Спочатку:
На сторінку книги
Але недарма я боялася, що доля щось приховала в рукаві. Я не встигла насолодитися своїм флеш-роялем, як пролунав дзвінок. Я сиділа у себе в кабінеті і готувалася до редради з наступного номера. Переглядала сітку номера, пропозиції для рекламодавців, крутила в голові ідеї, як раптом… У мене аж руки затрусилися, коли я побачила ім’я того, хто дзвонив. Весь мій світ захитався від цього дзвінка.
Я дивилася і не могла примусити себе відповісти, як не могла і не відповісти. Всередині усе розривалося, серце шалено калатало. Ну навіщо? Чому саме зараз, коли я нарешті піднялася на ноги і впевнено подивилася в майбутнє?
«Ні, я не буду руйнувати свій світ!» – вирішила я…
І відповіла на дзвінок.
– Привіт, дівчинко! – почулося зі слухавки.
Серце миттю розлетілося на шматочки від цього до болю знайомого голосу.
– Привіт, Антоне, – ледве вичавила я з себе голосом, що зривався.
– Як ти живеш? – запитав він, наче ми учора тільки попрощалися.
Я не могла зібрати докупи думки і почуття, не в силі вимовити хоч речення. Виявляється, як мало мені треба, щоб все, що будувалося майже рік, перетворилося на Пізанську башту. Чи втримаю я її, щоб вона не впала? Я не була впевнена.
– У мене все чудово, – я намагалася тримати спокій.
– Радий за тебе… – якось сумно мовив Антон.
– Чому ти дзвониш? – я вирішила не тягнути кота за хвіст.
– Хотів почути, що у тебе все добре, – відповів Антон, але я відчувала, що це зовсім не те, що він хотів сказати.
– А у тебе все добре? – насторожилася я.
– Не все… – зізнався Антон.
Моє серце завмерло у поганому передчутті. Ні, я не хочу нічого чути! Треба кинути слухавку! Треба все це зупинити, поки не впала ця клята башта. А втім запитала:
– Що трапилося?
– Люся… померла… – глухим убитим голосом вимовив Антон.
Якщо порівняти відчуття, коли небо падає на голову, то це був той самий момент. Я відчула, що башту вже не зупинити.
«Кінець моєму щастю», – стуканула думка в голові. Одночасно мені стало зле, радісно і страшно. І весь цей букет почуттів накрив мене по самі вуха. Колись я мріяла, щоб ця Люся померла і звільнила мені дорогу до Антона. Але чому це трапилося так невчасно?! Чорт забирай, коли я вже цього не хочу. Мені байдуже зараз на цю Люсю!
У мене інше життя, у мене флеш-роял, у мене мій журнал і чоловік, про якого можна тільки мріяти! А ще є Антон, рідний голос якого зараз називає мене «дівчинка» і перевертає все у душі. О, господи, за що мені все це?!
– Що трапилося? – тихо спитала я.
– Післяпологова кардіоміопатія… Були складні пологи… Гормональні зміни… – якось винувато розповідав Антон. – Потім у неї почалися проблеми з серцем. Але вона списувала це на післяпологовий стан. Якби вчасно пролікували, а так все зайшло дуже далеко. Не врятували…
Я слухала і не могла повірити, точніше, не хотіла вірити. Мені не потрібно це знати зараз, я не хочу повертатися до минулого! Господи, чому ти не зробив так, щоб я не відповіла на цей клятий дзвінок?!
– А ти як? – запитала я Антона.
– По різному, – зітхнув він. – Іноді буває так кепсько, що душа вивертається. А іноді наче все в порядку. Це я винен, треба було наполягати, щоб Люся йшла до лікаря вчасно, але я цього не робив. Часу не було, працював багато, якраз підвернулися два гарних замовлення, монтували рекламні конструкції і вдень, і в ніч. Приходив і падав в ліжко, а вона мовчала… Вона завжди була така, зайвий раз не пожаліється. Лише коли стало зовсім погано, зізналася. Потім закрутилося – лікарі, обстеження, лікарня… і одного дня мені подзвонили, що все… Це сталося два місяці тому.
У мене мороз йшов шкірою, коли я це слухала. Згадалися слова Демона, що всі колись помруть, ніхто не вічний. Я згадала себе, коли переслідувала цю Люсю з ножем і здригнулася – якій жах! Я точно була не в собі! Так хотіла тоді її смерті, а зараз було шкода цю зовсім молоденьку дівчину і дитину, що залишилася без матері.
– Співчуваю, – щиро мовила я. – А дитина?
– У мене донька… Аліса… їй п’ять місяців, – повідомив Антон.
– Тобі потрібна допомога? – хтось замість мене запитав.
Чому у мене не відібрало мову, щоб я ніколи цього не вимовила?!
– Мені дуже важко, – зізнався Антон. – Особливо у душі…
Пізанська башта рухнула остаточно, а разом з нею увесь мій щасливий світ.
– Я приїду до тебе сьогодні ввечері, – рішуче пообіцяла я. – Після роботи.
– Буду тобі дуже радий, дівчинко! – щемливо мовив Антон.
Я поклала слухавку і уронила голову на стіл. Мені кінець! Мене ніщо вже не врятує. Мені було так погано, що я думала зупиниться серце, яке зараз розривалося від суперечливих почуттів. Мій флеш-роял полихав вогнем, що поглинав рештки щасливого життя.
Тремтячими руками дістала з косметички пігулку валідолу, що валялася там ще з минулих часів, і поклала до рота. Глибоко вдихнула, щоб повітрям перебити цей термоядерний смак, що аж обпікав язика. За декілька секунд почало попускати і разом з тим активізувалися думки.
Вся моя душа хотіла одного – поїхати до Антона і притиснутися до його грудей. Весь мій здоровий глузд кричав, ні, він волав: «Ні! Ні в якому разі! У тебе є Володимир, у тебе є журнал. Ти щаслива!»
«А чи справді щаслива?» – питав якійсь підступний голос з підсвідомості. У цю мить мені здавалося, що це брехня, що немає ніякого щастя насправді. А буде воно лише тоді, коли я нарешті опинюся в обіймах Антона. Що я брехала собі весь цей час, а зараз нарешті відверто зізналася.
Стук у двері повернув мене до реальності.
– Так, – з великим зусиллям відповіла я.
Двері прочинилися і в них з’явилася голова випускаючого редактора.
– Валеріє, вже п’ять хвилин, як почалася нарада, – нагадала Ірина.
– Вже йду, – відповіла я.
«Господи, дай мені сили дійти на ту нараду!» – благала я.
Не знаю, як я відсиділа нараду, хто відповідав замість мене і взагалі про що йшла мова. Я чекала лише тієї миті, коли нарешті сяду в таксі і помчуся до Антона…
Я навіть раніше збігла з офісу, не дочекавшись кінця робочого часу. Усім повідомила, що їду на важливу зустріч, попрощалася і сіла в таксі. Серце калатало так, наче якийсь божевільний розгойдав церковний дзвін і він вже не міг зупинитися. Думки стрибали мов скажені мавпи, малюючи картинки нашої з Антоном зустрічі і одночасно обличчя Володимира, коли він про це дізнається.
«Ні, Леро, стоп! – прорізався голос розуму. – Володимир ні в якому разі не має дізнатися, куди зараз ти несешся! Ще невідомо, що буде у вас з Антоном далі».
Але серце перекрикувало його: «Буде, буде! Тепер все буде, як раніше. Люсі більше немає. Антон буде мій!».
