Раді Вас бачити!

Глава 17. Шепіт у темряві

Маєток Блеквуд поступово огортав нічний спокій, хоча після всіх подій цей спокій здавався оманливим. За високими вікнами шелестіло осіннє листя, вітер погойдував гілки старих дерев, а місяць зрідка визирав з-за важких хмар, освітлюючи порожні алеї сріблястим сяйвом.

Здавалося, що після викриття вбивці Розелли в домі нарешті мали запанувати тиша й полегшення. Одну страшну загадку було розв'язано, і родина могла хоча б на мить перестати озиратися через плече.

Але для Ксенії це означало лише одне: справжнє розслідування ще не завершилося.

Хто вбив Емілі Вілсон?

Це запитання не давало їй спокою. Дівчина загинула від отрути, яку, ймовірно, призначали зовсім не їй. Чому хтось захотів позбутися звичайної покоївки? Що вона побачила або почула? І чому перед смертю залишила записку зі словами про тінь?

Ксенія сиділа на краю ліжка, загорнувшись у теплий халат. На тумбочці лежали її нотатки, а поруч — копія загадкового послання, знайденого серед речей Емілі.

«Якщо зі мною щось станеться, шукайте там, де починається тінь».

Вона перечитала ці слова вже, мабуть, двадцятий раз.

— Що ти намагалася мені сказати, Емілі? — прошепотіла Ксенія.

Відповіді не було.

Вона згадала Сару, подругу загиблої покоївки. Саме ця дівчина допомогла розкрити обставини смерті Розелли, розповівши про її зустріч із Мією та намір викрити чужу особу. Можливо, Сара знала й щось про останні дні Емілі. Можливо, та ділилася з нею своїми страхами, але не наважувалася розповісти іншим.

Ксенія вирішила: завтра вранці вона неодмінно поговорить із Сарою.

Проте варто було їй заплющити очі, як у думках з'являлося зовсім інше обличчя.

Едвард.

Його погляд, стриманий голос, тепло руки, коли він торкнувся її пальців, і слова, сказані біля сходів: «Я не хочу, щоб із тобою щось сталося».

Ксенія роздратовано відкинула ковдру.

— Чудово. Тепер я ще й про нього думаю замість того, щоб працювати.

Вона спробувала зосередитися на записці, але думки вперто поверталися до чоловіка, який останнім часом став для неї значно важливішим, ніж вона хотіла визнавати.

Їй не можна було втрачати пильність. Едвард був частиною родини, у якій кожен мав свої секрети. А почуття могли затьмарити розум навіть найдосвідченішого детектива.

Ксенія вимкнула лампу й нарешті лягла, пообіцявши собі, що завтра думатиме лише про справу.

Та за стінами старого маєтку інша людина вже давно не могла знайти спокою.

---

Катерині снилася війна.

Вона знову була там — серед випаленої землі, пилу й кам'яних будинків, де кожен звук міг означати небезпеку. На ній була військова форма, за плечима висіла зброя, а поруч ішли її бойові подруги.

Афганістан.

Вона знову відчула сухе гаряче повітря, що забивало легені, і почула чужі голоси, яких не могла зрозуміти.

Попереду чоловік кричав на афганську жінку й бив її. Жінка впала на коліна, закриваючи голову руками. Вона плакала, благала про допомогу, повторюючи одне й те саме слово, але чоловік не зупинявся.

Катерина підняла автомат.

— Зупинися! — крикнула вона, хоча знала, що він навряд чи зрозуміє її мову.

Чоловік лише обернувся й усміхнувся.

У ту мить у Катерині щось обірвалося. Вона натиснула на спусковий гачок, стріляючи, поки чоловік не впав на землю.

Потім усе змінилося.

Вибух. Крики. Дим.

Вона йшла разом із подругами вузьким проходом, коли їх оточили озброєні люди. Катерина намагалася чинити опір, але удар ззаду збив її з ніг. Їх роззброїли, зв'язали й відтягли до темного приміщення.

Вона пам'ятала мотузки, що врізалися в зап'ястки, біль у пораненому боці та відчайдушні спроби звільнитися.

— Тримайтеся, дівчата, — прошепотіла вона подругам. — Нас знайдуть.

Але її слова не могли змінити того, що сталося далі.

Перед її очима вбили тих, із ким вона ділила небезпеку, страх і надію повернутися додому. Катерина кричала, рвалася вперед, та мотузки не давали їй навіть підвестися. Чужі голоси зливалися в один страшний гул.

Вона не могла врятувати їх.

Не могла нічого зробити.

— Ні! Не треба! Зупиніться!

Катерина різко прокинулася.

Вона сіла на ліжку, хапаючи повітря. Нічна сорочка прилипла до спини, волосся змокріло від поту, а серце билося так шалено, ніби вона досі бігла під ворожим вогнем.

Кілька секунд вона не розуміла, де перебуває. Її погляд метався кімнатою, шукаючи двері, вікно, зброю.

А потім вона побачила знайомі обриси меблів і важкі штори.

Маєток Блеквуд.

Англія.

Вона була в безпеці.

Принаймні фізично.

Катерина повільно торкнулася боку, де залишився шрам від давнього поранення. Навіть після повернення додому війна не відпускала її. Вона приходила вночі, забирала сон і змушувала знову переживати те, про що Катерина намагалася не говорити.

Лікар призначив їй ліки, які допомагали впоратися з тривогою та безсонням. Вона приймала їх, але жодна пігулка не могла стерти спогади.

Колись Катерина думала, що зможе залишити минуле позаду, якщо просто працюватиме, рухатиметься вперед і не дозволятиме собі слабкості.

Та іноді достатньо було одного нічного кошмару, щоб зрозуміти: деякі рани не зникають лише тому, що їх більше не видно.

Вона накинула халат і вийшла в коридор, вирішивши випити води.

---

Унизу, біля дверей до кухні, вона несподівано зустріла Артура Вітмора.

Дворецький стояв із чашкою в руках. Попри пізню годину, він був одягнений охайно, хоча втома помітно проступала на його обличчі.

— Міс Катерино? — здивувався він. — Ви погано почуваєтеся?

Вона намагалася всміхнутися.

— Просто захотілося води.

Артур уважно подивився на неї. Він не став розпитувати, чому її руки тремтять, а дихання ще не зовсім вирівнялося.

— Іноді вода допомагає, — тихо сказав він. — Але не завжди.

Катерина підняла на нього очі.

— Ви теж не спите?

— У моєму віці сон іноді стає розкішшю. А коли за плечима залишаються речі, про які не хочеться згадувати, ніч буває довшою за день.

Вона здивовано поглянула на нього.

Артур на мить замовк, ніби зважував, чи варто продовжувати.

— У молодості я теж воював. Давно, в іншій країні, за інших обставин. Я бачив речі, які й тепер іноді повертаються до мене уві сні. Тому впізнаю цей погляд.

Катерина відчула, як у грудях щось стислося. Вона не звикла, щоб хтось говорив із нею про такі речі без жалю чи незручного співчуття.

— І вам вдалося забути? — запитала вона.

— Ні, — чесно відповів Артур. — Але я навчився жити далі. Забути не завжди можливо. Та можна поступово повернути собі життя, яке війна намагалася відібрати.

Він поставив чашку на стіл і дістав із шафи маленьку коробку з ромашковим чаєм.

— Дозвольте, я заварю вам. Ромашка трохи заспокоює. Не вирішує всіх проблем, звісно, але іноді дає змогу пережити ніч.

Катерина сіла за стіл, спостерігаючи, як він обережно наливає гарячу воду в чашку.

— Ви завжди такий уважний до людей?

— Не завжди, — відповів Артур із ледь помітною усмішкою. — Але іноді людина потребує не запитань, а когось, хто просто посидить поруч.

Він поставив перед нею чай.

— Ваша подруга Ксенія багато для вас зробила, чи не так?

Катерина опустила погляд.

— Вона витягла мене з темряви, коли я сама вже не знала, як повернутися до нормального життя. Я довго не могла звикнути до тиші. Після фронту навіть звичайні звуки здавалися підозрілими. Ксенія не змушувала мене розповідати те, до чого я не була готова. Просто залишалася поруч.

— Тоді бережіть цю дружбу, — сказав Артур. — І дозвольте собі іноді приймати допомогу. Ви не зобов'язані бути сильною щохвилини.

Ці слова торкнулися її глибше, ніж вона очікувала.

Катерина повільно випила чай. Тепло розлилося тілом, а напруга в плечах почала слабшати.

— Дякую, містере Вітморе.

— Артур, якщо ви не заперечуєте.

Вона вперше за цю ніч усміхнулася щиро.

— Дякую, Артуре.

За кілька хвилин Катерині захотілося вийти на свіже повітря.

— Я трохи прогуляюся садом, — повідомила вона.

Артур одразу став серйознішим.

— Тільки не йдіть далеко. Після всього, що сталося, я не хотів би, щоб хтось із вас знову опинився в небезпеці. Якщо почуєте чи побачите щось підозріле, повертайтеся до будинку.

— Обіцяю.

Катерина накинула пальто й вийшла через бічні двері.

---

Нічний сад був прекрасним і водночас тривожним.

Місяць висів над деревами, а мокрі доріжки блищали у світлі ліхтарів. Катерина повільно вдихнула прохолодне повітря. Їй здавалося, що з кожним кроком важкі спогади відступають, поступаючись місцем реальності.

Вона вже збиралася повертатися, коли помітила світло у вікнах сусідньої вілли.

Це була резиденція, якою користувалися Ізабелла Блеквуд і її чоловік, лорд Себастьян Ешфорд. Будинок стояв трохи осторонь від головного маєтку, відділений старим садом і живоплотом.

Катерина пригальмувала.

Вона знала, що не повинна нишпорити чужою територією без причини. Але після всіх подій навчилася довіряти інтуїції, особливо коли щось здавалося недоречним.

Вона підійшла ближче, тримаючись у тіні дерев. Одне з вікон було прочинене, і звідти долинали приглушені голоси.

Катерина хотіла пройти повз, та раптом почула жіночий сміх.

Вона завмерла.

Голос належав Мері.

Зазирнувши у вікно, Катерина побачила картину, від якої на мить втратила дар мови.

Мері Блеквуд сиділа поруч із Себастьяном. Їхні обійми й поцілунки не залишали жодних сумнівів: між ними був таємний роман.

Чоловік Ізабелли зраджував дружину з її рідною сестрою.

Катерина повільно похитала головою.

— Оце так родинні таємниці… — прошепотіла вона.

Вона мала піти. Негайно. Але наступні слова Мері змусили її залишитися.

— Мене досі дратує, що батько так легко прийняв Дженниного садівника, — сказала Мері, відсторонюючись від Себастьяна. — А тепер ще й вагітність! Наче цього будинку недостатньо для скандалів.

— Річард просто хоче зберегти видимість родинної єдності, — байдуже відповів Себастьян.

— Ти не розумієш. Усе змінюється. Генрі повернувся, Дженні тепер має власні підстави залишатися в маєтку, а батько починає дивитися на всіх так, ніби збирається переглянути свої рішення.

— І що ти пропонуєш?

Мері нервово провела рукою по волоссю.

— Спочатку треба переконатися, що ніхто не знайде речі Емілі.

Катерина перестала дихати.

Себастьян різко повернувся до Мері.

— Ти казала, що позбулася їх.

— Я не сказала, що знищила. Я сказала, що сховала. Це різні речі.

— Тоді знайди їх і закінчи цю історію, поки через них не почали ставити запитання нам обом.

Мері зблідла.

— Ти думаєш, я не розумію? Якщо Ксенія знайде те, що залишила Емілі, у нас будуть серйозні проблеми.

Катерина відчула, як холод пробіг спиною.

Речі Емілі.

Отже, Мері знала про них. Або принаймні знала, що вони існують і можуть становити небезпеку.

Але чи означало це, що вона причетна до вбивства?

Катерина змусила себе не поспішати з висновками. Вона не чула зізнання. Не знала, які саме речі мала на увазі Мері й чому вони так її лякали.

Проте це була перша конкретна зачіпка, яка могла привести до справжнього вбивці Емілі.

Вона обережно відступила від вікна. Під ногою хруснула суха гілка.

Усередині запала тиша.

— Ти чула щось? — запитав Себастьян.

Катерина завмерла, притиснувшись до стіни.

— Напевно, вітер, — відповіла Мері, але в її голосі з'явилася підозра. — Хоча останнім часом мені здається, що за нами постійно хтось стежить.

Катерина не стала чекати, поки вони перевірять сад. Вона швидко відійшла до живоплоту й повернулася стежкою в напрямку маєтку.

Серце калатало, але цього разу не через кошмар.

Тепер у неї була інформація, яку не можна було втратити.

Повернувшись до своєї кімнати, Катерина зачинила двері й притулилася до них спиною.

Вона мала негайно розповісти Ксенії про почуте. Але подруга, найімовірніше, вже спала, а після безсонної ночі Катерині потрібно було хоча б кілька годин відпочинку, перш ніж починати нове розслідування.

Вона сіла на ліжко й подивилася у вікно. Десь у темряві залишалися Мері та Себастьян, переконані, що їхня розмова не має свідків.

Вони помилялися.

Катерина згадала слова Мері: «Треба переконатися, що ніхто не знайде речі Емілі».

Що саме залишила після себе загибла покоївка? Де ці речі сховані? І чому Мері боялася, що Ксенія їх знайде?

Можливо, вона просто хотіла приховати власну зраду. Але тоді навіщо згадувати Емілі? Чому її речі становили загрозу?

Катерина повільно видихнула.

Уранці вона розповість Ксенії все. Разом вони вирішать, як діяти далі, щоб не сполохати підозрюваних.

А поки що вона мала спробувати заснути.

Та коли Катерина заплющила очі, перед нею знову постали обличчя загиблих подруг. Цього разу вона не дозволила кошмару поглинути себе. Вона згадала теплу чашку ромашкового чаю, тихий голос Артура й слова, що не можна вічно жити лише минулим.

Вона була тут. У безпеці. І тепер могла допомогти тим, хто вже не мав змоги захистити себе.

У сусідній кімнаті Ксенія спала, не підозрюючи, що її напарниця випадково натрапила на ще одну небезпечну нитку в заплутаній справі.

Завтра на них чекала розмова із Сарою.

Але після почутого вночі Ксенія та Катерина мали поставити собі ще одне запитання:

Чи не приховує Мері Блеквуд доказ, який нарешті відкриє ім'я вбивці Емілі?