Спочатку:
На сторінку книги
Лола квапливо переодяглася в дорожню сукню Рамії й припасувала перуку з довгого хвилястого волосся. За допомогою гриму зробила шкіру злегка засмаглою, підвела очі та збільшила вуста. Здалеку її цілком можна було прийняти за доньку Блерісів. А щоб трохи замаскувати розбіжності, Лола вдягла капелюшок із вуаллю.
Саме в цей момент, легенько постукавши, зайшов Ларс. Глянув на дівчат і не стримав захвату:
— Нічого собі! Я й не думав, що так гарно вийде!
Найманиця з камеристкою задоволено посміхнулися.
— Так, ще шубку вдягне, рукавички — і ніхто не здогадається, — мовила Рамія, а потім звернулася до чоловіка: — Ларсе, мені вже час іти, і я прошу затримати караван на декілька годин: нам із Гором потрібно якомога більше часу.
— Так, я все зроблю. Ось, це тобі! — сказав він і простягнув найманиці пакунок.
— Що це?
— Трохи їжі та вода. Думаю, про це ти не встигла подбати.
— Так, ти вгадав, дякую.
Хоча Рамія знала, що Гор усе візьме з собою, турбота Ларса була такою зворушливою. Дівчина тепло йому посміхнулася, взяла пакунок і заховала до заплічника.
Ларс пильно вдивлявся в її обличчя, наче хотів щось сказати, але не наважувався. Натомість він пристрасно пригорнув до себе дівчину:
— Бережи себе, чуєш? І так, я хвилюватимуся! Тож до зустрічі, Крихітко! — палко прошепотів він їй на вухо, від чого шкірою дівчини побігли сироти.
Він хотів її поцілувати, але різко відпустив, кинувши погляд на Лолу.
Камеристка старанно вдавала, ніби все, що тільки-но відбулося, її зовсім не стосується. Ларс опанував себе й звернувся до неї:
— Лоло, чекай тут на леді Агату й виконуй усі її інструкції — вистава скоро почнеться!
Мовивши це, Блер пішов.
— Фууух! — голосно видихнула камеристка, притискаючи руку до грудей. — Не чоловік, а справжнісінький вулкан! Він, Рамі, як дивиться на тебе — аж палає!!! Ух! Хоча… намагається це в собі приборкати. О, я знаю — справжнісінький сплячий вулкан! — захоплено торохтіла камеристка.
— Він дійсно кохає мене, Лоло? — з надією та сумом у голосі запитала найманиця.
— Е-е-е, знаєш… — зніяковіло промимрила дівчина.
— Ясно, не продовжуй! Я все зрозуміла.
Найманиця похмурніла, але все-таки посміхнулася камеристці на прощання.
— Нічого ти не зрозуміла! — обурилася Лола в спину найманиці, коли та відчиняла вікно, щоб покинути кімнату.
Камеристка підбігла до Рамії й схопила її за руку:
— Послухай! Щоб оцінювати глибину чийогось кохання, я маю достеменно знати, що це таке! Але я точно знаю, що Ларс до тебе небайдужий! Ти й сама це відчуваєш. Тож не засмучуйся й не квап події, подруго! Цей чоловік — складна особистість, він і сам у собі ще не розібрався! А ти головне — бережи себе!
Рамія просвітліла, обійняла камеристку й зникла за вікном.
Зістрибнувши на дах прибудови чи то кухні, чи то іншого господарського приміщення, найманиця за хвилину опинилася біля стайні. Поруч із ворітьми на ослінчику розслаблено сидів Гор, підставляючи обличчя зимовому сонцю, а перед ним фиркали двоє осідланих коней.
— Насолоджуєшся? — грайливо запитала Рамія.
— Га? — спохватився чоловік і обурено пробурчав: — Нарешті! З'явилася! Напланували тут маленьку війну, а самі ніяк із корчми не виберемося!
Дівчина лише посміхнулася й вправно скочила в сідло:
— Поїхали, сидню, поки всі зайняті своїми справами.
— Хто сидень? Я — сидень?! Ну, знаєш!
Гор, мов ошпарений, злетів на Щасливчика, і найманці наввипередки поскакали трактом.
Ларс тим часом зазирнув до начальника валки — там усе було стабільно: його підлеглий мов із глузду з'їхав. Зловтішно посміхаючись, Блер спустився на перший поверх і підійшов до змовників, які так і сиділи за столиком. Він зніяковіло звернувся до начальника охраны:
— Кхм, я не знаю, як сказати. Я думав, що це мине хвилин за десять-двадцять і не набуде розголосу… Знаєте, у кожного бувають якісь розлади різного, кхм… характеру, своя драма… але таке я бачу вперше… Ось. Шановне товариство! У нас серйозні проблеми!
Під час цієї довгої тиради з паузами та придиханням обличчя зрадників змінювалися в кольорі декілька разів. «Бідолашні, що вони тільки собі не надумали! Та найцікавіше попереду!» — подумав про себе Блер і продовжив:
— Ви маєте це побачити! Усі мають це побачити! — обурено й навмисно голосно вигукнув Ларс, привертаючи увагу довколишніх.
— Що? Що трапилося?! — загомоніли інші охоронці й погоничі.
— Наш караванвожатий підхопив невідому недугу, він ні на що не реагує! Але, може, я помиляюся і хтось із таким зустрічався? Ходімо, ходімо, мені потрібна допомога! — мовив Ларс, ні до кого конкретно не звертаючись.
Першими підскочили зрадники: вони хутко понеслися сходами в бік кімнати начальника валки, а до них приєдналося ще з десяток чоловіків. Блер неспішно пішов слідом, непомітно кивнувши двом погоничам. Ті рушили за ним.
А на другому поверсі розгорталося справжнє дійство. Зрадники, увірвавшись до кімнати, від побаченого застигли мов соляні стовпи. Не кожен день стаєш свідком такого розпусно-еротичного дійства в одноосібному виконанні.
Першим відмер начальник охорони. Він ухопив глечик із водою, що стояв на столику для вмивання, і хлюпнув на свого ошалілого оголеного товариша.
Той відірвався від подушки й затьмареним поглядом подивився на начальника охорони:
— О, Гердо, ти така вигадниця! Боюся навіть спитати, що по мені потекло, — і хтиво розсміявся: — Йди до мене, моя розпуснице!
Караванвожатий із нелюдською силою вхопив товариша й вп'явся поцілунком у його губи. Чоловік від несподіванки втратив рівновагу й упав разом із навіженим на зібгане, мокре ліжко.
А публіка все прибувала й прибувала, поки начальник охорони марно намагався звільнитися з палких обіймів.
— Гей! Розступіться! — закомандував Ларс.
Чоловіки неохоче звільнили прохід. Двоє дужих погоничів хутко витягли начальника охорони. Караванвожатий намагався протестувати, кричав і благав повернути його кохану, аж поки його не вирубили одним влучним ударом.
— Ось, бачите, я ж казав, що це якась небезпечна хвороба! — узяв слово «засмучений» Ларс. — Це справжня біда: в один день ми втратили й караванвожатого, і начальника охорони!
— Гей, ви мене не втратили! — подав голос зрадник, підводячись із долівки й поправляючи розірваний одяг. — Я ж цілком нормальний!
Один із погоничів заломив йому руки, зв'язав і штовхнув до непритомного караванвожатого.
— Ні! Це може бути заразним! — вигукнув Ларс. — А ти мав тісний контакт із хворим. Потрібен карантин, ізоляція!
У кімнаті враз поменшало людей.
— Пане Блере, — втрутився другий погонич, — я вже бачив таке! Ця небезпечна інфекція нічим не лікується. Людей закривають у приміщенні, і якщо через тиждень вони не помруть, тоді відпускають. Це дуже важка хвороба!
— Що ж нам робити? — запитав один із псевдоохоронців.
— Я не знаю, — розвів руками Блер. — Можемо виділити їм возик, зв'язати, а ти з товаришами конвоюватимеш їх.
— А якщо вони й нас інфікують?! — перелякано вигукнув другий зрадник.
— Давайте їх тут залишимо, нехай господар корчми придивиться за ними! — запропонував третій.
— Так, так, треба їх лишити! — почулися голоси з коридору.
— Добре, як скажете! Все, розходьтеся! Будемо рушати в дорогу.
Псевдоохоронці разом з іншими глядачами поквапилися на вихід.
— Ні, ні! Не залишайте мене! Ні, я не хочу! — волав начальник охорони.
Блер кивнув погоничам, а сам вийшов із кімнати. Через декілька секунд усе стихло. Пізньої ночі збагатілий господар корчми прикопає зрадників у лісі.
Ларс призначив із-поміж погоничів нових начальників валки та охорони. А ті своєю чергою розділили псевдоохоронців так, щоб вони були максимально на видноті й подалі один від одного. Змовникам нічого не залишалося, окрім як підкоритися, адже вони сподівалися, що вже ввечері приєднаються до повстанців.
У всій цій метушні нікому не було діла до панів. Сім'я Блерісів разом із Мірою та «леді Айрін» спокійно розмістилася в кареті.
Караван рушив у дорогу.
