Спочатку:
На сторінку книги
Нарешті, настав той час, коли я тримала в руках перший примірник журналу. У мене навіть сльози на очі набігли – така я була щаслива! Добре, що ніхто цього не бачив, я була в кабінеті сама. Я притисла його до грудей, вдихнула ту саму друкарську фарбу, і аж закашлялася від хімічного запаху.
Але як він мені подобався – свідомість можна втратити! Це була наче моя довгоочікувана дитина, що нарешті народилася на світ. Скільки я вклала в нього сил, енергії, натхнення, безсонних ночей, брейн-штормів та нарад! Майже пів року я крутилася як білка в колесі, щоб зараз тримати це чудо, яке я виплекала всією душею і всім мозком.
Вже у мільйонний раз перечитала назву журналу «Мандри і пригоди», торкнулася пальцями золотого тиснення на обкладинці, перегорнула першу сторінку і подивилася у свої власні очі, що дивилися на мене з фотографії, під якою стояло моє прізвище та посада «Головний редактор». Перечитала слово головреда і видихнула з задоволенням – круто! Мене просто розпирало від гордості за те, що я це зробила – власними руками, власним мозком, власними нервами і безсонними ночами.
Я гортала сторінки, знову не втомлюючись переглядати статті, рекламні макети та фотографії. Я знала тут кожне слово, кожну літеру і кому, тому що власноруч редагувала тут все від першого до останнього рядка. Журнал вийшов бомбезний, як не крути. Володимир грошей не пошкодував, і мабуть не тільки тому що це був його подарунок для мене, а крім того, він не міг зліпити бізнес-проект будь-як. Недарма він олігарх, хоча насправді може й не олігарх, то ми з Юрчиком його так охрестили. Але людина дуже і дуже заможна, як я встигла помітити.
І що цікаво, редакційна команда підібралася дійсно професійна, я була кожному безмежно вдячна за те, що всі викладалися на повну. Бо люди розуміли, що ми маємо заявити за себе так, щоб вразити аудиторію. І ми це зробили! В нас повірили рекламодавці (більшість з яких, звісно, були знайомі Володимира, але це не головне, тому що вони принесли гроші), і ми навіть змогли відбити вартість тиражу, що є великим досягненням на етапі старту.
Я перегорнула усі сторінки і залишилася задоволеною – все було ідеально! За такий журнал не соромно. Ввечері ще чекає вечірка з нагоди виходу журналу, тому треба забігти у салон краси, щоб навести марафет та переодягнутися. Мені подобалося моє життя так, що я навіть і не мріяла. А я, дурепа, хотіла вмерти з-за втраченого кохання! Зараз, оглядаючись назад, я нізащо на світі не хотіла б повернутися до минулого. Ніколи з Антоном мені б не досягти того, що є зараз…
Щаслива посмішка не сходила з мого обличчя, а я не могла надихатися запахом цієї друкарської фарби, від якої навіть вже чхала без зупину. Як раптом у двері постукали.
– Так, увійдіть! – відгукнулася я командирським тоном, властивим головному редактору.
Двері прочинилися, і перше, що я побачила, – величезний неймовірний букет квітів, який вносив кур’єр. Це навіть був не букет, а ціла гора квітів, настільки він був великий. І це був мікс усіх моїх улюблених квітів: троянди, еустоми, гортензії, фрезії і ранунклюсики. Просто шедевр флористичного мистецтва, якій гармонійно поєднав усе, що я люблю. Мені навіть не треба було здогадуватися, від кого цей букет. Єдина людина, яка знала мої вподобання і могла дозволити собі витратити таку суму на букет, був Володимир.
Я занурилася носом у квіти і втягнула одурманливі аромати – це було божественно! Два запахи, які зараз робили мене безмежно щасливою – друкарська фарба і троянди. Я могла б душу чорту продати за цей момент.
До речі, чорт, тобто Демон! Я зробила селфі на фоні цього букету з примірником журналу і надіслала фото людині, яка стільки зробила для мене. Можна сказати, що цей тріумф і його заслуга. Людина, яка у буквальному сенсі звалилася на мене нізвідки і витягла мене з прірви відчаю. Та ще Юрчик – йому я теж скинула це фото.
Юрчик відреагував першим. «Богиня медіасвіту! – написав він. – З тебе пляшка шампанського».
«Будь якій твій каприз!» – відписалася я.
«Що прям будь-який? Тоді мені ще Лерку загорніть!» – Юрчик був в своєму репертуарі.
Я не могла не розсміятися.
«Лерка зайнята олігархом, якого ти їй насуєтив» – відмахнулася я.
«От, чорт, і тут не встиг» – і Юрчик вставив сумний смайлик.
«Сьогодні вечірка з колективом та спонсором, а завтра Лерка у твоєму розпорядженні. Хоч ящик шампанського» – пообіцяла я. Юрчик прислав смайлик, що підтверджував згоду.
А за декілька хвилин прилетіло привітання від Демона, якій щиро радів за мене і запрошував на чайок з цієї нагоди. Я пообіцяла, що обов’язково буду, як тільки все відсвяткую.
…Пізно ввечері після вечірки я засинала у лагідних обіймах Володимира, відчуваючи себе найщасливішою людиною у світі. Мабуть, я заслужила все це, вистраждала своїми сльозами і розбитим серцем. Голова йшла обертом від останніх подій, а серце ніяк не могло вгамуватися від почуттів. Приємних почуттів, до речі.
Особливо після того, як Володимир запропонував мені сьогодні жити разом. Я ледве не впала! Невже ми переходимо на новий рівень стосунків? З одного боку, я й хотіла цього, бо вже прив’язалася до Володимира, сумувала, коли довго не бачилися. А з іншого… Десь в глибині душі я навіть побоювалася, що це щастя може бути хитким, не вірила, що все це відбувається зі мною. Ніби доля мала в рукаві карту, яка б могла побити мій флеш роял, якій вона сама ж мені й роздала.
– Я згодна! – попри все відповіла я Володимиру.
Він тоді притягнув мене до себе, занурився у моє волосся і солодко видихнув.
– Я боявся, що ти відмовишся, – зізнався він.
– Чому? – здивувалася я.
– Мабуть, я погано тебе знаю, – припустив він. – У мене таке відчуття, що є щось, що ти приховуєш. Ти ніби зі мною, але не вся…
Мене наче стрілою пронизало. Як він вміє так прямо бачити?! Але ні в якому разі я не розповім йому оце «не вся». Якщо будувати нові стосунки, то без минулого. Нехай ця таємниця там і залишиться. У нове життя піде нова успішна бізнес-жінка Лера, поховавши в глибині душі своє безумне кохання, яке ні при яких обставинах не може знову випірнути звідти.
– Прямо зараз – я вся з тобою, – щиро відповіла я.
І на той момент це було правдою.
Ми домовилися, що на вихідних організуємо мій переїзд до квартири Володимира. Десь в глибині душі мені було страшно, бо я ще ніколи не переїжджала до чоловіка. Також шкода було залишати власну квартиру, мій острівець затишку у цьому світі, ніби я залишала тут частинку себе і свого життя.
Але я вмовила себе, що так буде правильно, так я скоріше викреслю з пам’яті своє минуле, що іноді все ж нагадує за себе якимись дрібницями. Навіть попри те, що я винесла з квартири на смітник всі речі, які могли б нагадувати мені за Антона, (ту саму чашку з його портретом, його подарунки, видалила всі до однієї фотографії), іноді у пам’яті спливали слайди, як ми кохалися з ним затишними вечорами на моєму дивані або дивилися на сніг за вікном з балкону і ловили сніжинки, що танули на долонях...
І ось цей переїзд мав розділити моє життя на «до» і «після», щоб навіть згадки не хвилювали моє серце. Я потроху збирала свої речі, що хотіла забрати з собою, хоча Володимир наполягав повністю оновити мій гардероб. Але мені здавалося, що так приїду до нього зовсім гола і боса, як жебрачка, і це турбувало моє самолюбство. Та ще були речі, які я дійсно любила і не хотіла з ними розлучатися, як наприклад, моя дитяча іграшка або сумочка «Moschino», подарована мамою. Нехай гардероб оновиться з часом, але поки я приїду з усім своїм скарбом. Тим більш, що його все одно доведеться оновити під мій новий статус головного редактора. То з часом, а поки мені так спокійніше.
