Глава 5. Таємниця за скляними стінами

Осінь повільно огортала маєток Блеквудів золотавою ковдрою. У саду шурхотіло опале листя, на гілках старих дубів ще трималися останні мідні та багряні листочки, а ранковий туман стелився над вузькими доріжками, ховаючи від сторонніх очей віддалені куточки володінь.

Проте за високими скляними стінами старої оранжереї панувала зовсім інша атмосфера. Тут пахло вологою землею, свіжим листям і квітами. На дерев'яних стелажах розквітали хризантеми — білі, золоті та бордові. Між ними виднілися фіолетові айстри, рожеві та кремові жоржини, ніжні цикламени й осінні анемони. Уздовж кам'яної стіни розрослися верес і декоративна капуста, а в окремих горщиках розкривалися пізні братки. Біля самого входу садівник розставив вазони із седумом, чиї рожеві суцвіття нагадували маленькі хмаринки.

Тут осінь не здавалася сумною. Вона була красивою, тихою і трохи загадковою.

Томас Рід, двадцятидев'ятирічний садівник маєтку, саме пересаджував молоді хризантеми у великі глиняні горщики. Він працював неквапливо, звично перевіряючи кожен корінець. Томас знав кожну стежку, кожен старий кущ і кожен скрипучий замок у маєтку. Він пам'ятав, які двері оранжереї заїдають після дощу, де ховаються садові інструменти й якою доріжкою найшвидше можна дістатися задніх воріт.

Але останніми днями навіть ця звична робота не допомагала йому заспокоїтися.

Смерть Емілі змінила все.

Дівчина була привітною, щирою і завжди знаходила добре слово для кожного працівника. Томас не був із нею особливо близьким, проте часто бачив, як вона поспішала через сад із тацею в руках або зупинялася біля квітників, щоб помилуватися трояндами.

Тепер її не було.

І щоразу, коли Томас згадував той страшний день, його охоплювало неприємне відчуття, ніби він став свідком чогось важливого, але досі не розумів, що саме побачив.

Раптом за скляними дверима почувся поспішний шурхіт.

— Томасе!

Він обернувся.

На порозі стояла Дженні Блеквуд. Її світле пальто було розстебнуте, волосся вибилося з акуратної зачіски, а на обличчі застиг вираз тривоги.

— Дженні? Що сталося? — Він одразу відклав садові ножиці.

Дівчина швидко зачинила двері й кинулася до нього. Томас ледве встиг розставити руки, як вона міцно обійняла його, притиснувшись обличчям до його грудей.

— Я більше не можу, — прошепотіла вона. — Мені страшно.

Він погладив її по волоссю.

— Тихіше, кохана. Ти про що?

— Про все! Емілі мертва. Поліція ходить маєтком, розпитує всіх. Тато сердиться, мама майже не спить, а я щоразу здригаюся, коли чую кроки за дверима. А якщо вбивця досі тут? Якщо він бачить нас? Якщо дізнається…

Вона не закінчила.

Томас міцніше обійняв її, хоча власне серце билося так сильно, що він боявся, чи не відчує вона його тривогу.

— Ніхто не повинен знати, що ми зустрічаємося тут, — тихо сказав він.

Дженні відсторонилася й подивилася йому в очі.

— Ми ж не зробили нічого поганого. Ми кохаємо одне одного.

— Я знаю.

— Тоді чому ми маємо ховатися?

Томас сумно всміхнувся.

— Тому що твій батько вважає, ніби може вирішувати долю кожного у цьому маєтку. Він ніколи не погодиться, щоб його донька була зі звичайним садівником. А якщо дізнається, що ми таємно дали одне одному обітниці, мене звільнять. Можливо, навіть не дозволять тобі більше бачити мене.

Дженні опустила очі.

Вона завжди мріяла про кохання — просте, щире, справжнє. Не про вигідне заміжжя, не про титули чи багатство, а про чоловіка, який триматиме її за руку, коли їй страшно, і сміятиметься разом із нею, коли на душі буде легко.

Саме таким був Томас.

Їхня таємна церемонія відбулася кілька місяців тому. Без розкішної сукні, без гостей і без благословення родини. Вони обмінялися обітницями в маленькій старій каплиці за селом, пообіцявши залишатися разом, незважаючи на всі перешкоди. Для Дженні ті слова важили більше, ніж будь-які документи чи гучні обіцянки.

Та поки що вони не могли відкрито назвати себе чоловіком і дружиною.

— Томасе, — раптом прошепотіла вона, — мені потрібно тобі щось сказати.

Він уважно подивився на неї.

— Слухаю.

Чоловік помітив, як вона нервово стискає пальці, наче збирається з силами для стрибка в холодну воду.

— Того дня, коли померла Емілі… Ти сказав, що бачив щось біля оранжереї?

Томас завмер.

Він не розумів, звідки Дженні дізналася про це, адже нікому не розповідав. Навіть інспектору Гарднеру.

— Я бачив дещо дивне, — нарешті відповів він. — Але не знаю, чи має це стосунок до смерті Емілі.

— Що саме?

Томас підійшов до дверей і визирнув крізь скло. На доріжці нікого не було. Лише вітер гнав опале листя повз старі кущі.

— Того дня я повертався від задніх воріт. Було приблизно перед обідом. Біля оранжереї хтось стояв. Людина в темному одязі, обличчя я не розгледів. Вона озиралася, наче боялася, що її помітять.

— Хто це був?

— Не знаю. Коли я зробив кілька кроків, незнайомець швидко зник за живоплотом. А трохи згодом я почув, як зачиняються задні ворота.

Дженні зблідла.

— Чому ти не сказав поліції?

— А що я мав їм сказати? Що бачив незнайому людину, але не можу описати її обличчя? Інспектор почне розпитувати, чому я не повідомив одразу, де саме був, що робив і кого ще міг бачити. А якщо вирішить, що я щось приховую?

Він потер долонею потилицю.

— Я не хочу стати підозрюваним, Дженні. Мені й без того є що втрачати.

— Ти нічого не втрачатимеш, — швидко сказала вона. — Я не дозволю.

Томас гірко всміхнувся.

— Ти не можеш цього обіцяти.

— Можу обіцяти, що буду поруч.

Вона взяла його руки у свої.

— Я нікому не розповім про те, що ти бачив. Але, будь ласка, не роби нічого необачного. Якщо той незнайомець причетний до смерті Емілі, він може бути небезпечним.

— Саме тому ти не повинна приходити сюди сама.

— А як інакше мені побачити власного чоловіка? — вирвалося в неї.

Вони обоє замовкли.

Томас подивився на неї з ніжністю, від якої в Дженні защеміло серце.

— Я знаю, — прошепотів він. — І мені нестерпно, що я змушую тебе ховатися.

— Ти мене не змушуєш. Я сама тебе обрала.

Дженні притулилася до нього, а потім раптом узяла його долоню й обережно поклала собі на живіт.

Томас спочатку не зрозумів.

Він поглянув на її обличчя, побачив тремтіння губ і сльози, що блищали в очах.

— Дженні?.. Що це означає?

Вона заплющила очі.

— Я дізналася вчора.

Його рука завмерла.

— Ти хочеш сказати…

— Так, Томасе. У нас буде дитина.

На мить оранжерея ніби перестала існувати. Зникли квіти, шум вітру й навіть тривожні думки про вбивство. Томас дивився на Дженні, не в змозі вимовити жодного слова.

Потім повільно опустився перед нею навколішки й обережно притулився чолом до її живота.

— Дитино моя… — прошепотів він, і голос його затремтів.

Дженні заплакала, провівши пальцями по його волоссю.

— Я знаю, що зараз не найкращий час. Я знаю, що ми нічого не підготували, що моя родина нас не зрозуміє. Але я не могла приховувати це від тебе.

Томас підвівся й міцно обійняв її.

— Ти не повинна просити вибачення. Чуєш? Ніколи. Це наша дитина, і я не відмовлюся від вас. Що б не сталося, я знайду спосіб вас захистити.

— Навіть якщо тато тебе вижене?

— Навіть тоді.

— Навіть якщо всі відвернуться від мене?

— Тоді я стану твоєю родиною.

Дженні заплющила очі, ховаючись у його обіймах. Вона так хотіла повірити, що попереду на них чекає щастя. Але десь за скляними стінами оранжереї вже розгорталася чужа гра, і ніхто з них не знав, якою страшною буде її ціна.

Тим часом за густими кущами троянд стояли Вікі та Сибіл.

Сестри вийшли прогулятися садом, сподіваючись трохи відволіктися від напруженої атмосфери в будинку. Та коли вони помітили Дженні, яка поспішала до оранжереї, цікавість виявилася сильнішою за здоровий глузд.

— Куди це вона так поспішає? — прошепотіла Сибіл.

— Не знаю, — відповіла Вікі. — Але останнім часом Дженні поводиться дивно. Постійно кудись зникає, нервує, а за сніданком навіть не дивилася нам в очі.

— Може, у неї є таємний шанувальник?

Вікі хотіла пожартувати у відповідь, але саме в цю мить крізь скло вони побачили, як Дженні обійняла Томаса.

Обидві завмерли.

— Томас Рід? — ледве чутно видихнула Сибіл.

— Тільки не кажи, що…

— Саме це я й думаю.

Вони не могли почути всіх слів, але побачили, як садівник ніжно торкнувся обличчя Дженні, а потім опустився перед нею навколішки. За мить дівчина заплакала й обійняла його.

— Вона його кохає, — прошепотіла Вікі.

— Схоже на те. Але чому приховує?

— Бо батько ніколи не дозволить їй бути з чоловіком, який працює в нашому маєтку.

— А якщо це не просто роман? Подивися на них. Вони поводяться так, ніби між ними щось значно серйозніше.

— Треба поговорити з Дженні. Але обережно. Якщо вона приховує це від нас, значить, має причину.

— І ви двоє що тут робите?

Голос за спинами пролунав так несподівано, що сестри мало не підскочили.

Вікі різко обернулася. Сибіл притиснула долоню до грудей.

Позаду стояла Ізабелла — їхня старша сестра. Вона була бездоганно вдягнена, як завжди, а її уважний погляд не залишав сумнівів: вона помітила, що дівчата підслуховували.

— Ми… просто гуляли, — невпевнено відповіла Сибіл.

Ізабелла підняла брову.

— Біля оранжереї? За кущами? І так тихо, ніби шпигуєте за кимось?

Вікі зітхнула.

— Гаразд. Ми побачили Дженні з Томасом.

— З Томасом Рідом? — Ізабелла здивовано глянула на сестру.

— Вони явно не просто розмовляли, — додала Сибіл. — Дженні плакала. А він обіймав її так, наче боїться втратити.

Ізабелла на мить замовкла. Її обличчя стало серйозним.

Вона добре знала молодшу сестру. Дженні завжди була тихою, мрійливою, схильною приховувати образи й переживання, аби не засмучувати інших. Якщо вона наважилася на таємні стосунки, то, мабуть, справді кохала цього чоловіка.

— Нікому не розповідайте про те, що побачили, — нарешті сказала Ізабелла.

— Ми й не збиралися, — запевнила Вікі.

— Я поговорю з Дженні сама. Вона повинна знати, що може довіряти нам. Особливо зараз, коли в будинку й без того вистачає страху та підозр.

Сибіл полегшено видихнула.

— Ти не будеш її засуджувати?

Ізабелла глянула на сестру з легкою усмішкою.

— За кохання? Ні. Я знаю, як це — жити в шлюбі, про який усі мають свою думку, але ніхто не знає правди. Не хочу, щоб Дженні колись відчула себе такою самотньою, як іноді почуваюся я.

На мить у її голосі прозвучав сум, але старша сестра швидко опанувала себе.

— А тепер ходімо до будинку. І пам'ятайте: про Томаса — ані слова батькові, доки ми не поговоримо з Дженні.

Вони вже рушили до алеї, коли в кишені Вікі задзвонив телефон.

Дівчина поглянула на екран і насупилася.

— Мені потрібно ненадовго відійти.

— Хто телефонує? — запитала Сибіл.

— Ніхто важливий. Я скоро повернуся.

Вікі швидко відійшла вбік і відповіла на дзвінок. Її голос став тихішим, а обличчя змінилося.

— Я ж просила не телефонувати сюди… Ні, зараз не можу. Тут поліція. Так, я пам'ятаю. Але ти не розумієш…

Вона замовкла, прислухаючись до співрозмовника.

— Добре. Я щось придумаю. Тільки більше не дзвони мені в маєток.

Вікі завершила виклик і кілька секунд стояла нерухомо, стискаючи телефон у руці. Потім глибоко вдихнула й озирнулася, перевіряючи, чи ніхто не почув розмову.

Її погляд упав на стайню.

За кілька хвилин Вікі вже була там. Вона попросила Джека осідлати коня, пояснивши, що хоче трохи проїхатися й побути на самоті.

— Зараз? — здивувався Джек. — Після всього, що тут відбувається?

— Саме тому мені потрібно провітрити голову. Будь ласка, Джеку. І не кажи нікому, куди я поїхала.

Він уважно подивився на дівчину. Вікі завжди була доброю до прислуги, ніколи не підвищувала голосу й завжди заступалася за тих, кого ображали. Після смерті Емілі вона була однією з небагатьох, хто відкрито говорив про несправедливість і вимагав знайти вбивцю.

Джек не хотів їй відмовляти.

— Гаразд. Але не затримуйся. Надворі скоро стемніє.

Вікі подякувала, взяла повід і вивела коня зі стайні. За хвилину вона вже мчала доріжкою, що вела до задніх воріт.

Джек довго дивився їй услід.

— Дивна ти сьогодні, Вікі, — пробурмотів він.

Він знав, що в кожного в цьому маєтку є свої таємниці. Та Вікі здавалася йому найневиннішою з усіх Блеквудів. Вона не прагнула багатства, не сварилася через спадок і не намагалася приховати своїх почуттів за холодною посмішкою.

Але тепер і вона щось приховувала.

Джек повільно повернувся до стайні, та думка не давала йому спокою: чому Вікі так поспішала виїхати саме після телефонного дзвінка?

Тим часом у старій оранжереї Дженні й Томас усе ще стояли, обійнявшись серед осінніх квітів.

Вони не помітили ані сестер, ані того, як за ними спостерігали чужі очі з-за живоплоту.

На лавці біля дверей лежала пара садових рукавичок, яких Томас не пам'ятав. Поряд, між горщиками з хризантемами, виднівся маленький клаптик темної тканини.

Хтось був тут зовсім недавно.

І, можливо, ця людина знала не лише таємницю Дженні, а й те, що насправді сталося з Емілі Вілсон.

У маєтку Блеквудів кожна таємниця тягнула за собою іншу.

А за скляними стінами оранжереї осінні квіти продовжували розквітати, ніби не помічали, що навколо них поволі стискається невидима пастка.

Узгодити статус шлюбу Дженні й ТомасаПосилити зв’язок Вікі з убивством