Спочатку:
На сторінку книги
Ось готовий текст, відредагований із дотриманням усіх вимог щодо динаміки, виправлення лексичних та графічних помилок і збереження загального тону твору:
Ларс під’їхав до нового караванвожатого і щось тихо йому мовив. Той затрубив у ріг і високо підняв руку. Здавалося, що так він вітається із селянами. Але ніхто не зустрічав їх біля дворів. Хати зяяли чорними вікнами, і лише вдалині виднілася пляма світла.
«Мабуть, нас чекають там», — подумав Ларс.
Ще на під’їзді до села його люди по-тихому ліквідували інших зрадників і скинули тіла в лісі, користаючись пітьмою. Після знаку караванвожатого частина охоронців із хвоста валки непомітно відділилася і подалася до крайніх хат. Обережно крадучись, вони прочісували обійстя за обійстям, вступаючи в смертельний бій із повстанцями.
Інші охоронці каравану швидко розтяглися по всій його довжині, прикриваючи відступ товаришів.
Валка під’їхала до центру села й почала формувати з возів спіраль, наче будиночок равлика. У натовпі, що утворився з охоронців та погоничів, неможливо було розібрати, хто є хто.
Петер, як не вдивлявся, не міг знайти в цій катавасії своїх спільників. Ларс, навпаки, швидко вихопив поглядом Яна і поруч із ним підозрілого типа з військовою виправкою. Не довго думаючи, він спішився і підійшов до «гінця».
— Здоров був, Яне! Не очікував тебе тут побачити. І вам доброго здоров’я, — кивнув військовому Ларс.
Той кивнув у відповідь, пронизуючи Блера гострим поглядом, і хотів щось сказати, але вперед вискочила старостиха й улесливо звернулася до Ларса:
— Шановний пане, вітаємо вас і ваших людей у Новосільцях! Чи вас направив мій чоловік — староста села? Чи ви самі до нас завернули?
Видно було, що жінка хвилюється, та й інші селянки теж. Усі вони вдивлялися в караван, шукаючи своїх чоловіків чи синів.
— Вельмишановна пані, ми зустріли вашого чоловіка з товаришами біля згарища. Вони люб’язно вказали нам дорогу в село, але з нами піти відмовилися. Сказали, що через ліс навпростець їм ближче.
Старостиха спочатку зашарілася від такого приємного звернення, але відчуття неспокою ще дужче навалилося на неї. Спочатку сини зранку не повернулися, тепер ще й чоловік надвечір не з’явився. «Кляті повстанці, бодай би вони швидше забралися з їхнього села!»
Ларс помітив зміну настрою старостихи і, поглядаючи потайки на Янового супутника, додав:
— Та ви не хвилюйтесь, з моєї охорони добровільно зголосилося шестеро чоловік їх провести, бо ми чули балачки про те, що в лісі можуть бути вовки.
— Вовки?
— Шестеро?
Одночасно запитали старостиха та Петер.
— Так, — відповів обом Ларс, помітивши, що чоловік вдоволено посміхнувся. — А що це так смачно пахне?!
— Ой, це ми вам частування приготували. Ось на столах усе для ваших людей. А вас і панів із карети я прошу завітати до моєї хати. Ми хоч і бідно живемо, але в нас тепло та затишно. Донька приготувала смачну вечерю.
— Дякую, я залишуся зі своїми людьми. А от сім’я, що подорожує з караваном, залюбки скористається вашою гостинністю, — ввічливо відповів Ларс і звернувся до «гінця»: — Яне, складеш компанію молодій панночці та її батькам?
— Так, безумовно, я і мій новий друг охоче долучимося до вечері. До речі, дозвольте вас представити — це Петер, мандрівник, колишній військовий, — відрекомендував Ян повстанця. — А це пан Блер, — вказав він на Ларса.
Чоловіки посміхаючись потиснули один одному руки, хоча кожен думав про те, як швидше вбити свого візаві.
— Піду допоможу панянкам вийти з карети, — сказав Ларс і попрямував до екіпажу.
Петер хмуро дивився йому вслід.
— Наскільки небезпечним є цей франт? — запитав він у Яна, витягуючи кульку з кишені.
— Не знаю, — знизав плечима найманець. — Я ніколи не бачив, щоб він убив хоч одну людину чи хизувався подібним.
— Зрозуміло. А тепер глянь на карету: хто ці пані?
Ян придивився і відповів:
— У вишитому жупані — Міра, камеристка. У шубці й зеленій сукні — молода панна, а поруч із нею — Агата Блеріс.
Петер почекав, поки Ларс відійде від своїх родичів, і скомандував Янові:
— Ходімо, познайомиш. Сподіваюся, ти нічого не забув?
— Ні, що ви! Мені сподобалася наша угода, усе зроблю в найкращому вигляді.
— Годі базікати! Бовдур! — на мить розлютився Петер, але швидко опанував себе.
Підходячи до карети, Ян перечепився через камінь і схопився за свого супутника, щоб не впасти.
— Вибачте, я не хотів, — промимрив він, розгладжуючи невидимі складки на рукаві Петера.
Їх помітила Агата Блеріс.
— Яне, ти теж тут! Що ж це коїться таке! Чому згорів той заїзд? Я геть не хочу ночувати у цій глушині! Тут якісь дивні люди! — нервово бідкалася вона.
— Люба, ти просто втомилася! — прийшов на виручку айр Блеріс. — Завтра ми поїдемо звідси.
— Так, безумовно, — підтвердив Ян. — А поки що дозвольте вас провести до обійстя старости. Там на вас чекають вечеря та кімнати.
Леді Агата прискіпливо подивилася на супутника Яна й запитала:
— А хто цей статний чоловік?
— Мене звати Петер, леді, — відповів повстанець. — Я банкір, їхав у службових справах до столиці й застряг у цьому селі.
— А я — Агата Блеріс, це мій чоловік Кларк і донька Айрін. Виходить, нам по дорозі. Я можу запитати в Ларса, може, у каравані й для вас знайдеться місце? — посміхаючись, заторохтіла айра Блеріс новому знайомому.
— Я безмежно радий буду мандрувати в такій гарній компанії, — галантно мовив Петер і вклонився.
— Яне, веди нас до тих старостів, бо вже дуже хочеться їсти, — невдоволено пробурчав Кларк Блеріс.
— Так-так, ходімо, це сусіднє обійстя, — швидко промовив найманець, придивляючись до леді Айрін.
Те, що це не Рамія, він зрозумів тільки тоді, коли підійшов ближче. Оскільки Ян сам вірив, що це його подруга, то й артефакт правди не потемнів. Це було на руку найманцю. Вдивляючись пильніше в панянку, він упізнав у ній Лолу. Серце найманця забилося з шаленою швидкістю.
Мак забіг на старостине подвір’я і побачив, як до хати зайшов Борг із солдатами.
— От дідько! — тихо вилаявся найманець. — Трохи не встиг!
Мак позаглядав у вікна. На кухні біля печі поралася Маніжа, а в інших кімнатах було темно, як і раніше. Він сховався за клунею і почав знімати з себе жіночий одяг. Прочинилися двері. З хати з каганцем у руках вийшла донька старости й побігла в клуню. Мак заскочив слідом за нею.
— Це я, не лякайся! — прошепотів він.
— Ох, де ти був? Батько так і не з’явився! Що з ним? — так само тихо, висипаючи запитання за запитанням, прошепотіла дівчина.
— Я знаю, що не з’явився. Сподіваюся, з ним усе гаразд. Принаймні з каравану ніхто твоїх односельців не чіпав. Ти краще скажи, скільки солдатів у хаті і де вони ховаються?
Маніжа мить вагалася, але відповіла:
— З їхнім командиром Боргом — дев’ятеро. Вони сидять у світлиці та в кімнаті батьків. Мені дуже страшно!
Маніжа обхопила себе руками, потім підняла ясні очі й допитливо подивилася на найманця:
— Ти так і не сказав, як тебя звати?
— Моє ім’я — Мак.
— Мак? Як польова квітка... Гарне ім’я.
Чоловік посміхнувся кутиками губ. Він не хотів собі зізнаватися, але ця дівчина його хвилювала. Вона така маленька, тонка, мов тростиночка... А очі — можна дивитися в них безкінечно, поки не втонеш.
— Маніжо, мені потрібно, щоб ти прочинила вікно у своїй кімнаті. Я маю непомітно потрапити до будинку.
— Добре, я зараз усе зроблю, тільки врятуй нас!
Вона кинула на Мака благальний погляд, схопила головку сиру, що дозрівав на дерев’яній дошці, і побігла в дім.
Блеріси, камеристка, Ян та Петер зайшли до хати і потрапили із сіней одразу на кухню. Скрізь були розставлені каганці, стіл накритий вишитою скатертиною і прикрашений різьбленими свічниками. Потріскували дрова в печі, зігріваючи теплом усю кімнату. У кутку на лавці сидів сивий чоловік і тримав на колінах чималий згорток. Він голодним поглядом дивився на частування. А на столі парували банячок із кролячим рагу та глечик із підігрітим «палаючим вином». Поруч стояли миски із соліннями, домашнім сиром, вареними яйцями та хлібом.
Маніжа закінчила розставляти посуд, запросила гостей ополоснути руки та сідати до столу.
Сивий чоловік зайняв місце голови дому. Коли гості розсілися, втамували голод і спрагу, він розгорнув пакунок і поклав на стіл Скрижаль Долі.
