Глава 3. Спадок, за який убивають

Ранок у маєтку Блеквудів видався холодним і похмурим. Низькі хмари нависли над Ешфорд-Беллом, а осінній вітер гойдав голі гілки дерев, наче попереджав про нові неприємності.

Інспектор Томас Гарднер перетнув подвір’я й попрямував до конюшні. Після вчорашніх допитів він майже не спав. У його блокноті вже було кілька імен, десятки запитань і жодної відповіді, яка могла б пояснити, хто отруїв Емілі Вілсон.

Тепер йому належало поговорити з людиною, яка знала загиблу краще за всіх.

Її молодшим братом.

Конюшня зустріла інспектора запахом сіна, шкіри й коней. Усередині було тепло. Кілька породистих коней переступали копитами, а молодий чоловік у темній сорочці саме розчісував гриву рудої кобили.

— Джек Вілсон? — запитав Гарднер.

Хлопець обернувся.

Йому було двадцять чотири. Високий, широкоплечий, із неслухняним каштановим волоссям і живими карими очима. На перший погляд він здавався веселим і безтурботним. Таким, що міг пожартувати навіть тоді, коли решта людей уже втратила надію. Серед слуг Джека любили за його дотепність, хоча іноді він був надто зухвалим і не завжди вмів тримати язик за зубами.

Але сьогодні на його обличчі не було звичної усмішки.

— Якщо ви прийшли запитати, чи бачив я вбивцю моєї сестри, то ні, — промовив він. — Якби бачив, він уже не ховався б за стінами цього маєтку.

— Я ще нічого не запитав, містере Вілсоне.

— А хіба є щось інше, про що ви можете зі мною поговорити?

Гарднер уважно подивився на нього.

— Мені потрібно знати, якою була Емілі останніми днями. З ким вона спілкувалася, чи мала ворогів, чи помічала щось незвичне.

Джек випустив гребінець із рук і сперся долонею на спину кобили.

— Емілі не мала ворогів. Вона була доброю людиною. Занадто доброю для цього світу, мабуть.

Його голос зірвався на останньому слові.

— Ми залишилися сиротами, коли я був зовсім молодим. Емілі фактично замінила мені і матір, і батька. Вона працювала, щоб у нас був дах над головою, а я намагався допомагати їй, чим міг.

Джек на мить замовк, провів рукою по обличчю й продовжив:

— Три роки тому містер Річард найняв нас обох. Він знав, що нам нікуди подітися. Я з дитинства любив коней, умів із ними поводитися, тому він запропонував мені роботу в конюшні. Емілі стала покоївкою. Ми нарешті отримали шанс почати нормальне життя.

— Ви добре ставитеся до містера Блеквуда?

— Він дав нам роботу, і я цього не забув. Але вдячність не означає, що я заплющуватиму очі на те, що тут відбувається.

— Що саме ви маєте на увазі?

Джек різко повернувся до інспектора.

— Знайдіть убивцю моєї сестри!

Його крик налякав коня, і той нервово зафиркав.

— Джеку, заспокойтеся.

— Заспокоїтися?! — хлопець гірко засміявся. — Ви хочете, щоб я заспокоївся, коли Емілі лежить мертва? Вона була єдиною людиною, заради якої я жив! Якщо ви не знайдете того, хто це зробив, я знайду його сам. І тоді вже не обіцяю, що він дочекається суду.

Гарднер не перебивав. Він бачив перед собою не просто розлюченого брата, а людину, яка могла втратити контроль над собою.

— Я розумію ваш біль, але погрози не допоможуть розслідуванню.

— А ваші запитання допоможуть? — кинув Джек. — Ви ходите маєтком, записуєте слова, розмовляєте з усіма, а вбивця, можливо, зараз спокійно снідає за одним столом із родиною!

— Саме тому я тут. Мені потрібно зрозуміти, хто міг бажати смерті Емілі.

Джек відвернувся. Кілька секунд він мовчав, а потім промовив тихіше:

— Я не думаю, що її вбили випадково.

— Чому?

— Останнім часом вона була налякана. Іноді серед ночі прокидалася від найменшого шуму. Кілька разів я бачив, як вона озиралася, ніби боялася, що хтось стоїть за її спиною.

— Вона розповідала вам, чого боїться?

— Ні. Казала, що все гаразд. Але я знав свою сестру. Вона ніколи не вміла брехати мені переконливо.

Гарднер зробив запис у блокноті.

— Чи могла вона знати щось, що становило небезпеку для містера Річарда?

Джек задумався.

— Можливо.

— Поясніть.

— Одного вечора я повертався з конюшні й почув голоси в коридорі. Річард сварився зі своїм сином Александром. Вони говорили про спадщину. Я не почув усього, але Александр був розлючений. Він казав, що батько не має права позбавляти його того, що йому належить.

— А Емілі могла це чути?

— Могла. Вона часто працювала в тій частині будинку. Вона ніколи не підслуховувала навмисно, але іноді люди забувають, що слуги теж мають вуха.

— Ви підозрюєте Александра?

Джек опустив погляд.

— Я не хочу звинувачувати людину без доказів. Але якщо хтось справді намагався вбити містера Річарда через спадщину, то Александр мав причину для гніву.

— Де він перебував у той час, коли Емілі віднесла чай?

— Цього я не знаю.

— Сам Александр стверджує, що був у саду разом із сестрами.

— Тоді перевірте це.

Гарднер уважно подивився на хлопця.

— Ви приховуєте від мене ще щось, Джеку?

На мить у погляді молодого конюха промайнуло щось схоже на страх. Він швидко відвернувся й почав поправляти ремінь на сідлі.

— Ні.

Відповідь пролунала надто швидко.

— Пам’ятайте, — попередив інспектор, — якщо ви знаєте щось важливе й мовчите, то можете ускладнити пошук убивці власної сестри.

Джек стиснув щелепи.

— Я хочу, щоб він заплатив. Повірте, інспекторе, я хочу цього більше за будь-кого в цьому будинку.

Гарднер затримав на ньому погляд, але більше не тиснув.

Він знав: іноді люди мовчать не тому, що захищають убивцю. Іноді вони бояться того, що станеться, коли правда нарешті вийде назовні.

За годину інспектор Гарднер повернувся до відведеної поліції кімнати. Колись тут приймали поважних гостей, влаштовували вечори біля каміна й обговорювали справи, від яких залежало майбутнє родини. Тепер на столі лежали протоколи, блокноти та списки мешканців маєтку.

Сержант Брукс стояв біля каміна й набивав тютюном свою люльку.

— Ну що? — запитав він. — Молодший брат щось розповів?

Гарднер зняв пальто й повісив його на спинку крісла.

— Розповів достатньо, щоб додати ще одну можливу причину злочину. Спадщина.

— У багатих родинах завжди є через що сваритися.

— А в цій родині, схоже, є за що вбивати.

Інспектор розклав на столі записи.

— Джек стверджує, що Емілі останнім часом боялася. Можливо, вона почула сварку Річарда з Александром щодо спадщини. Якщо хтось планував убити господаря, вона могла випадково дізнатися про це.

— І тоді її довелося прибрати, — припустив Брукс.

— Це одна з версій. Але поки що ми не знаємо, чи була смерть Емілі запланована, чи вона стала наслідком невдалого замаху на Річарда.

Брукс підійшов до столу й переглянув записи.

— Александр уже говорив нам, що в момент, коли Емілі віднесла чай батькові, перебував у саду із сестрами. Шарлотта підтвердила його слова.

— Так. Але алібі ще потрібно перевірити. Ми знаємо лише те, що його дружина підтверджує його версію. Це не означає, що вона бреше. Проте не означає й того, що ми можемо припинити перевірку.

— Виходить, він міг мати мотив, але ми не знаємо, чи мав можливість отруїти чай.

— Саме так.

Гарднер пройшовся кімнатою.

— Є й інша проблема. Чай готували на кухні, піднос несли через коридори, а потім чашка опинилася в кімнаті Емілі. Ми не знаємо, хто торкався посуду після того, як вона повернулася. І поки не отримаємо результатів дослідження, навіть не можемо остаточно стверджувати, якою речовиною отруїли загиблу.

— А якщо це взагалі не пов’язано зі спадщиною?

— Тоді нам доведеться шукати інший мотив. Ревнощі, помста, шантаж… У цьому будинку надто багато людей, які не говорять усієї правди.

Брукс замислено подивився на вогонь.

— Я чув, що Емілі була близькою з молодшими доньками. Можливо, вона знала їхні секрети?

— Це теж перевіримо.

Інспектор сів за стіл і знову відкрив блокнот. Біля імені Александра він поставив знак питання. Поруч записав: «Спадщина. Сварка з батьком. Алібі — сад».

Але замість полегшення від нової зачіпки відчував лише роздратування. Кожна відповідь породжувала три нових запитання.

Вони ніби ходили колами.

І десь усередині цього кола хтось терпляче чекав, коли поліція припинить пошуки.

Наступного ранку родина Блеквудів зібралася за сніданком.

Колись ці ранкові години були наповнені розмовами, жартами й суперечками про коней, навчання, світські вечірки та майбутні плани. Тепер кожен сидів за столом, наче прийшов на чужі похорони.

Слуги подавали чай, каву, тости, яйця й свіжу випічку, але майже ніхто не торкався їжі.

Річард переглядав листи, намагаючись приховати роздратування. Він не звик, щоб сторонні люди господарювали в його домі, розпитували його родину й перевіряли кожен крок слуг.

— Скільки ще це триватиме? — нарешті запитав він. — Поліція вже другий день тут, а ми досі нічого не знаємо.

— Вони розслідують убивство, Річарде, — тихо відповіла Міла.

— Я це прекрасно розумію. Але невже вони не можуть працювати швидше?

— Можливо, якщо ти перестанеш тиснути на них, їм буде легше, — озвалася Вікі.

Річард повільно опустив лист.

— Що ти сказала?

— Те, що думаю. Ти хочеш отримати відповіді негайно, але сам не можеш пояснити, кому міг заважати.

— Вікі, досить, — втрутилася Міла.

— Ні, мамо! Емілі мертва, а ми сидимо тут і сваримося. Вона була частиною нашого дому. Невже ми не можемо хоча б спробувати зрозуміти, що з нею сталося?

Сибіл відвела погляд. Дженні мовчки крутила на пальці тоненьку каблучку, яку намагалася ховати від рідних. Її думки були далеко від сніданку, і вона здригнулася, коли Річард звернувся до неї.

— Дженні, ти взагалі слухаєш, що тут відбувається?

— Так, тату.

— Тоді чому ти дивишся на годинник кожні дві хвилини?

— Я… хотіла прогулятися садом.

— Зараз?

— Мені потрібно подихати свіжим повітрям.

Дженні підвелася, не чекаючи відповіді, й швидко вийшла з їдальні.

Вікі провела її підозрілим поглядом.

— Вона щось приховує, — прошепотіла вона Сибіл.

— У цьому будинку всі щось приховують, — так само тихо відповіла сестра.

— Ти знаєш, що саме?

— Ні. Але збираюся дізнатися.

Сибіл подивилася на двері, за якими зникла Дженні.

Останніми тижнями сестра поводилася дивно. Вона часто зникала без пояснень, отримувала листи, які нікому не показувала, а одного разу Сибіл бачила, як Дженні розмовляла з кимось біля старої садової хвіртки.

Вікі теж помічала ці зміни.

І тепер вони обидві хотіли знати правду.

Таємниця Дженні могла не мати жодного стосунку до смерті Емілі. А могла стати ще однією ниткою, яка приведе до небезпечної правди.

Тим часом Міла Блеквуд замкнулася у своєму кабінеті.

На столі лежав її телефон, а на екрані світилася сторінка соціальної мережі. Вона вже кілька хвилин читала допис про невелике українське детективне агентство, яким керували дві молоді жінки — Ксенія та Катерина.

Міла знайшла інформацію випадково. Вона шукала приватних детективів, які могли б допомогти родині незалежно від поліції. Їй здавалося, що Гарднер надто повільно рухається вперед, а його запитання лише посилюють напругу.

У дописі йшлося про те, що Ксенія захоплюється детективами й уважно ставиться до найменших деталей, а Катерина відома практичністю та вмінням помічати те, що інші воліють не бачити.

Міла перечитала інформацію двічі.

— Дві українки… — прошепотіла вона. — Що ж, можливо, саме вони зможуть нам допомогти.

Вона розуміла, що наймати приватних сищиць без відома поліції — ризикований крок. Проте страх за родину виявився сильнішим за сумніви.

Міла не хотіла, щоб убивця залишився безкарним. І ще менше вона хотіла дізнатися, що наступною жертвою може стати хтось із її дітей.

Вона набрала номер, зазначений на сторінці агентства, але передумала й завершила виклик. Спершу потрібно було вирішити, що саме вона розповість незнайомкам.

Чи варто говорити про спадщину? Про сварку Річарда з Александром? Про дивну поведінку Мії?

А головне — чи можна довіряти людям, яких вона ніколи не бачила?

Міла підійшла до вікна. У саду Дженні швидко йшла до старої альтанки, раз у раз озираючись. За кілька секунд вона зникла між деревами.

Міла нахмурилася.

Що приховувала її донька?

І чи була ця таємниця пов’язана з тим, що відбувалося в маєтку?

Вона повернулася до столу й нарешті набрала номер агентства.

Їй відповіли не відразу.

— Приватне детективне агентство. Слухаємо вас, — пролунало в слухавці.

Міла міцніше стиснула телефон.

— Мене звати Міла Блеквуд. Я хочу найняти вас для розслідування однієї дуже делікатної справи.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Якої саме справи, місіс Блеквуд?

Міла глянула на двері, переконавшись, що ніхто не стоїть поруч.

— У моєму домі сталося вбивство. І я боюся, що поліція не помічає чогось важливого.

Вона ще не знала, що цей дзвінок стане початком подій, які змінять життя не лише родини Блеквудів, а й двох українських сищиць.

Бо в маєтку, де кожен мав свою таємницю, смерть Емілі була лише першою тріщиною в стінах старої родинної брехні.

А справжня небезпека тільки наближалася.

Виправити помилку в іменіПосилити гачок навколо українських сищиць