Спочатку:
На сторінку книги
І щойно я почала було приходити до тями, як Антон знову нагадав про себе. Одного вечора, коли я обдумувала замісну терапію у вигляді олігарха, пролунав дзвінок. Я машинально узяла телефон, і моє серце ледь не зупинилося, коли я побачила, хто телефонує – у мене аж руки затрусилися. Антон! Він що, знущається з мене? Чи то зілля почало діяти?..
Уся моя, з таким трудом здобута, відносно спокійна рівновага миттю полетіла шкереберть. Ледве я побачила його ім'я на екрані, як усі мої колишні переживання повернулися з тією самою силою, розриваючи мене на шматки. Серце радісно закалатало в передчутті почути рідний голос. І водночас пам'ять невблаганно нагадала, що він уже не зі мною. Люся незримо стояла між нами. Любов, ненависть і відчай накрили мене з новою силою.
Може, скинути? І не ятрити собі душу... Але спокуса почути рідний голос переважила доводи розуму, і я натиснула «відповісти».
– Привіт, дівчинко, – незмінне привітання, таке до болю рідне, стисло серце.
– Привіт, Антоне, – пробурмотіла я, намагаючись не видати тремтіння в голосі.
– Як ти поживаєш? – запитав він, ніби нічого й не сталося.
– Чудово! – з надривом випалила я.
– Це добре, – протягнув він. – Постійно думаю за тебе...
Остання фраза миттю вибила мене з колії. Господи, як же я мріяла почути ці слова! Як завмирало від них серце!
– І з якого це дива? – замість сказати щось приємне, глузливо запитала я.
– Я відчуваю, що тобі нелегко...
Я мовчала. Не було сил ні заперечувати, ні сміятися.
– Антоне, навіщо ти мені телефонуєш? – запитала прямо.
– Якщо чесно, хвилююся за тебе, – зізнався Антон.
– А за себе не хвилюєшся? – розлютилася я. – Після того, що ти накоїв!
– Ми обоє накоїли... – зітхнув він. – Це ж ти першою мене вигнала.
Антон мав рацію, тут мені не було чим себе виправдати. Справді, після чергової сварки п'ять місяців тому я його й вигнала, а він узяв і пішов. Я, звісно, потім виплакала всі очі, триста разів пошкодувала про скоєне, але вирішила не телефонувати, щоб не принижуватися. Вигнала ж не просто так, а за діло...
Ми потім, звичайно, помирилися, спілкувалися, зустрічалися, але жити до мене він так і не повернувся. Дружили, так би мовити, на відстані. І, чесно кажучи, такі стосунки мені навіть більше подобалися. Не було побутових проблем, вічних суперечок через гроші й доведення одне одному, хто в домі головний.
Я тихо сподівалася, що незабаром усе повернеться на круги своя і одного дня Антон прийде до мене й залишиться назавжди. Так уже було колись. Але він не прийшов, бо з'явилася Люся.
– Ти міг би не йти, – тихо сказала я.
– Так, мабуть, не варто було... – зізнався Антон.
Моє серце ледь не розірвалося на шматки, коли він це сказав. Це точно приворот запрацював! Невже все може повернутися?! І, окрилена надією, наплювавши на гордість, на умовності і на Люсю, з якою він жив уже три місяці, я прошепотіла:
– Тоді повертайся...
– Пробач, дівчинко... – гірко видавив із себе Антон. – Але я не можу. Уже не можу. Хотів би, правда, але не можу.
– Чому? – тихо запитала я, знову падаючи в безодню відчаю, охоплена лихим передчуттям.
– Ми з Люсею розписалися...
Небеса розверзлися й впали мені на голову. У вухах так зашуміло, що аж занудило. Я раптом перестала чути, серце шалено закалатало, а руки, які і без того тремтіли, заходили ходором так, що я ледве втримувала слухавку, вчепившись у неї з усіх сил.
– То розлучися з нею, – запропонувала я. – Ти ж хочеш повернутися?
– Хотів би... Але ні... Люся чекає дитину...
Знаєте, що відчуває людина, коли світ усередині неї розлітається вщент на мільйони дрібних уламків, які ранять зсередини кожну клітинку, і все її тіло перетворюється на суцільний пекельний біль? Ні, це неможливо описати словами, це і пережити неможливо.
Я думала, що тієї миті моє серце просто зупиниться і більше ніколи не заб’ється. Я не могла вдихнути – під діафрагмою так стиснуло, що біль було неможливо терпіти. І лише коли з очей полилися сльози, змогла вдихнути, судомно хапаючи ротом повітря.
– Дівчинко... – покликав Антон, але я не могла вимовити і слова. – Не плач, дівчинко...
Звісно, він відчув, інакше і бути не могло. Ми ж були як дві половинки, і все, що відбувалося з однією, друга завжди відчувала. А він безжально продовжував мене добивати, намагаючись виправдатися, чи що.
– Коли ми розійшлися, я зустрів Люсю на одній вечірці у друзів. Не знаю, як так сталося... Уявляєш, із першого ж разу вона і завагітніла. Вона ще й незайманою була.
Я слухала ці подробиці і мовчки ковтала сльози, що безперервним потоком котилися по щоках, намагаючись не видати себе жодним схлипуванням. А в розтерзане серце влітали нові стріли.
– Я не можу її покинути... – майже простогнав Антон. – Батьки виженуть її з дому. Вони у неї дуже суворі…
Це був нокаут – і тут я не витримала.
– А мене ти міг покинути?! – закричала я, вже навіть не дбаючи про те, чи почує він мій плач. – Мене ти міг?! Ти сволота, Антоне! Мене ти міг покинути і попертися на свій клятий Пік Леніна! Коли ти мені був потрібен, коли я була вагітна...
– Це був похід усього життя... – слабко спробував він виправдатися.
– А це була дитина всього життя! – закричала я ще голосніше. – А ти мене покинув, коли був мені потрібен. Пам’ятаєш, що ти тоді сказав? Що дитина зараз не на часі! Невчасно! Пам’ятаєш?
– Шкода, що так збіглося...
– Збіглося! – повторила я. – Але коли ти повернувся, то й був радий, що дитини вже немає… У мене був викидень, бо мої нерви не витримали. Я день і ніч хвилювалася за тебе. Боялася, що з тобою щось станеться: що ти зірвешся з якоїсь скелі або провалишся в ущелину. Ти навіть не уявляєш, яке пекло творилося в моїй голові! І ще ця постійна нудота, я не могла ні їсти, ні спати. Антоне, ти навіть не уявляєш, що я тоді пережила. А коли стався викидень, я не хотіла жити, розумієш? Мені було так погано, що я тиждень не могла підвестися з ліжка...
– Я не знав... Ти ж не казала... – пробурмотів Антон. – Коли я повернувся, вже все було гаразд...
– Це для тебе було гаразд, бо я нічого тобі не сказала.
– Пробач мені, дівчинко! – голос Антона зірвався до хрипу. – Ти маєш рацію, я сволота...
– Все, Антоне, я більше не можу! – нарешті промовила я. – Будь щасливий, якщо зможеш...
Я натиснула відбій і втупилася обличчям у подушку, яка приглушувала мої істеричні ридання і поглинала сльози. Не знаю, скільки часу минуло... Плакати я перестала лише тоді, коли вже просто не було чим. Сльози закінчилися. У горлі пересохло, очі набряклі, а ніс заклало так, що нічим було дихати.
Зате на душі стало легко і... порожньо. Увесь мій біль і вся образа виплакалися в подушку. І тепер я точно зрозуміла: це кінець! Але ні, як не дивно, не кінець моєї любові – на мій жах, я продовжувала любити цю сволоту так само, як і раніше. Неможливо витравити цю любов із серця. І якби Антон сказав, що покине Люсю і повернеться, я б його прийняла назад. Не наче як це саме мене хтось обпоїв зіллям, що привернуло так і не відвертає.
І саме тому було так страшно усвідомлювати, що це справді кінець. Антон не покине Люсю...
Насилу розігнувши спину і коліна, я виповзла з крісла, в якому сиділа, і попленталася до ванної. Довго сиділа під душем, що лився на мою бідну голову, і дивилася в одну точку. Порожнеча всередині ставала дедалі глибшою і ширшою.
І коли я остаточно потонула в ній і взагалі перестала щось відчувати, закрила кран і вийшла з ванної. Накапала собі заспокійливого і пішла до ліжка. Як не дивно, сон зморив мене дуже швидко.
