Спочатку:
На сторінку книги
– Слухай, хочеш познайомлю тебе з одним олігархом? – запропонував Юрчик, коли ми їли яєчню. – Влаштуємо твоє особисте життя, житимеш як у бога за пазухою. Ти дівчина просто супер, він на тебе точно западе. Гарантую! Забудеш свого поетика, як страшний сон.
– Юро, не кажи дурниць! – відмахнулася я. – Який ще олігарх? Навіщо він мені?
– А навіщо тобі той придурок, який проміняв тебе на якусь обскубану курку? – парирував Юрчик. – Ти ж порівняно з нею королева. А вона – міль: ні зпереду, ні ззаду нема складу.
«Мабуть, він має рацію», – подумала я. Вперше за довгі місяці тверезо і відсторонено. Так, справді, курка, хоч і здатна влаштовувати сюрпризи. Нехай собі живуть і будуть щасливі. Далися вони мені обидва!
Юрчик, помітивши, що його слова впали на благодатний ґрунт, підкинув ще добрива.
– Ти подумай, подумай. А я тим часом промацаю ґрунт щодо олігарха. Знаю точно – нормальний мужик. Не був одружений, не жлоб. Щоправда, весь у роботі, але це навіть на краще. Не виноситиме тобі мозок – не буде часу.
Я пообіцяла подумати. І таки думала весь вечір після того, як друг пішов. І вперше не про колишнього і не про Люсю – мені раптом стало якось не до них. Я думала про себе, про те, що моє життя триває. Про те, що, слава богу, не наробила дурниць. І про те, що попереду ще багато можливостей. Багато різних людей і різних подій. Он уже і олігарх замайорів на горизонті. Мені ж ще й тридцяти немає – жити та жити… А з коханням – якось розберуся. Кажуть же, що все минає. І це теж мине…
І насправді я була дуже вдячна Юрчику за підтримку. Хоч з коханням не повезло, але друг у мене те, що треба. Вміє вправити мозок, та так, що після спілкування з ним наче проясніло в голові. У мене було таке відчуття, ніби я тримаю в руках пульт від телевізора, того самого телевізора, на якому треба просто перемкнути канал і почати дивитися нове життя. Залишалося лише натиснути кнопку…
Я посміхнулася і доречно згадала, як колись давно одна моя подруга розповідала мені про один прийом: замісна терапія називається. Дуже добре працює у випадку втрати. І не обов'язково чоловіка.
Втратила роботу – терміново йди на нову, будь-яку, яку завгодно, тільки не сиди вдома і не розмазуй шмарклі. Головне, щоб місце не залишалося порожнім. А там розберешся, коли шок мине.
Загубила улюблений годинник – одразу йди й купи новий. Будь-який, хоч самий дешевий, головне, щоб на руці не було порожнього місця.
Ну і, звісно, якщо втратила чоловіка, одразу заводь нового. Першого, якого зустрінеш, а там подивишся.. Замінити завжди можна на кращого, ніж бути самотньою...
Повільно, але всередині щось відпускало. Я раптом усвідомила, що як би я не трималася за Антона, невідворотне вже трапилося – він пішов.
Розмова з Юрчиком пішла мені на користь, та все ж мені було необхідно виговоритися. Вилити свою душу, щоб позбавитися того бруду, що заполонив зсередини. І тоді я згадала про священника. А чому б і ні? Чужій людині легше все це розповісти, не боячись того, що вона про тебе подумає. Втім, може, ще й гріхи відпустить...
Я ніколи не була на сповіді. Лише бачила, як це роблять у кіно. Було ніяково, соромно і навіть страшно. Але ця думка засіла в моїй голові й не давала спокою.
На вихідних я вирушила на пошуки церкви, де можна було б посповідатися. Виявилося, все не так просто і не так швидко. Спершу потрібно записатися на певний час. Перед сповіддю тиждень поститися, молитися і виконувати ще купу всілякої нісенітниці, яку мені робити не хотілося. Мені хотілося просто виговоритися зараз.
Я зайшла до трьох церков, і в кожній мені сказали приблизно одне й те саме. Я відповіла, що подумаю, і пішла, все одно зараз мене ніхто слухати не стане. Остання церква була на набережній, саме та, біля якої ми зустрічалися з Демоном.
Вийшовши з неї, я спустилася сходами до води. Сіла на пеньок і довго дивилася на воду. Йти на сповідь уже не хотілося. Нагадало історію з екстрасенкою. Мені треба тут і зараз, а у них запис, чекати тиждень, передплата… До речі, я щось не спитала, може й за сповідь треба платити? Якось все це не викликало довіри.
«Розчарування за розчаруванням», – подумала я. В якому світі я живу? Виявляється життя йде по якимось своїм законам, про які я навіть і не здогадувалася до того часу, поки не зіткнулася з церквами та екстрасенками. Н-да, де церква, а де екстрасенка! Дві абсолютні протилежності. Ото мене кидає з крайності в крайність. Хоча чого дивуватися – щоб повернути Антона я була згодна на будь-що. Якби у мене попросили продати душу на обмін, я б, мабуть, погодилася.
«Яка ж ти дурепа, Лерка! – посварила я сама себе. – Де той лікар, хто вилікує тебе від твого божевілля…»
