Спочатку:
На сторінку книги
На світанку Гор із полоненими дісталися заїзду, в якому розмістився караван. Усі були виснажені. Найманець давно вийняв кляпи з хлопчачих ротів і трохи ослабив мотузки, щоб ті могли краще триматися в сідлах. Перед цим він розсадив підлітків на коней Мака та Яна. Чоловік попередив, що втекти в них немає жодного шансу, адже тварини їх не послухаються. Гор навіть дозволив їм спробувати. Ванс та Микул намагалися розвернути коней: смикали за вуздечку, стискували ногами боки, «нокали» й благали, але Коржик і Вороний продовжували байдуже бігти за Щасливчиком Гора.
Вгамувавшись, полонені мовчки слідували за своїм викрадачем, періодично випрошуючи воду, їжу чи зупинку за потребою.
Біля заїзду кипіло життя. Погоничі вже почали запрягати коней у вози з крамом. Їм допомагали охоронці. Начальник валки все перевіряв, підраховував і контролював.
Господар корчми вже вдосвіта крутився на кухні, віддаючи накази кухареві та його помічникам. Потрібно було не лише нагодувати сніданком усіх учасників каравану, а ще й зібрати кошики з їжею в дорогу. Напівсонні подавальниці накривали скатертинами вимиті столи.
Гор зупинився біля входу, спішився й прив'язав коней біля ґанку. Потім стягнув підлітків і, взявши кожного за шкірку, потягнув східцями до вхідних дверей. Тут до нього підскочило двоє охоронців:
— Куди це ви, добродію? — зловісно запитав один із них.
— О, добре, що ви тут! Відчиніть двері або потримайте цих малих, я сам відчиню!
І він кинув кожному охоронцеві в обійми по полоненому.
— Тримайте міцно!
— Е-е-е? — хотів щось сказати другий вартовий.
Але Гор, відчинивши двері, вихопив із їхніх рук Ванса та Микула й завів підлітків до приміщення.
— Де кімната пані Айрін? — повернувшись, запитав Гор.
— На другому поверсі пани живуть, — пробурмотіли розгублені охоронці.
— А конкретніше?
— Ми не знаємо.
— Толку з вас, як із цапа молока!
Гор піднявся на другий поверх і вже у тамтешніх вартових дізнався потрібний номер кімнати. Найманець постукав до Рамії під пильним наглядом варти, що тримала полонених.
За дверима почулося шарудіння.
— Хто там? — запитала найманиця.
— Північний вовк вийшов на полювання.
Двері широко розчинилися. На порозі стояла занепокоєна Рамія. Вона, як і Лола, була повністю одягнена, адже скоро потрібно вирушати в дорогу.
— Наскільки все кепсько? — швидко запитала вона.
— Нічого доброго — це точно. Ось, двійко хлопчаків піймали. Сподіваюся, вони нам розкажуть, що й до чого.
Гор завів полонених до кімнати. Ті втомлено всілися на підлогу.
— Ми нічого не розкажемо, — пробубнів Ванс.
— Так, нічого! Ми не доносники! — підтвердив Микул, задерши підборіддя.
Лола підійшла, присіла перед хлопцями й зазирнула кожному у вічі:
— Ніхто не буде вас допитувати. Вам треба поїсти й відпочити.
Дівчина ніжно всміхнулася юнакам. Потім встала й підморгнула Рамії так, щоб бачила тільки вона. Найманиця зрозуміла її без слів і звернулася до свого товариша:
— Горе, сходи, будь ласка, на кухню і принеси тацю з їжею. Чим більше, тим краще. А потім ми поговоримо.
Охоронець без заперечень поспішив виконати прохання. Рамія тим часом розрізала мотузки й звільнила підлітків.
— Хоч як вас звати, скажете? Мене — Айрін.
— Я Ванс.
— А я Микул.
— А я Лола, — привітно посміхаючись, промовила камеристка. — Тож прошу, сідайте до столу.
Підлітки недовірливо всілися на запропоновані місця. Двері прочинилися, і зайшов Гор із вартовим. Вони занесли дві таці з пирогами, яєчнею, молоком, шинкою та сиром. Ще один вартовий приніс таріль із посудом. Лола швидко накрила стіл на п'ятьох осіб.
Вартові здивовано вклонилися й вийшли.
— Що ж, я думаю, всім нам потрібно поснідати. Вансе, Микуле, їжте, не соромтеся! Вам тут нічого не загрожує.
Хлопців не потрібно було довго вмовляти. Вони з апетитом накинулися на їжу, не помічаючи, що дорослі майже не їдять. Лола то підкладала кожному в тарілку їжу, то підливала в горнятка молоко. Вона весь час посміхалася, ставлячи безневинні запитання на кшталт: «чи є в них корова?» та «чи пече їхня матуся пиріжки?». Хлопці, не задумуючись, відповідали.
Після сніданку полонених почало хилити в сон. Вони й не помітили, як дісталися ліжка Рамії і завалилися спати.
— Ну от і все! — мовила Лола. — Тепер можемо й ми поснідати.
Рамія всміхнулася. Гор не витримав і запитав:
— Що взагалі відбувається? Ми мали допитати цю голоту, а замість цього нагодували й спати вклали!
Лола поспішила відповісти:
— Є такий метод допиту: людину спочатку розслабляють, вводять у сон, а потім легенько будять і починають запитувати. На дітях добре спрацьовує, тож я хочу спробувати. А ти, будь ласка, поки що розкажи, що сталося в лісі. У мене не так багато буде часу, тому потрібно ставити конкретні запитання.
Гор, звісно, здивувався, але все ж вирішив допомогти. Він коротко переказав, як із Маком побачили коня Яна, як стежили за розбійниками і що Мак залишився в лісі, а він, схопивши «язиків», примчав сюди.
— Хм, тепер мені зрозуміло, про що треба дізнатися, — задумливо проговорила камеристка. — Горе, залиш мене й Рамію з дітьми наодинці хвилин на двадцять.
— А краще знайди Ларса й розкажи йому про все, але тільки йому. А я до вас згодом приєднаюся, — попросила охоронця Рамія.
Як тільки за чоловіком зачинилися двері, найманиця з нетерпінням кинулася до велінки:
— Що ти побачила? Ян із Маком у небезпеці?
— Тихо-тихо, сядь. Ми всі в небезпеці! Ці хлопчаки, — кивнула Лола в бік дітей, які спали, наче після маківки, — сини старости села. Саме він командував розбійниками, які захопили Яна. Але це найменше зло! Адже розбійники — прості селяни. А от керують ними повстанці, колишні військові. У лісі вони розмістилися табором, а ще зайняли маєток, перед цим вбивши старого айра. Селяни налякані. Петер, голова повстанців, пообіцяв жорстоко розправитися з ними за непослух. Якось наречений сестри Ванса та Микула здійняв із друзями бунт. Їх спіймали, повісили на грушах у садку старости і заборонили знімати трупи. Це все жахливо, Раміє, я думала, не витримаю й розплачуся.
Найманиця обійняла камеристку, її теж неприємно вразила ця розповідь. Вона гладила дівчину по спині, чекаючи, поки та опанує себе.
— А навіщо їм караван і що вони з нами думають зробити? — не витримавши, запитала Рамія.
— Я побачила, як жінці старости Петер дає якийсь мішечок і наказує підмішати його вміст в їжу та напої. Я думаю, це або отрута, або снодійне. Караван заманять у село і там усіх переб'ють.
— А військових багато?
— Діти не вміють рахувати, але у спогадах я бачила декілька десятків. І це ще не все, — сумно зазначила велінка.
— Тобто?!
— Мені здається... ні, я впевнена, що знаю їхнього ватажка! Саме він командував загонами, які напали на мій народ. Я хоч і була мала, але це обличчя забути неможливо! Цей чоловік хитрий, підступний і жорстокий!
— Оце то так! Несповідні шляхи Всевишніх! Лоло, ваш кривдник прийшов у ці ліси за смертю. Я тобі це обіцяю!
