Глава 6. Принц із таємницею

Осінній сад маєтку Блеквудів був надзвичайно красивим. Золотаве листя кружляло в повітрі, повільно опускаючись на вузькі доріжки, обрамлені кущами троянд. Удалині виднілися старовинні фонтани, а за ними височіли вікові дуби, чиї гілки вже майже оголилися. Легкий вітер приносив запах вологої землі, хризантем і стиглих яблук із саду.

Здавалося, це місце було створене для спокою, довгих прогулянок і романтичних побачень.

Але останніми днями навіть тут панував страх.

Вікі Блеквуд мчала верхи на своєму улюбленому коні вздовж алеї. Вітер розвівав її волосся, а кінські копита ритмічно стукали по землі. Дівчина любила такі прогулянки: вони допомагали впорядкувати думки, забути про нескінченні сімейні суперечки й хоча б на кілька хвилин відчути себе вільною.

Та сьогодні їй не вдавалося позбутися тривоги.

Перед очима постійно поставала Емілі Вілсон — дівчина, яка три роки працювала в їхньому маєтку. Вікі пам'ятала її щиру усмішку, добрі очі й звичку залишати біля дверей кімнат маленькі букети польових квітів. Емілі ніколи не проходила повз чужий смуток. Вона могла вислухати, підтримати, принести чашку чаю або просто мовчки посидіти поруч.

Для Вікі вона була не просто служницею. Вона була людиною, яка ставилася до всіх із теплотою, незалежно від того, скільки грошей ті мали чи яке прізвище носили.

І тепер її не було.

— Хто міг із нею так учинити? — прошепотіла Вікі, натягуючи повід.

Кінь уповільнив біг і повернув голову до вершниці, ніби відчув її сум.

— Ні, Емілі не могла просто випадково випити отруту. Принаймні я в це не вірю.

Вікі згадала розмови за сніданком. Батько був роздратований через повільне розслідування, Александр намагався поводитися спокійно, а Мія майже не виявляла емоцій. Останнє особливо непокоїло дівчину.

Мія, наречена Едварда, здавалася привітною, вродливою та впевненою в собі. Вона вміла говорити так, що люди швидко починали їй довіряти. Проте Вікі не раз помічала, як та змінювала вираз обличчя, коли хтось згадував справи Річарда.

А ще була одна деталь, яка не давала Вікі спокою.

Кілька днів тому вона випадково побачила Мію біля батькового кабінету. Двері були прочинені, а сама дівчина озиралася, наче перевіряла, чи немає нікого поблизу. Коли Вікі запитала, що вона там робить, Мія відповіла, що шукала Едварда.

Але Едварда в кабінеті не було.

Того самого вечора Мія намагалася переконати Річарда відмовитися від поїздки до Лондона, наполягаючи, що йому варто залишитися вдома. Батько лише роздратовано відмахнувся від її слів.

Тоді Вікі не надала цьому великого значення. Тепер усе здавалося підозрілим.

— Можливо, я помиляюся, — сказала вона собі. — Але якщо ні, то Емілі могла дізнатися щось, чого не повинна була знати.

Вікі не любила безпідставно звинувачувати людей. Її виховали так, щоб вона завжди намагалася побачити в кожному добре. Вона багато читала, цікавилася історією, допомагала в сільській бібліотеці, відвідувала благодійні заходи й часом проводила вихідні з дітьми в місцевому притулку.

Проте доброта не означала сліпоти.

І зараз її серце підказувало, що за смертю Емілі приховано більше, ніж хотілося б родині Блеквудів.

Раптом кінь насторожився, повернувши вуха в бік старої кам'яної стіни.

Вікі підвела голову.

Біля повороту, неподалік від маленьких залізних воріт, стояв чоловік. Високий, широкоплечий, у темному пальті та світлому шарфі. Він тримав у руці букет осінніх квітів і дивився просто на неї.

На мить Вікі здалося, що вона бачить героя одного зі своїх улюблених романів.

Чоловік усміхнувся.

— Міс Блеквуд, невже ви вирішили втекти від усіх сімейних драм і залишити мене чекати до вечора?

Вікі не втрималася від усмішки.

— Джеймсе!

Вона зупинила коня біля воріт і легко зіскочила на землю. Чоловік одразу підійшов до неї, забрав повід і допоміг вирівняти стремено.

Лорд Джеймс Едвард Уестбрук, двадцяти восьми років, був чоловіком, про якого Вікі мріяла ще задовго до їхньої першої зустрічі. Щоправда, спочатку вона й гадки не мала, що її новий знайомий має стосунок до одного з найвпливовіших аристократичних родів Англії.

Він представився спеціалістом із реставрації старовинних книг і документів. Розповідав про свою роботу з таким захопленням, що Вікі могла годинами слухати його історії про пожовклі рукописи, забуті листи й книги, які пережили кілька століть.

Він був освіченим, уважним і мав чудове почуття гумору. А ще щиро любив тварин. Саме це остаточно підкорило серце Вікі, адже вона ніколи не могла пройти повз поранену пташку чи безпритульного кота.

З Джеймсом вона могла бути собою. Не дочкою багатого Річарда Блеквуда, не частиною родини, від якої всі чогось очікували, а просто Вікі — дівчиною, яка любила книги, природу й тихі розмови.

— Я скучила, — зізналася вона, обіймаючи його.

— А я вже почав думати, що ти вирішила проміняти мене на свого красеня-коня.

— Не ревнуй. Він принаймні не ставить мені зайвих запитань.

— Тоді мені доведеться вдосконалити свою поведінку.

Джеймс простягнув їй букет. У ньому були бордові хризантеми, кілька гілочок вересу й маленькі білі квіти.

— Це тобі.

Вікі вдихнула ніжний аромат.

— Вони чудові! Де ти їх знайшов?

— У квітковій крамниці в селі. Продавчиня запевнила, що це найкращий осінній букет для найчарівнішої дівчини в Ешфорді-Белл. Я вирішив не сперечатися з професіоналкою.

Вікі засміялася, а тоді знову притулилася до нього.

Проте Джеймс швидко помітив, що її усмішка не сягає очей.

— Що трапилося? — тихо запитав він. — Ти виглядаєш так, наче всю ніч не спала.

Вікі відвела погляд.

— У маєтку сталося дещо жахливе.

— Я знаю про смерть вашої служниці. У селі тільки про це й говорять. Мені дуже шкода, Вікі.

— Емілі була прекрасною людиною. Вона не заслуговувала на таку смерть.

Дівчина замовкла, намагаючись стримати сльози.

Джеймс обережно взяв її за руку.

— Ти підозрюєш когось?

Вікі довго мовчала. Вона хотіла довіритися йому, але водночас боялася втягувати коханого в небезпечну історію.

— Так, — нарешті сказала вона. — Мію.

Джеймс здивовано підняв брови.

— Наречену твого брата?

— Я не маю доказів. І не хочу несправедливо звинувачувати її. Але останнім часом вона поводиться дивно. Я бачила, як вона шукала щось у батьковому кабінеті. А ще вона намагалася переконати його не їхати з маєтку.

— Можливо, вона просто хотіла допомогти.

— Можливо. Але я не можу позбутися думки, що вона щось приховує. Коли поліція заговорила про отруєний чай, Мія не злякалася, не здивувалася — вона майже не відреагувала. А потім я помітила, як вона дивилася на батька. Так, ніби чекала від нього чогось.

Джеймс насупився.

— Ти казала про це інспектору?

— Ні. Я боюся помилитися. До того ж батько не любить, коли хтось сумнівається в його гостях. А якщо я звинувачу Мію без доказів, він лише розлютиться. Едвард теж не повірить мені. Він закоханий у неї.

— А ти впевнена, що Мія справді шукала щось у кабінеті?

— Я бачила її біля письмового столу. Коли вона мене помітила, то так швидко зачинила шухляду, що я навіть не встигла розгледіти, що там було.

Джеймс на мить замислився.

— Тоді я спробую дізнатися про неї більше.

Вікі різко підняла голову.

— Ні! Я не хочу, щоб ти втручався. Якщо вона справді причетна до чогось небезпечного, ти можеш постраждати.

— А якщо вона невинна, ми зможемо це з'ясувати й припинити підозри. Я не збираюся звинувачувати її навмання. Просто розпитаю людей, які могли знати її раніше.

— Джеймсе…

— Вікі, подивися на мене.

Вона послухалася.

— Я не дозволю тобі залишатися самій із цим страхом. Якщо в тебе є підозри, ми маємо з'ясувати, чи вони обґрунтовані. Але обіцяй мені, що не будеш сама стежити за Мією й не намагатимешся проникати до батькового кабінету.

Вікі ледь усміхнулася.

— Ти говориш так, ніби я героїня детективного роману.

— А хіба ні? Ти читаєш Агату Крісті, помічаєш підозрілі погляди й таємні зустрічі. Залишилося лише знайти лупу та оголосити себе головною сищицею маєтку.

Вона тихо засміялася, і напруга на мить відступила.

— Дякую, що ти є в моєму житті, — прошепотіла Вікі.

— Я завжди буду поруч.

Він поцілував її в чоло, а потім обійняв. Вікі заплющила очі, насолоджуючись короткою миттю спокою. У його обіймах вона почувалася захищеною, хоча розуміла: їхні стосунки теж були таємницею.

Вікі ще нікому в родині не розповідала про Джеймса. Вона не знала, як пояснити рідним, що покохала чоловіка, який називав себе звичайним реставратором і ніколи не хвалився своїм походженням. Її батько завжди оцінював людей за їхнім становищем, зв'язками й статками. Мати могла б зрозуміти доньку, але Вікі боялася, що родина сприйме її почуття як чергову примху.

Вона й гадки не мала, що Джеймс приховує від неї набагато більше, ніж просто відоме прізвище.

Адже він був лордом Джеймсом Едвардом Уестбруком — спадкоємцем герцогського титулу, власником давнього маєтку на півдні Англії та членом родини, чиє ім'я відчиняло двері найвпливовіших будинків країни.

Він не розповідав про це не тому, що соромився свого походження. Джеймс просто хотів, аби Вікі покохала його самого, а не титул, гроші чи можливість увійти до вищого світу.

Та тепер, коли в маєтку Блеквудів сталося вбивство, він розумів: мовчати про все буде дедалі складніше.

— Мені час повертатися, — сказала Вікі, відступивши на крок. — Якщо батько помітить мою відсутність, почнуться запитання.

— Тоді я не затримуватиму тебе.

Джеймс допоміг їй сісти на коня, а перед тим, як відпустити повід, нахилився ближче.

— І пам'ятай: якщо станеться щось дивне, одразу телефонуй мені. Не чекай, поки стане пізно.

— Обіцяю.

Вікі рушила назад до маєтку, кілька разів озирнувшись, щоб помахати йому рукою.

Джеймс залишився біля воріт, дивлячись їй услід. Його усмішка поступово зникла.

Він не знав, чи справді Мія мала стосунок до смерті Емілі, але відчував, що в цій історії є щось більше, ніж сімейна сварка або боротьба за спадок. А якщо Вікі мала рацію, то її родина могла опинитися в небезпеці.

Він дістав телефон і знайшов контакт людини, якій давно довіряв.

— Мені потрібна інформація про одну жінку, — промовив Джеймс, щойно на тому кінці відповіли. — Її звати Мія. Вона заручена з Едвардом Блеквудом. Мене цікавить її минуле, колишні знайомства й усе, що вона намагається приховати.

Він вислухав відповідь і насупився.

— Ні, не став запитань. Просто з'ясуй, хто вона насправді.

Завершивши розмову, Джеймс ще раз поглянув на дорогу, якою зникла Вікі.

Він прийшов до маєтку лише заради зустрічі з коханою, але тепер був готовий розпочати власне розслідування.

А в цей час у будинку Блеквудів Мія стояла біля вікна й дивилася на сад. Вона помітила Вікі, яка поверталася верхи, і повільно стиснула пальці на підвіконні.

— Отже, ти теж почала ставити запитання, — прошепотіла вона.

На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Сподіваюся, ти не зайдеш надто далеко, люба Вікі.

Бо деякі таємниці краще залишати похованими.

Особливо ті, за які вже пролилася кров.

Уточни таємницю Джеймса поступовоПосиль підозру Вікі щодо Мії