Спочатку:
На сторінку книги
Я сиділа на кормі, звісивши ноги і тримаючись за поручень, на платформі для пірнання, дивилася на пінний слід, що залишала яхта, відчувала легкі пориви вітру і мене охоплював такий спокій, що аж ставало дивно. Яхта погойдувалася на лагідних хвилях і життя здавалося прекрасним. Моя теперішня реальність ніяк не в'язалася з подіями останніх місяців – виснажливих, болючих страждань. І, дивлячись на цю дивовижно блакитну безодню, я змушена була визнати, що все минає. Демон був правий.
Навіть страждання не можуть тривати вічно. Настає переломний момент, коли на них уже просто не лишається сил. Коли Володимир запропонував поїхати з ним на тиждень на яхті, я зрозуміла, що життя розгортається до мене іншим боком – мені стало цікаво. Захотілося відчути трепет вітрила на вітру і солоні бризки хвиль на своїх щоках замість солоних сліз. Такого досвіду у мене ще не було.
Звісно, я чудово усвідомлювала, що мене збираються покатати на шалено дорогій яхті зовсім не з альтруїстичних міркувань. Уся моя подорож, включно навіть із багажем, який мені вручили в аеропорту, була оплачена Володимиром. Я розуміла, що продаюся... І, найімовірніше, розплачуватися доведеться неодмінно. І цілком зрозуміло – чим.
Спочатку, коли я про це думала, мені ставало гидко. Ну не могла я уявити себе в ліжку з іншим чоловіком, навіть таким симпатичним. Разів із п'ятнадцять за час перельоту я вирішувала, що вийду в аеропорту Афін і попрощаюся з олігархом. Але так цього й не зробила. Володимир був доброю, щирою і дуже чуйною людиною. І мені було просто соромно так учинити.
Водночас усе моє єство протестувало проти того становища, у яке я сама себе загнала. Напевно, якби я платила за себе сама, мені було б легше. Я не почувалася б зобов'язаною. І, можливо, навіть добровільно віддалася б у його руки, щоб провести замісну терапію.
Але ситуація була настільки визначеною, що я навіть заїкнутися не могла про гроші. Це було б нерозумно і принизило б людину його становища. Натомість я принижувала сама себе, думаючи про те, що скоро сонце сховається за обрієм і романтична вечеря, яку готував кухар, має перейти в романтичну ніч... А чи потрібно мені це?
От чорт! А може, просто взяти й стрибнути з яхти в цю блакитну безодню – і більше жодних вагань. Жодних моральних мук! Щоб більше ні про що не думати... Може догребу якось до Афін – і там на літак…
Я уявила, як відштовхуюсь від палуби, водночас розтискаючи руки, якими тримаюся за нікельовану трубу... І плавно сповзаю в морські хвилі…
Я так і не зрозуміла, зробила я це чи ні.
– Леро! Валеріє! Ти мене чуєш? – долинув звідкись здалеку голос. Мої вуха наче набили ватою.
– Леро! – знову почула я, і відчула, що вата із вух зникла. Очі самі по собі розплющилися, і я побачила перед собою перелякане обличчя Володимира. Навіть не просто перелякане, а нажахане до нестями.
– Валеріє, усе гаразд? – запитав він.
– Не знаю, – чесно зізналася я.
– Ну, раз ти дихаєш, говориш, значить, більш-менш усе нормально.
– А чому я не повинна дихати?
– Я злякався, що ти потонеш...
«А, значить, я все-таки стрибнула», – здогадалася я.
– Я побачив, як ти опинилася в воді і відразу ж пірнув за тобою, – розповів Володимир. – Я навіть не встиг подумати, усе сталося в одну мить.
Ну я й ідіотка! Отже, я все це не уявила, а справді зробила. Здається, я втрачаю відчуття реальності. Якось дивно... Хоча чого дивно? Може, це відхідняк після пігулок? Хто його знає, якою може бути реакція організму.
І, схоже, води я таки встигла ковтнути, бо в роті було солоно.
– Пробач, я, здається, не розрахувала свої сили, – спробувала я виправдатися.
– Авжеж, не розрахувала. По-перше, глибина. А по-друге, яхта хоч і повільно, але все ж рухається. І тебе затягнуло течією у вир, – пояснив Володимир. – Ти нас усіх страшенно налякала.
– Вибач, я справді вчинила нерозумно, я навіть не подумала...
Тож, Афіни вже мені не світять. Я підвелася і відчула, що в голові шумить. У шлунку неприємно лоскотало, мабуть, вода дісталася й туди. Підкотила нудота. Я навіть не встигла нічого сказати, як шлунок скрутило спазмом, і мене знудило. Води було небагато, блювати майже не було чим, але, мабуть, подразнення від солоної води провокувало спазми. Дуже захотілося пити.
– Можна мені води? – ледь чутно попросила я, сідаючи на лаву.
– Серже, води! – гукнув Володимир стюардові.
За мить я вже тримала в руках склянку. Як тут усе чітко організовано! Прісна вода змивала морську сіль і заспокоювала шлунок. Я відчула, що мені стає легше, хоча слабкість, безперечно, залишалася.
– Володимире, мені дуже шкода, що я завдала стільки клопоту...
– Слава богу, що все гаразд. Тільки я тебе прошу, пообіцяй, що більше так не робитимеш. Інакше мені доведеться прикувати тебе до борту, – пожартував він.
– Обіцяю, – кивнула я.
– Якщо виникне бажання попірнати, скажи. Ми знайдемо гарне місце, зупинимося і попірнаємо разом. Щоб усе було безпечно і в задоволення. Тут навіть акваланг є.
– Це чудова ідея! – зраділа я. Життя розгорталося все новими сюрпризами, то чого не спробувати. Я ще ніколи не занурювалася з аквалангом.
Я відчувала легкий вітер, запах моря, погойдування яхти і розуміла, що насправді життя чудове, навіть без Антона. Чорт забирай, як же класно!
У цю мить я раптом ніби побачила себе збоку. І уявила, що б було, якби я померла, незмозі жити без Антона... Так само хвилюється море, дме вітер, світить сонце, красень-олігарх Володимир стоїть біля штурвала... А мене немає! І я цього вже не побачу. Яка ж дурість! Ні, ні, життя насправді прекрасне.
Я згадала Антона і зрозуміла, що він десь далеко. Далеко і фізично, і в моїй голові теж десь вдалині, на другому плані, а не на першому. Усередині тихою хвилею піднялася спокійна радість. Уперше за кілька місяців – і по-справжньому. Не награна, не вимушена, а просто відчуття радості від того, що життя триває.
У якомусь пориві вдячності я потягнулася до Володимира і обійняла його за шию.
– Дякую, що врятував мене!
Від несподіванки Володимир закляк. Я відчула, як сильно забилося його серце під тонкою білою мокрою сорочкою, відчула його пружні м’язи, тепло тіла... Але він швидко отямився і спробував обійняти мене у відповідь.
«Так, стоп!» – наказала я собі. Я ще не готова до продовження. Порив вдячності швидко минув.
Я відсторонилася, на його велике розчарування, і хотіла піти, але відчула, як тремтять ноги і знову сіла на лаву. Слабкість псувала всю насолоду від почуттів, що охопили мене останнім часом. І навіщо тільки я стрибнула? Не наче біс поплутав! Десь у думках проплив Демон. Та, ні, він білий і пухнастий, майже, мій друг. Це щось в голові коїться. Треба бути обережною, мабуть дійсно відхідняк…
Я дивилася на Володимира і розуміла, що Антон програє йому за всіма параметрами. Життя піднесло мені такий подарунок, а я його не ціную. Та про такого чоловіка, як Володимир, мріє будь-яка жінка. А Антон і Люся – якраз один одному пара. Двоє невдах, які в житті нічого не досягли й нічого не бачили. Я злорадно подумала, що Антонові ніколи не заробити на подорож на такій яхті. От нехай і сидить зі своєю Люсею в убогій гостинці на Троєщині, їздить маршруткою. І пише свої нікому не потрібні вірші. Хоч і дуже хороші...
Усвідомлення власної переваги над Антоном мене надихнуло. І я якось рішуче піднеслася духом. На мене чекає нове, цікаве життя. Нехай усе старе залишиться за бортом цієї яхти – у прямому розумінні слова. І вся дурня у моїй голові теж. Ну й що, що немає кохання до Володимира, зате є гарне життя! Може, я зможу його теж покохати...
– Напевно, я піду посплю, – нарешті мовила я. – Щось зовсім немає сил.
– Звичайно, – озвався Володимир. – У твоїй каюті є все, що потрібно. А якщо чогось бракуватиме, скажи, ми зайдемо до марини і неодмінно купимо.
О, у мене буде навіть окрема каюта! Я зраділа. Наче камінь з душі впав. Даремно тільки хвилювалася, що доведеться спати з ним в одному ліжку. І я подумки поставила ще один плюсик цьому чудовому олігарху. Володимир – просто якийсь шляхетний лицар королівської крові! І де тільки Юрчик його відкопав?
