Спочатку:
На сторінку книги
До хати зайшов Мак разом із Кларком та Агатою.
Найманці залишили жінок під опікою айра Блеріса, а самі обійшли обійстя. Не виявивши загрози, рушили на подвір’я Горобчихи.
Там була справжня бійня. Скрізь лежали тіла полеглих воїнів. На жаль, і серед охорони каравану не обійшлося без жертв. Повстанці билися люто, на смерть — вони знали, що помилування їм не буде.
Жінки клопоталися біля поранених, стиха переговорюючись між собою. Їхні чоловіки так і не з’явилися, як і підмога для війська Петера. Ліс мовчав.
Невеличкий загін прочісував обійстя, шукаючи своїх і виносячи на дорогу тіла повстанців для поховання. Ларс втомлено стояв посеред дороги й дивився на всі боки. Йому то вчувалося іржання Сніжки, то — сміх Рамії. Здавалося, що до нього долинає саме її голос.
Хвилини нанизувалися на намисто часу, а найманиця так і не з’являлася. Чоловік заборонив собі хвилюватися передчасно. Він зібрав волю в кулак і пішов до селян та своїх людей.
Караван утратив дванадцятьох бійців, ще двадцятьох було поранено. Подряпини не рахували. Проте, щоб уникнути сепсису, всім наказали обробити кожний поріз на тілі.
Ларс підійшов до жінок, пообіцяв на світанку пошукати їхніх чоловіків. Він роздав кожній по золотому за допомогу його людям і сказав, що дасть стільки ж, якщо вони й надалі піклуватимуться про поранених.
Уже давно відспівали треті півні, коли на дорозі з’явилася процесія. Гор повільно їхав верхи. Сніжка йшла в поводу без вершниці. За ними волочився віз, запряжений однією конячкою, а поруч ішли понурі селяни.
Ларс вдивлявся в процесію і розумів, що на возі — Рамія. Його драконяче серце стислося й защеміло так, що стало важко вдихнути. «Невже? Не може бути?!» — билося воно з перебоями.
Спогади виринали з пам’яті й, мов ті стріли, що він дав учора вранці найманиці, пронизували душу.
Ось він бачить її ображений погляд, коли не відмовив від небезпечного задуму. Ось обіймає її в бібліотеці, а ось вони сидять у лавандовій кімнаті й дивляться, як падає лапатий сніг. Ось він несамовито цілує її біля таверни «Білий кіт», а потім вони кохаються в її номері. Далі вона звабливо танцює з Еріком на балу, а він люто ревнує. Вони грають на роялі... і їхній перший поцілунок. Хоча й не перший, адже вона — його рятівниця, його примарна дівчина, фантазія з Канкуна.
Процесія наблизилася й зупинилася. Ларс уже чітко бачив обриси тіла, вкритого з головою чоловічим плащем.
«Ні! Святі пращури! Ні! Я тільки знайшов її! Тільки зрозумів, як сильно її кохаю! Тільки не це! Ні!» — кричало все його єство з кожним поштовхом драконячого серця.
Він хотів підійти до воза, але Гор зупинив його.
— Не треба тобі цього робити, — втомлено зауважив найманець.
— Чому? Я хочу обійняти її востаннє! Хочу востаннє її поцілувати. Пусти!
— Слухай, Ларсе, в усіх був важкий день і не менш важка ніч! Ти що, кудись зранку збираєшся, що це не може зачекати?
— Ні, але я хочу попрощатися!
— З ким? — оторопіло запитав Гор.
— З нею! — у розпачі вигукнув Ларс, показуючи рукою на тіло.
— Ґоре, пусти вже його, хай попрощається! — пролунав з воза заспаний голос найманиці.
— Що? Вона не мертва?! Вона жива?!
Ларс відштовхнув Гора й підбіг до Рамії, стягуючи з неї плащ.
Найманиця лежала на перині й подушках, які позичила в панському маєтку, і всю дорогу просто відпочивала.
— Гей, легше, я тільки-но зігрілася! — обурилася дівчина, знову натягуючи на себе плащ.
Ларс підхопив дівчину в обійми й почав обсипати її обличчя та волосся поцілунками.
— Я більше нікуди тебе саму не відпущу! Я стільки всього передумав і пережив! Ніяких завдань більше й ризиків, чуєш?!
— Чую-чую. Ти сам як? Ніде головою не вдарився?! Чого це ти мене не відпустиш?! — пробурчала Рамія, марно вириваючись із Ларсових обіймів.
— Не відпущу, бо я кохаю тебе! Кохаю всім серцем!
Кінець
