зрозуміла, що більше не можу розмовляти.

– Та нічим, Юро, – підсумувала я. – Ти вже зробив все, що міг. Я тобі безмежно вдячна!

Зім’ято попрощавшись, я поклала слухавку.