Раді Вас бачити!

Поки Ларс із нетерпінням чекав на Рамію в бібліотеці, вона, заламуючи руки, носилася по кімнаті. Лола, зберігаючи повний спокій, флегматично поїдала принесені для найманиці тістечка. Здавалося, камеристку найбільше тривожить те, чи вистачить їй чаю, щоб запити черговий бісквітик із вишенькою.

— Лоло, а якщо він мене запитає, звідки я про нього знаю?

— Головне — не кажи про амулет, здогадається, — прожувавши, порадила дівчина. — І взагалі, хай він говорить. Чомусь же він завів цю розмову? Напевно, вона більше потрібна йому, ніж тобі.

— Я зрозуміла, але останнім часом поруч із цим чоловіком перестаю тверезо думати.

— Мабуть, кохання — воно таке, — філософськи зауважила Лола. — Але як навчала мене бабця: чоловікові не можна показувати всю ніжку, а тільки до коліна; не всю дупцю, а — половинку.

Рамія розсміялася і разом із тим розслабилася.

— Яка мудра жінка твоя бабця!

— Так, умудрялася все життя дідові-телепату сюрпризи підкидати. Ніколи не знав, чого від неї очікувати.

— Як це?

— А от так: ми не можемо прочитати думок тих, хто нас кохає по-справжньому. Це нам винагорода від богів за всі мінуси нашого дару.

Вислухавши ще декілька кумедних випадків про родичів Лоли, Рамія нарешті заспокоїлася і потягнулася за тістечком.

Велінка швидко перехопила тацю так, що найманиця промахнулася.

— Гей, ти чого?

— Це все моє! Забираю як оплату за моральну шкоду, заподіяну твоїм охоронцем! А тебе хай Ларс пригостить! — вдавано серйозно відповіла камеристка.

— Так він і пригостив! — зауважила Рамія.

— Нічого, ще замовить, з нього не убуде!

— Лоло, я обов'язково поговорю з Маком, більше він тебе не потурбує, — переключилася на проблеми камеристки Рамія.

— Мені здається, що йому достатньо і моїх слів. Ох, і втомилася я з ним! Сильний, зараза! Тепер треба набратися сил.

— То що ти йому зробила?

— Старий прийомчик. Я змусила його згадати найсильніший фізичний біль і спрямувала наказ його мозку транслювати це відчуття на все тіло. Після такого Маку було вже не до пестощів.

— Це ж могло його вбити! — обурилася Рамія.

— Та ні, що тому крокодилу буде! Але це дуже неприємно. Я ж його по-людськи просила піти! — емоційно зауважила Лола і, махнувши рукою, додала: — Ай, що казати, одним словом — самовпевнений кобель. Чи двома?.. Ой, тобі вже час іти, — спохватилася велінка. — Не годиться змушувати чоловіка стільки чекати!

Ларс стояв біля вікна і споглядавав віхолу, яка тільки-но почала розгулюватися серед дерев. Сонячна ще зранку погода почала псуватися. Почувши, що хтось зайшов, чоловік повернувся. Він майже годину чекав на Рамію, а коли вона прийшла — розгубився. Схоже, дівчина почувалася так само, бо так і завмерла біля порога.

— Рам…

— Ларсе…

Одночасно мовили спільники і посміхнулися. Чоловік підійшов до найманиці і поцілував її руку на знак привітання.

— Я радий, що ти прийшла. Хотів тобі дещо показати.

Він підвів Рамію до величезної картини, що висіла між книжковими полицями. Пейзаж, написаний талановитою рукою майстра, був сповнений пахощами літнього саду, який зачаровував різнобарв'ям чудернацьких квітів біля ажурної альтанки.

— Неперевершено! — захоплено вигукнула дівчина.

— А, — зневажливо махнув рукою Ларс, — це сад еміра Баяджі, він колись подарував мені це полотно на згадку. Але я не це хочу тобі показати. Ось, дивись!

Ларс натиснув на прихований важіль, і частина стіни з картиною розвернулася. Тепер перед Рамією був імператорський родовід на сім поколінь.

— Це моя сім'я, — просто сказав чоловік і прямо подивився на найманицю. — Але, здається мені, для тебе тут немає якоїсь несподіванки.

— Так, немає. Хоча мені було важко в це повірити, особливо коли я пізнала тебе ближче.

— Як ти здогадалася? — поцікавився Ларс.

Рамії не хотілося його обманювати, адже щойно коханий чоловік відкрився перед нею. Але ж він був готовий до цього кроку, а вона?

Згадавши слова Лоли, найманиця відповіла:

— Ну кому ще міг бути потрібен артефакт «Серце дракона», як не спадкоємцю престолу? Хоч колись і оголосили, що принц загинув, але ж тіло не знайшли. Тому я зіставила одне з іншим, та й плюс до всього — ти схожий на своїх батьків.

— Ти бачила моїх батьків?

«Святі пращури, добре, що не спитав, чи я їх знала», — подумки з полегшенням зітхнула Рамія.

— Так, я бачила портрети в Маракені під час одного із завдань.

— А-а, — протягнув чоловік. — Але, правду кажучи, я сподівався на іншу реакцію з твого боку. А ти так спокійно все сприймаєш, наче…

— Наче щодня зустрічаюся з принцами? — перебила Ларса Рамія і посміхнулася.

— Щось на зразок того…

— О, зараз, чекай!

Дівчина відійшла від дерева роду і зупинилася в центрі кімнати. Ларс із подивом за нею спостерігав.

— О, вітаю Вас, Ваша Високосте, принце Ілларію! Для мене велика честь бути запрошеною Вами у цю бібліотеку. І я з радістю виконаю будь-яке Ваше розпорядження чи бажання!

Найманиця схилилася у глибокому реверансі, відкриваючи погляду чоловіка спокусливе декольте. В її очах танцювали бісики, а вуста з легкою посмішкою заманювали й обіцяли.

— Так годиться? — запитала вона.

Ларс одним ривком підняв дівчину з підлоги і хрипко прошепотів:

— Ти нестерпна, ти це знаєш? Ти зводиш мене з розуму! І зараз поплатишся за це! — чоловік із награною грубістю штовхнув Рамію на диван і сам навалився зверху, піднімаючи поділ її сукні і заціловуючи кожну відкриту ділянку тіла.

— Ой, мені так страшно, я вся тремчу! Тільки не зупиняйся! — підіграла Ларсу найманиця.

У такій позі їх і застала леді Агата.