Спочатку:
На сторінку книги
Ось готовий текст, відредагований для збереження динаміки, атмосферності та стилістичної виразності:
Рамія з Гором вже здолали половину шляху, коли вдалині запримітили одинокого вершника. Не зменшуючи швидкості, вони скорочували відстань до незнайомця.
— Це Мак! Горе, це Мак! — радісно вигукнула Рамія.
— Й справді! Святі пращури, драконяча морда! — пробасив чоловік і помахав вершникові.
Той підняв руку у відповідь. Зустрівшись на узбіччі, друзі спішилися й обнялися, наче не бачилися щонайменше місяць.
— Дайте води і щось поїсти, майже добу макової росинки в роті не було, — сівшим голосом попрохав Мак.
Рамія дістала пакунок, переданий Ларсом. Нашвидкуруч втамувавши спрагу й голод, найманець повідав про події, що сталися з моменту його розставання з Гором.
— Поїхали, мені потрібно все продумати, — мовила Рамія і заскочила на Сніжку. — Ларс обіцяв затримати караван, але ненадовго, тож не гаймо часу. Маку, десь за милю до згарища дай знак. Зупинимося й пропрацюємо план дій.
Чоловік ствердно кивнув і теж забрався в сідло: — Тільки вашого темпу мій коник не витримає. Це не Коржик, та й втомився трохи. Тож я поїду перший, а ви підлаштовуйтеся.
Він пришпорив коня і поскакав назустріч небезпеці. За мить його наздогнали спільники.
Підмерзла дорога, обрамлена з обох боків змішаним лісом, змією звивалася під кінськими копитами. Сонце вже пару годин як викотилося з зеніту і ліниво ковзало промінням по засніжених деревах. Одноманітний пейзаж навіював оманливий спокій, та вершники пильнували кожен звук і вдивлялися в далечінь настільки, наскільки їм дозволяли драконячі здібності.
Раптом Мак підняв руку, даючи знак зупинитися. Він спрямував коника в ліс, до невеликого яру, спішився і повів його за поводи. Рамія та Гор послідували за ним.
— Приїхали, — з цими словами Мак дістав карту і показав, де вони перебувають. — Ось скоро буде поворот на село і до помістя. На цій ділянці можуть стояти дозорні. Вони або викажуть себе і ми їх ліквідуємо, або зачаяться й донесуть Петеру. Це гірший варіант для нас.
Далі Мак провів пальцем по відгалуженню від сільської дороги: — Ось ця дорога веде до помістя, я сьогодні туди добрався лісом, але треба буде проїхати повз згарище. Скоріш за все, там чергують розбійники з місцевих. Також можемо нарватися на табір, який уже знявся з місця і невідомо куди рухається.
— Якесь осине гніздо! — прогарчав Гор.
— Стривайте, — вигукнула Рамія, уважно вдивляючись у карту. — Якщо ми з нашого місця поскачемо лісом по діагоналі, то безпечно виїдемо до роздоріжжя. Так, це займе більше часу, але ми опинимося в тилу дозорних, якщо вони там є.
— А далі куди? — запитав Мак.
— Ми маємо розділитися. Я і Гор поскачемо в помістя, а ти — в село. Треба якось підмінити отруйну траву. Як, ти казав, звуть доньку старости?
— Маніжа.
— Маєш з нею пересіктися, нам потрібен спільник. Тим паче, що Петер стратив її нареченого. Він разом із друзями висить у їхньому садку, тож хату знайдеш швидко.
— Звідки такі подробиці? — здивувався Мак, уявивши, як за небіжчиками шукатиме обійстя старости.
— Лола допитала хлопчаків, — відповів Гор.
— Ха, ця прудка відьма! Тоді все ясно! Вони хоч живі? Чи вона їх добила? — сердито спитав Мак.
— Це що за негатив, Маку? Я чогось не знаю? — піднявши одну брову, запитала з прихованою усмішкою Рамія.
— Та що там знати! Хотів до неї позалицятися, а вона на мене так глянула, що я від болю ледве не гигнув. Я б тричі перевірив цю відьму перед тим, як мати з нею справи!
— Я рада, що ти зізнався.
— То ти знала?! — обурено вигукнув Мак.
— Так, звісно, — найманиця пильно подивилася на друга й продовжила: — Лола має деякі ментальні здібності, але це таємниця, тож нікому не розповідайте.
— А Ларс знає? — запитав Гор.
— Ні. І не повинен знати!
— Навіть тааак? — протягнув Мак.
— Навіть так. А тобі має бути соромно, що залицяєшся до коханої Яна.
— Тож він не кує не меле! — образився Мак.
— Це не твоя справа! — жорстко мовила найманиця.
— Та добре, добре! Не дуже й то хотілося! Я краще змію поцілую, ніж ще полізу до цієї фурії! — пробурмотів горе-залицяльник.
Гор розсміявся: він уже теж переконався, що Лола — міцний горішок.
— А що з тими дітьми? — змінивши тему, допитувався Мак.
— усе добре з ними, нагодували й спати поклали. Їх залишать у корчмі, бо до наступного ранку вони не прокинуться, а як усе буде добре, батьки їх заберуть при нагоді.
— Як це до ранку? Відьма постаралася? — виплюнув Мак.
— Вона не відьма. Як виплутаємося з цього лайна — розкажу детальніше. А тепер — у дорогу!
Скорочуючи шлях до розгалуження, спільники певний час рухалися верхи, потім спішилися. Рамія приготувала лук зі стрілою і пішла вперед. Гор та Мак трималися на відстані.
Дозорних було двоє. З огляду на амуніцію — повстанці. Вони ховалися за деревами, поглядаючи на дорогу, і не відчували, що смерть за спиною вже чатує на їхні душі.
Першого Рамія зняла одним пострілом, іншого спеціально поранила, щоб він успев покликати на поміч, і добила другою стрілою. Як і припускала найманиця, з лісу навпроти вибігли ще двоє мечників. Просвистіли стріли. Один за одним повстанці впали на мерзлу землю, скляним поглядом дивлячись у вічність.
Рамія прислухалася, максимально напружуючи слух. Тиша. Більше нікого немає. До неї тихо підкралися Гор з Маком.
— Треба прибрати тіла, поки з них не натекло крові! — пошепки скомандувала найманиця. — Йдіть, я прикрию!
Гор з Маком хутко кинулися на дорогу. По черзі перенесли тіла повстанців до їхніх побратимів, погрузили всіх на коней і відвезли подалі від місця сутички.
Друзі ще раз обговорили стратегію з різними варіаціями та розпрощалися.
Рамія та Гор, підходячи до помістя, ліквідували ще два пости. Вони майже вийшли до того лазу, що й Мак на світанку, аж раптом почули голоси. Біля старого паркану, що відмежовував здичавілу частину парку від лісу, вешталися двоє.
— А я тобі кажу, у нас був лазутчик! Бачиш ці сліди? Вони свіжі! Я впевнений: якщо підемо по них, то вийдемо до конюшні. Або можемо піти лісом і простежити його шлях.
— А навіщо йому було підпалювати стайню?! — почухав чуприну його співрозмовник.
— Та звідки мені знати! Але Сом з Коропом не могли один одного порішити, вони ж друзі — нерозлийвода!
— Так, згоден, тут щось нечисте! Треба попередити наших у селі, може, хтось із місцевих вирішив у бунтаря пограти.
— Спочатку Сайману скажемо, а він хай вирішує. Нема в мене бажання сильно проявляти ініціативу.
Один із вояків нахилився, щоб ретельніше вивчити сліди: — Лазутчик не з місцевих! Поглянь сюди!
Товариш приєднався до нього: — Ну і що? Ступаки як ступаки!
— Та ні, бовдуре! Ти придивися до відбитка підошви! А? — розторопний повстанець схопив за шию свого співрозмовника й нагнув низько до землі.
— Що «а»? А-а! Мабуть, гарні в нього чоботи, не стоптані, як наші… — промимрив той, намагаючись випростатися.
— Отож! І не такі, як у злиденних селян. Здається мені, з тим караваном не все так просто буде!
На цих словах повстанець, зойкнувши, впав додолу. Випроставшись, його товариш так і не встиг збагнути, що трапилося: стріла Гора влучила йому прямісінько в серце.
Найманці, переконавшись, що солдатів було тільки двоє, вийшли з лісу.
— Рамі, як гадаєш, навіщо Петер розділив свій загін?
— Я думаю, тут щонайменше дві причини. Перша — йому не потрібно стільки війська, а друга — караван візьмуть у кільце. Щоб ніхто не вирвався, якщо щось піде не за планом.
— А воно піде не за планом… — задумливо мовив Гор.
— Не ми обрали їм долю, друже. Ми — лише наслідок їхніх вчинків, — беземоційно зазначила Рамія.
Найманці перемахнули через паркан. Завдяки розповіді Мака вони швидко зорієнтувалися на місцевості й побігли до маєтку. Їхня мета — знищення ворога. Ніхто з помістя не мав прийти Петеру на поміч.
