Спочатку:
На сторінку книги
Але подітися не було куди, тому, привівши себе до ладу, я нарешті виповзла з каюти і піднялася на палубу. Володимир сидів у шезлонгу і засмагав, щось слухаючи в навушниках.
– Доброго ранку! – привіталася я, з’являючись перед ним.
– Доброго ранку, Лерочко! – мило відповів Володимир.
Оце «Лерочко» мене насторожило: ми перейшли на новий рівень стосунків чи закінчили стосунки? Тому що вчора я була лише Лера або Валерія.
– Як ти себе почуваєш? – поцікавився Володимир.
– Добре, – посміхнулася я. – Тільки голова трохи болить.
– Мабуть, тебе захитало, – припустив Володимир. – Так буває.
– Мабуть, – погодилася я, зрадівши, що він мій стан списав на хитавицю, і, щоб перевести тему, бовкнула перше що прийшло в голову: – Гарна сьогодні погода, чи не так?
Володимир вийняв навушники, поклав їх на стіл і подивився мені в обличчя.
– Погода гарна, – погодився він. – Але…
У мене всередині все завмерло: куди він веде?
– Що «але»? – спитала я.
– Леро, можемо відверто? – спитав він.
Мені не хотілося відвертості, але я не могла цього сказати. Тому мовчки кивнула.
– Я відчуваю, що ти… що тебе… щось хвилює. Ти якась напружена. Так?
– Так, – зітхнула я. Може, дійсно, краще відверто, бо я вже втомилася розігрувати клоунаду.
– Але чому? – здивувався Володимир. – Я роблю щось не так?
– Ти – чудовий! – вирвалося у мене. – Правда. Справа у мені…
І раптом я замовкла, зрозумівши, що не треба тієї відвертості. Я навіть не пам’ятаю, що було учора, що я йому говорила, що робила! Треба спочатку вивідати, що напередодні відбувалося, а після цього вже думати, що говорити. Раптом згадалася настанова Юрчика – він би мене зараз прибив, якби почув те, що я збираюся сказати. І, заради друга, я посміхнулася і мовила.
– Взагалі-то все добре, просто я ніколи не була у такій подорожі, та ще й хитає...
– Та ми можемо припинити цю подорож, зняти номер у готелі і чудово відпочити на якомусь з островів, – запропонував Володимир.
О, ні, тільки не це! Ще готелю не вистачало! До речі, він сказав «номер», а не номери! Невже вночі все ж таки щось між нами було? Але я про це ніколи не дізнаюся… Хоча, я ж прокинулася вдягнена – якби щось було, то я б була без одягу. Чи я потім вдягнулася? Може таке бути чи ні? Тоді чому я не в своїй каюті спала? Я зітхнула – одні питання і ніяких відповідей.
– Ні, не треба готелю, – заперечила я. – Мені вже краще, здається, я вже адаптувалася до хитання.
– Чудово! – зрадів Володимир. – Тоді не будемо змінювати програму на сьогодні. У нас заплановане занурення з аквалангом. Як тобі ця ідея?
– Гарна ідея, – підтримала я. Це точно краще ніж готель.
І це дійсно було краще! Я вперше занурювалася і навіть подумати не могла, якій неймовірний досвід пропустила. Підводний світ мене просто зачарував! Спочатку було трошки лячно, я боялася, що задихнуся у цьому аквалангу, а потім згадала, що не так вже й давно хотіла померти, і це мене розсмішило. Якщо задихнуся – це буде красива смерть під водою в оточенні неймовірних риб та поруч з гарним чоловіком. Хай Антон вдавиться від заздрості! Ця думка мене надихнула і я перестала боятися. Після декількох тренувальних занурень та настанов Володимира, я вже почувала себе впевненіше.
– Не хвилюйся, дихай рівно і помірно, – давав він поради. – Я завжди буду поруч, тому врятую тебе у будь яку мить.
– Сподіваюсь, це жарт? – підняла я брова.
– Звісно, Леро, – посміхнувся Володимир. – Нічого не може статися з вірогідністю 99%. Та ми й не будемо глибоко занурюватися. Ну, що? Готова?
– Готова! – відзвітувала я.
– Пам’ятаєш умовні сигнали?
– Звісно, – і я почала складати пальці в потрібні фігури.
– Чудово! – порадів Володимир. – Ти вправна учениця.
Коли ми стрибнули з борту у повному спорядженні, я відчувала, що серце все ж закалатало швидше. Але, пам’ятаючи поради, я узяла себе в руки і почала дихати глибоко і спокійно. І от що дивно, таке дихання дуже позитивно впливало на стан взагалі. Я раптом заспокоїлася і почала роздивлятися навколо себе. Володимир був поруч, він спитав знаками, як я, і я відповіла, що все ОК. А коли повз мене проплив косяк риб, я взагалі забула про все на світі від захвату. Це було щось неймовірне! Сотні риб рухалися, як один згуртований організм, в якому кожна особина займала своє місце і чітко притримувалася його. Відчуття невагомості у воді мене наче заколисувало. Я ніби відчула себе частиною моря, що лагідно огортало мене з усіх боків. Ми пірнали недалеко від берегу якогось острова, де скелі уходили під воду, утворюючи внизу цілий печерний світ. Володимир показав напрямок до скель, і я рушила за ним, відчуваючи себе людиною-амфібією. Серед цих підводних печер було справжнє рибне царство – різноманіття форм та кольорів вражало мозок. Я наче потрапила у гігантський акваріум і відчувала себе однією з мешканок моря.
Чесно, я відчувала себе такою щасливою і безтурботною, ніби мала дитина. Я забула про усі свої проблеми, переживання і сумніви. І вже тільки за це я була вдячна Володимиру. Я навіть готова була його розцілувати…
