Раді Вас бачити!

Мак, пробираючись до села, ледь не наштовхнувся на загін Петера. Повстанці сховалися в глибині лісу неподалік селища і чекали сутінок. Хоч як найманцеві карколомно кортіло побачити Яна, він пересилив себе й відійшов від ворогів на безпечну відстань.

Підійшовши до околиці, Мак пробирався дворами, ховаючись за хатами, стодолами та хлівами. Обійстя старости розташовувалося в самому центрі. Хата була високою та великою, але занедбаною. На деревах у садку каркало вороння, ліниво гойдаючись над тілами небіжчиків.

Сховавшись за клунею, Мак певний час спостерігав за дверима будинку. Вхід розміщувався у чималому присінку, який колись прибудували до основної стіни. У дворі було порожньо, на вулицях теж не чути голосів — наче все вимерло. Аж раптом із льоху, що був поруч із клунею, крехтячи вилізла огрядна жінка в засмальцьованому одязі. Вона тягла поперед себе кошик із курними суліями.

— Гей, Маніжо! Суча дочко! Ану йди сюди! — гаркнула на повні груди жінка.

Двері прочинилися, і в легенькій свитці вибігла дівчина, яку вчора Мак бачив у таборі.

— Біжу, мамо! Чого кликали?

— Чого-чого! А чого я маю взагалі тебе кликати?! — розбурювалася старостиха. — Я оце маю в льох утретє вже лазити?! Чи ти? Виростила ледащо! Давай бери бутлі і неси в хату, будемо напій гостям готувати. Ти не згубила траву, що дав той паскудник?

— Ні, ношу з собою, ось! — Маніжа дістала з пазухи мішечок.

— Добре, зараз розкажу тобі, що і як робити, і будеш варити. Три казани треба приготувати, а я піду по сусідах посуд позбираю. Моріжка з невістками куліш варить, Галушки і Насінські з доньками хліб печуть. Накриємо столи у Горобчихи на подвір'ї, де весілля граємо.

Дівчина, почувши про це, засумувала. Її весілля вже ніколи не відбудеться. Садок, де вона з любчиком цілувалася, перетворився на його могилу. А все через того мерзенного, бридкого ватажка повстанців. Маніжа не стрималася, і з її очей бризнули сльози. Схопивши частину сулій з кошика, вона побігла до хати. Старостиха підхопила решту й почалапала за донькою.

Мак вискочив з укриття і, озираючись, підбіг до будинку. Потайки позаглядав у тьмяні вікна. Ось запалився каганець, додатково освітлюючи простору кухню. Мак прислухався. Старостиха пояснювала доньці, як зварити «палаюче вино».

— Ти меду не забудь додати, трохи води, яблук сухих і вишень. А після розділиш трави з мішечка на три частини і додаси в кожен казанок. Як звариш один — знімай і вкутуй у лахи, щоб не схололо. Потім став другий у піч. Кипіти не повинно. Усе ясно?

— Так, мамо, я все зроблю.

Закутавшись у теплішу хустку, старостиха вийшла з хати й пошвендяла в бік вулиці. Мак з іншого боку притулився до стіни ґанку й затамував подих. Дочекавшись, коли жінка зникне з поля зору, він обережно прочинив двері й зайшов усередину.

Дівчина відкорковувала сулії та виливала вино в казани, домішуючи воду. Неслухняні пасма волосся вибилися з кіс і спадали їй на обличчя. Вона то поправляла їх рукою, то здувала подихом, але вони все одно поверталися на місце. Не витримавши, Маніжа підв'язала їх навколо голови яскравою стрічкою.

Мак зловив себе на думці, що милується цією сільською красунею. Задивився на її чорні брови та вишневі вуста й забув, чого прийшов. Схаменувся лише тоді, коли дівчина розв'язувала торбинку з трунком. Вона висипала траву на плоский таріль, почала ділити на три частини, а потім зупинилася й гірко заплакала. Спересердя схопила тацю і жбурнула її вміст у піч. Небезпечне зілля затріщало й швидко перетворилося на попіл.

— Ой, лишенько, що я накоїла? Що ж тепер буде? — заголосила дівчина, прикриваючи долонею рота.

— Ти все зробила правильно, — почула вона таємничий голос.

— Хто тут?!

— Друг.

— Який друг? У мене немає друзів серед чоловіків, — недовірливо мовила дівчина, озираючись довкола.

— Якщо вислухаєш мене — то з'явиться!

— То вийди, щоб я тебе бачила! — хоробро заявила Маніжа, задерши підборіддя та шукаючи поглядом ніж.

— Він там, між казанками. Можеш узяти, якщо тобі так стане безпечніше.

З цими словами Мак вийшов із тіні й сів на лавку, усім виглядом демонструючи дружелюбність.

— Хто ти? — запитала дівчина, уважно роздивляючись чоловіка.

— Я найманець, охороняю панів, які подорожують з караваном. Твої брати розповіли нам про зілля, тому я тут.

— Ванс і Мікул... Що ви з ними зробили? — стурбовано вигукнула Маніжа.

— Усе з ними добре, відпочивають у корчмі «Хатина бобра». Завтра поїдете й заберете.

— Я знаю це місце, мій Луцик там підробляв, щоб було за що весілля зіграти, — мовила дівчина й знову розплакалася.

— Тихо-тихо, Маніжо, потім наплачешся! — Мак підійшов і легенько погладив її по спині. — Давай я тобі краще з «палаючим вином» допоможу, бо скоро твоя матінка прийде, а в тебе нічого не готово.

Дівча схаменулося, хутко витерло сльози й закрутилося біля казанів. Мак тим часом розповів про плани Петера і про те, що чекає на село та його мешканців, коли повстанці переможуть. Маніжа слухала й хапалася за серце.

— Треба батечка попередити! Можна я його знайду і все розповім?

— Ні, тобі не можна йти, — заперечив Мак. — У каравані зрадники. Твій батько читати вміє?

— Так, і читати, і писати, і рахувати. І нас навчив.

— Зараз я йому напишу послання. Як караван з твоїми односельцями зайде в село — поклич батька додому (можливо, він і сам зайде) і дай йому прочитати. Послання потім знищ.

Мак дістав із заплічної торби шмат паперу й олівець, написав кілька речень і передав лист Маніжі. Вона прочитала:

«Твої сини в безпеці. Вони в корчмі "Хата бобра". Дружина і донька під загрозою. Скажи односельцям, щоб не лізли в бійку, а краще охороняли свої сім'ї. Якщо повстанці переможуть, солдати спочатку зґвалтують жінок, а потім усіх переб'ють, хати пограбують і спалять. Ви їм не потрібні».

Маніжа тремтячими руками склала папірець удвоє і заховала в кишеню спідниці. Скляним поглядом вона дивилася на полум'я, яке лизало дрова в печі.

— Треба якусь траву насипати замість тієї, що ти спалила. Може, м'ята є? — запитав Мак.

— Є материнка і меліса, — відмерла дівчина.

— Неси і те, і друге. Насип по пару пучок, щоб де-не-де листя плавало.

Маніжа так і зробила, потім закинула сушку, розмішала мед і поставила перший казан у піч.

— Ти давай тут приберися, щоб чисто було, а я все понаварюю й укутаю. Не треба тобі такі важкі баняки тягати, — запропонував Мак.

Закутуючи в лахи останній казан, найманець прислухався.

— Здається, твоя матінка йде.

Він хутко загасив один із каганців, що стояв на печі, і заховався в тіні дровника.

— Де? Я нічого не чую... — заозиралася дівчина.

— Маніжо! Доню! Ой, що я тобі розповім! — кричала ще з сіней старостиха. — А чого це ти в сутінках сидиш? — спитала вже, коли зайшла до кухні.

— Так усе зробила: на столі прибрала, підлогу підмела. Сиджу чекаю Вас, а світло бережу.

— Оце інша справа, видно, що моя дитина! І що прибрала — то теж добре, скоро до нас пани прийдуть. Той паскудник, вожак їхній, хоче на панянці одружитися! А я думала, він на тебе оком накинув. Звісно, куди жебрачці до багачки!

— Як одружитися?

— А от так! Прийшли повстанці вже в село. Поховалися по хатах, хлівах і стодолах. Де по п'ятеро, де по шестеро. І чекатимуть, коли погоничі з охороною каравану вина нашого вип'ють. Кажуть, що то снодійне сильне. А як ті заснуть, так більше й не прокинуться. Петер, бісова душа, наказав панів не поїти, а додому до нас відвести. Схопив напівсліпого Нестора й каже: будеш сьогодні шлюбний обряд проводити!

— Мамо, це ж скільки смертей сьогодні буде?!

— То не наше діло! — сказала, як відрізала, старостиха. — Робимо, що наказали, і, можливо, залишимося живі! А тепер берімо по казану й понесли до Горобчихи. Нема чого засиджуватися!

Коли за жінками зачинилися двері, Мак вийшов зі свого укриття. Він метикував, як краще вчинити. Насамперед обстежив хату й знайшов у сінях лаз на горище. Спробував піднятися й зсунути квадратну ляду. Вона насилу піддалася. В обличчя найманцеві посипалися рештки глини, полови та пилу. Натрусилося в рот, у ніс та в очі — добре, що встиг примружитися.

На горищі було просторо. У кутку лежала невелика копиця сіна — додаткове місце для ночівлі. У даху не було жодного вікна, щоб вилізти, тож Мак спустився назад у хату.

Він прислухався й штовхнув вхідні двері. Ті легенько прочинилися. Надворі було вже хоч око виколи. Вийшовши з оселі, найманець озирнувся. З сусіднього подвір'я чувся жіночий гомін — селянки накривали на столи.

Мак вирішив оцінити обстановку. Він виліз на ґанок і піднявся якомога вище по солом'яному даху. Звідти як на долоні було видно дорогу та обійстя Горобчихи.

Вдалині показався караван. Він неспішно рухався вузькою вулицею. Мак ковзнув поглядом на сусідній двір. На широкому подвір'ї в глибині стояли дерев'яні столи та лави. Жінки порозставляли простий дерев'яний посуд і тепер накладали біля мисок скибки свіжоспеченого хліба. На спеціальному помості стояли вкутані в лахи баняки з варивом. Побачив Мак і Маніжу з матір'ю, які несли третій казан із «палаючим вином».

Весь двір добре освітлювався смолоскипами та каганцями.

З хати Горобчихи розвалькувато вийшов Ян, а за ним і Петер. Вони про щось розмовляли й посміхалися один одному. Потім підійшли й сіли край стола.

«Та-ак, Ян-пройдисвіт, схоже, сам собі раду дасть, а мені треба Ларса знайти», — подумав Мак.

Він хутко зліз із даху й зайшов до хати. Через кілька хвилин звідти вийшла огрядна бабера, вся обмотана хустками — наче в неї проблеми з головою, чи зуби болять, чи у вусі стріляє.

Баба, наче їй дали копняка, через сусідські садки та городи побігла в бік каравану. На одному з дворів вона зіштовхнулася з повстанцем, який виліз зі своєї засідки й ходив до вітру.

— Гей, дилдо, ти куди це біжиш?!

— Так той во... миски взяли, а ложки забули, — тоненько пропищала вона.

— А-а, ну біжи-біжи, — сказав повстанець і пішов до стодоли.

Караван був уже зовсім поруч. Бабера запримітила Ларса, який їхав коло карети, і кинулася до його коня.

— Ей, молодику, не хочеш зі мною сьогодні нічку провести?! Посвіти на моє біле личко, подивися, яка я гарна! — пропищала баба, поставила руки в боки й похилитала спідницями.

Ларс вихопив в охоронця смолоскип і направив його на бабу. Впізнавши Мака, він посміхнувся:

— Чом би й ні, красуне. Як тебе знайти?

— А ти поїж та попий... У кожній хаті по п'ять та по шість, ще й з коровами. А я сама живу, ситого та напоєного тебе чекатиму, одинокого. Голубкою твоєю стану, раз інша не знайшлась!

Баба манірно засміялася й побігла геть.

— Святі пращури, ну й потвора... Така як насниться, то й подушкою не відмахнешся, — проказав охоронець, забираючи смолоскип.

— У всіх смаки різні, — з усмішкою мовив Ларс і пришпорив коня, залишивши охоронця в сум'ятті.