Раді Вас бачити!

Глава 16. Повернення блудного сина

Генрі Блеквуд не повертався до Англії багато років. Живучи в Танзанії разом із дружиною Елеонорою та маленькою донькою Роуз, він намагався побудувати життя, у якому не було місця постійним суперечкам із батьком.

Проте навіть за тисячі кілометрів від Англії він не переставав думати про родину.

Коли одного ранку Генрі побачив у новинах повідомлення про загадкове вбивство молодої покоївки Емілі Вілсон у маєтку Блеквудів, він довго не міг відірвати погляду від екрана.

Він знав цей будинок. Знав його довгі коридори, старі портрети, скрипучі сходи й сад, у якому колись проводив цілі дні з бабусею Агатою. І він чудово розумів, що за зовнішньою розкішшю родини часто ховалися конфлікти, про які ніхто не наважувався говорити вголос.

А тепер там сталася смерть.

Генрі не міг залишитися осторонь.

— Я повинен повернутися, — сказав він дружині того вечора.

Елеонора відклала книжку.

— Через убивство?

— Не тільки. Я давно хотів помиритися з родиною. Просто постійно знаходив причини відкладати повернення. Робота, відстань, образи… Я переконував себе, що колись настане слушний момент.

Він сумно всміхнувся.

— А тепер думаю: якщо постійно чекати слушного моменту, можна так і не встигнути сказати найважливіші слова.

Елеонора взяла його за руку.

— Тоді їдьмо додому. Роуз повинна познайомитися з твоєю родиною. А ти заслуговуєш на можливість почати все спочатку.

Генрі міцно обійняв дружину.

— Дякую, що ти зі мною.

— Завжди.

***

Коли Генрі з родиною переступив поріг маєтку, леді Агата ледве стримала сльози.

— Нарешті! — вигукнула вона, обіймаючи онука. — Я вже вирішила, що ти збираєшся постаріти в Африці, а мене залишити серед цих нестерпних людей!

Генрі засміявся.

— Бабусю, я ж писав тобі листи.

— Листи не обіймають, Генрі. І не п’ють зі мною чай! Наступного разу привозь себе додому раніше.

Потім вона помітила маленьку Роуз, простягнула їй коробочку з печивом і ніжно погладила по голові.

— А ось ця юна леді, сподіваюся, успадкувала розум свого батька, а не характер решти Блеквудів.

— Бабусю! — обурився Генрі.

— Що? Я ще навіть не починала!

Усі сестри з радістю привітали Генрі. Дженні обійняла брата, Вікі не приховувала сліз, а Ізабелла зізналася, що не раз сумувала за їхніми дитячими розмовами.

Лише Олександр залишився холодним.

Він сухо потиснув братові руку й нахилився ближче.

— Не найкращий час для повернення.

Генрі уважно подивився на нього.

— А коли буде найкращий? Коли всі проблеми зникнуть самі собою?

Олександр стиснув щелепи, але промовчав.

Генрі не став продовжувати суперечку. Він приїхав не для того, щоб знову сваритися. Він хотів спробувати відновити стосунки з родиною, навіть якщо для цього доведеться подолати роки образ.

За святковою вечерею Генрі привітав Дженні з вагітністю, розпитав про її самопочуття й щиро порадів, що Річард нарешті прийняв Томаса.

— Я радий, що ти знайшла людину, з якою хочеш будувати майбутнє, — сказав він сестрі. — Життя надто коротке, щоб відмовлятися від щастя заради чужих очікувань.

Дженні усміхнулася й стиснула руку чоловіка.

Річард мовчки спостерігав за ними.

— Батьку, — нарешті промовив Генрі, — я знаю, що між нами було багато суперечок. Але я не хочу, щоб ми й далі жили так, ніби чужі люди. Я повернувся, бо хочу помиритися з вами. І тому, що після новин про Емілі зрозумів: не можна нескінченно відкладати зустріч із тими, хто тобі дорогий.

Річард довго дивився на сина.

— Ти міг зателефонувати.

— Міг. Але боявся, що ти не захочеш мене бачити.

Уперше за вечір на обличчі Річарда з’явився біль.

— Ти все ще мій син, Генрі.

Ці слова не могли стерти минуле, але стали першим кроком до примирення.

Ксенія, яка сиділа неподалік із Катериною, мовчки спостерігала за ними. Вона розуміла: родинні рани не загоюються за один вечір. Проте іноді достатньо одного щирого слова, щоб люди нарешті почали чути одне одного.

Та смерть Емілі все ще залишалася нерозкритою.

І саме заради цієї правди Генрі тепер був удома.

Він не шукав старих сімейних скандалів і не приїхав за спадком. Він просто побачив у новинах трагедію, яка сталася під дахом його родинного маєтку, і зрозумів, що більше не може стояти осторонь.

А чи зможуть Блеквуди нарешті об’єднатися, коли небезпека досі поруч, — покаже час.

Генрі Блеквуд завжди був не схожим на інших представників своєї родини.

Коли він був маленьким, то часто тікав від гучних сімейних прийомів до кімнати бабусі Агати. Поки його брати й сестри змагалися за увагу Річарда, демонстрували дорогі подарунки й намагалися заслужити батькове схвалення, Генрі сидів біля каміна, слухав бабусині історії, розглядав старі фотографії та приносив їй квіти з саду.

Агата ніколи не забувала цих дрібниць.

Він був єдиним онуком, який міг годинами слухати її спогади про молодість, не перебиваючи й не позираючи на годинник. Він не соромився обіймати її перед гостями, не вважав стареньку дивакуватою через її любов до старих книжок і завжди помічав, коли вона сумувала.

На відміну від інших дітей Річарда, Генрі ніколи не намагався догодити батькові заради спадку. Він міг сперечатися з ним, відстоювати власну думку й відмовлятися від вигідних пропозицій, якщо вважав їх несправедливими.

Саме тому між батьком і сином завжди існувала невидима стіна.

Коли Генрі вирішив поїхати до Танзанії, Річард сприйняв це як особисту образу. Він не розумів, навіщо його син відмовляється від комфортного життя в Англії, щоб працювати далеко від дому, допомагати місцевим громадам і виховувати дитину в країні, яку сам Річард вважав надто далекою від звичного світу Блеквудів.

Генрі не сперечався. Він просто поїхав.

І ось тепер, після багатьох років мовчання, він повернувся.

Коли леді Агата побачила онука у дверях вітальні, її очі наповнилися слізьми.

— Нарешті! — вигукнула вона, поспіхом підводячись із крісла. — Я вже вирішила, що ти збираєшся постаріти в Африці й залишити мене серед цих нестерпних людей!

Генрі розсміявся й міцно обійняв бабусю.

— Бабусю, я ж писав тобі листи.

— Листи не обіймають, Генрі. І не п’ють зі мною чай! Наступного разу привозь себе додому раніше, а не обмежуйся кількома рядками на папері.

— Обіцяю.

— Ти вже обіцяв мені це років п’ять тому.

— Тоді цього разу обіцяю серйозно.

— Подивимося, — буркнула Агата, але не відпустила його руки.

Лише тоді вона помітила маленьку дівчинку, яка несміливо визирала з-за батькового пальта.

— А хто це в нас тут ховається?

— Це моя донька, Роуз, — усміхнувся Генрі. — Роуз, познайомся зі своєю прабабусею.

Дівчинка зробила кілька несміливих кроків уперед.

Агата миттю змінилася на обличчі. Вона присіла перед дитиною, дістала з кишені маленьку коробочку й відкрила її. Усередині лежало печиво у формі сердечок.

— Це для тебе, моя люба. І сподіваюся, ти успадкувала розум свого батька, а не характер решти Блеквудів.

— Бабусю! — обурився Генрі.

— Що? Я ще нічого поганого не сказала. Поки що.

Роуз засміялася, а за мить уже сиділа на колінах у прабабусі й розповідала їй про сонячні ранки в Танзанії, про тварин, яких бачила, і про те, як одного разу маленьке мавпеня вкрало її капелюшок.

Агата слухала так уважно, ніби це була найважливіша історія у світі.

Елеонора, дружина Генрі, спостерігала за ними з теплою усмішкою. Вона була елегантною жінкою з м’якими рисами обличчя, але в її погляді відчувалася внутрішня сила. Саме вона допомогла Генрі пережити роки розлуки з родиною й ніколи не дорікала йому за рішення залишатися далеко від Англії.

— Я рада, що ми приїхали, — тихо сказала вона чоловікові.

— Я теж, — відповів Генрі. — Хоча ще не знаю, чи не пошкодую про це.

Його погляд ковзнув до батька.

Річард стояв біля каміна, тримаючи руки за спиною. На його обличчі не було ані радості, ані явного гніву.

— Ти міг попередити про свій приїзд, — сухо промовив він.

— Я хотів зробити сюрприз.

— Сюрпризи не завжди доречні, особливо в такому домі.

— Я вже помітив, батьку.

Між ними знову повисла напруга.

Олександр, який стояв неподалік, підійшов до брата й простягнув руку.

— Вітаю з поверненням.

Його голос звучав холодно, а рукостискання було коротким і формальним.

— Дякую, — відповів Генрі.

Олександр нахилився ближче й прошепотів:

— Не найкращий час для повернення.

Генрі подивився йому просто в очі.

— А коли був би найкращий? Коли всі старі проблеми зникли б самі собою?

Олександр стиснув щелепи, але нічого не відповів.

Ксенія, яка спостерігала за сценою поруч із Катериною, помітила обмін репліками. Вона вже знала, що в цій родині навіть звичайне привітання могло приховувати цілу історію образ.

— Схоже, наш вечір буде довгим, — тихо промовила Катерина.

— У маєтку Блеквудів інакше не буває, — відповіла Ксенія.

Її погляд на мить зустрівся з поглядом Едварда. Він стояв біля вікна й дивився на неї так уважно, що Ксенія відчула легке збентеження.

Після зради Мії він майже не говорив про власні почуття. Проте останнім часом його присутність поруч із Ксенією ставала дедалі природнішою. Він шукав її погляд, прислухався до кожного слова й ніби знаходив спокій у її товаристві.

Ксенія відвела очі першою.

Вона приїхала сюди розслідувати вбивства, а не закохуватися в чоловіка, чиє серце ще не оговталося від зради.

Принаймні так вона намагалася себе переконати.

Леді Агата не дозволила нікому навіть подумати про те, щоб відкласти святкову вечерю.

— Мій онук повернувся додому після стількох років, а ви всі стоїте тут із такими обличчями, ніби прийшли на похорон! — оголосила вона. — Маргарет, нехай накривають стіл. І передайте кухареві, що сьогодні я хочу справжню вечерю, а не ті сумні страви, якими нас годують останнім часом.

— Звичайно, леді Агато, — відповіла економка.

— І ще! Покличте всіх, хто має бути за столом. Наші гості теж залишаються.

Вона подивилася на Ксенію та Катерину.

— Ви двоє також. Не сперечайтеся. Якщо вже допомагаєте нашій родині, то маєте право хоча б на пристойну вечерю.

— Дякуємо, леді Агато, — усміхнулася Ксенія.

— Не дякуйте завчасно, люба. Якщо кухня знову пересмажить м’ясо, я особисто влаштую допит кухареві.

Катерина тихо засміялася.

Уперше за останні дні в маєтку почало відчуватися щось схоже на звичайне життя.

За великим столом зібралася майже вся родина. Свічки відбивалися в кришталевих келихах, пахло печеним м’ясом, розмарином і свіжим хлібом. За вікнами вітер гнав подвір’ям сухе осіннє листя.

Роуз сиділа між Агатою та Мілою, із захопленням слухаючи їхні розповіді. Річард, який спочатку тримався відсторонено, несподівано почав розпитувати онуку про Танзанію.

— І ти зовсім не боялася левів? — запитав він.

— Ні! — гордо відповіла Роуз. — Тато сказав, що треба бути обережною. Але ми бачили їх здалеку. А ще я бачила слона!

Міла засміялася.

— Річарде, здається, у нас з’явилася найцікавіша співрозмовниця за весь вечір.

— Не сумніваюся, — відповів він, і в його голосі вперше за довгий час прозвучала щира теплота.

Генрі тим часом помітив Дженні, яка сиділа поруч із Томасом.

— Мені розповіли, що скоро в нас буде поповнення, — сказав він сестрі. — Вітаю, Дженні.

Вона почервоніла й усміхнулася.

— Дякую. Я все ще не можу повірити, що це відбувається зі мною.

— Повір, дитина змінює все. Але це чудові зміни.

Томас міцніше стиснув її руку.

— Я зроблю все, щоб вони були щасливими.

Генрі серйозно кивнув.

— Тоді бережи їх. І не забувай, що родина — це не лише прізвище чи маєток. Це люди, які залишаються поруч, коли стає важко.

Річард почув ці слова. Його обличчя на мить стало кам’яним, але він промовчав.

Ксенія помітила це й подумала, що Генрі, можливо, повернувся не тільки заради бабусі. Він привіз із собою щось більше, ніж дружину й дитину. Можливо, відповідь на питання, яке Блеквуди намагалися поховати багато років тому.

***

Після вечері Елеонора разом із Мілою забрала Роуз до зимового саду. Агата приєдналася до них, прихопивши коробочку з печивом. Дівчинка швидко освоїлася й уже вимагала, щоб прабабуся показала їй старі фотографії.

У вітальні стало тихіше.

Ксенія помітила Вікі, яка стояла біля книжкової шафи й нервово крутила на пальці тонку каблучку.

— Можна з вами поговорити? — запитала детективка.

Вікі здригнулася.

— Звичайно.

Вони відійшли до невеликої галереї, де за високими вікнами виднівся темний сад.

— Це стосується Джеймса? — тихо запитала Вікі.

Ксенія не стала приховувати здогад.

— Так. Я помітила, як ви дивитеся на нього. І як він дивиться на вас. Ви давно знайомі?

Вікі опустила очі.

— Досить давно. Він допомагав мені з кількома старими книжками. Ми розмовляли, гуляли, іноді зустрічалися в селі. Він ніколи не вихвалявся собою, не намагався справити враження дорогими подарунками. З ним я могла бути просто Вікі, а не донькою Річарда Блеквуда.

— І ви його кохаєте?

Вікі мовчала кілька секунд, а тоді кивнула.

— Так. Але я не знаю, чи він відчуває те саме.

Ксенія обережно торкнулася її руки.

— Мені здається, що відчуває.

Вікі усміхнулася, але тривога в її очах не зникла.

— Є дещо, чого ви не знаєте. І я сама дізналася про це зовсім недавно.

— Що саме?

Вікі глибоко вдихнула.

— Джеймс не той, за кого себе видає.

Ксенія насупилася.

— Ви маєте на увазі його роботу?

— Він казав, що займається реставрацією книжок і старовинних документів. І це правда. Але він не просто реставратор.

Вона замовкла, ніби не могла повірити власним словам.

— Його повне ім’я — лорд Джеймс Едвард Вестбрук. Йому двадцять вісім років. Він єдиний спадкоємець герцога Вестбрука, власника величезного маєтку, кількох історичних садиб і значного статку.

Ксенія здивовано підняла брови.

— Лорд?

— Так. Після смерті батька він успадкував титул герцога Вестбрука. Але вирішив не поспішати з поверненням до колишнього життя. Він утомився від людей, які бачили в ньому лише гроші й титул. Тому на певний час відмовився від розкішних прийомів і почав жити так, як хотів сам.

— А вам він розповів правду?

— Не відразу. Я випадково побачила лист із його повним титулом. Коли запитала, він не став заперечувати. Сказав, що боявся: якщо я дізнаюся, то дивитимуся на нього інакше.

Вікі нервово засміялася, але в її очах блиснули сльози.

— Я не знаю, що тепер думати. Уявляєте? Я закохалася в чоловіка, який міг би жити в розкішному палаці, а він сидів зі мною в маленькій кав’ярні й сперечався про старі романи.

— Можливо, саме тому він і приховав свій титул, — сказала Ксенія. — Він хотів, щоб ви побачили його самого.

— Але чому він не довірився мені відразу?

— Можливо, тому, що довіра не завжди приходить легко. Особливо до людини, яка все життя мусила сумніватися в чужих намірах.

Вікі притиснула долоні до обличчя.

— Я не хочу, щоб родина дізналася про це від когось іншого. Батько відразу почне говорити про титули, спадок і вигідні шлюби. Мері не змовчить. А якщо Джеймс вирішить, що я хочу скористатися його становищем…

— Ви ж не цього хочете.

— Ні! Я кохаю його, Ксеніє. Але я ще не встигла поговорити з ним як слід після того, як дізналася правду.

Ксенія м’яко всміхнулася.

— Тоді поговоріть. І не дозволяйте страху вирішувати за вас.

Вікі міцно стиснула її руку.

— Будь ласка, не розповідайте нікому. Навіть Едварду. Я хочу сама поговорити з Джеймсом і зрозуміти, що між нами.

— Обіцяю. Це ваша історія, Вікі. І ви маєте право розповісти її тоді, коли будете готові.

Дівчина полегшено видихнула.

— Дякую. Я знала, що можу вам довіритися.

Ксенія хотіла відповісти, але в цей момент почула кроки. До галереї наближався Едвард.

— Я не заважаю? — запитав він, зупинившись поруч.

— Ні, — відповіла Ксенія. — Ми вже закінчили.

Вікі швидко витерла очі й усміхнулася.

— Я піду перевірю, чи не потрібна допомога бабусі Агаті.

Коли вона зникла за дверима, Едвард уважно подивився на Ксенію.

— Ви знову допомагаєте комусь розібратися в почуттях?

— Це стало моєю поганою звичкою.

— Сподіваюся, колись ви дозволите комусь допомогти й вам.

Ксенія завмерла.

У його голосі не було звичного жарту. Лише щирість, від якої їй стало важко дихати.

— Едварде…

— Не хвилюйтеся, — тихо сказав він. — Я не вимагатиму від вас відповідей. Просто хочу, щоб ви знали: поруч зі мною вам не потрібно бути лише детективкою. Ви можете бути собою.

Він не торкнувся її руки, не зробив жодного кроку ближче. І саме ця стриманість зворушила Ксенію більше, ніж будь-які гучні зізнання.

— Дякую, — прошепотіла вона.

На мить їм здалося, що весь маєток зник, залишивши тільки двох людей біля темного вікна.

Але тиша тривала недовго.

З іншого кінця коридору долинув тихий жіночий голос.

— Містере Беннет, ви обіцяли чекати на мене біля бічного входу.

Ксенія впізнала Сибіл.

Вона стояла біля дверей, не помічаючи, що її розмову хтось чує. Перед нею був високий чоловік у темному костюмі — родинний водій, який зазвичай мовчки чекав на Блеквудів біля автомобіля.

— Я й чекав, міс Сибіл, — відповів він. — Але ви затрималися.

— Я не могла піти раніше. Батько не відпускав мене.

— Вам не варто ризикувати через мене.

— Не кажіть так, Томасе. Ви знаєте, що я не можу просто відмовитися від вас.

Ксенія помітила, як Сибіл торкнулася його руки. У цьому жесті було стільки ніжності, що жодні слова вже не мали значення.

Едвард теж почув розмову й здивовано поглянув на Ксенію.

— Сибіл і водій?

— Схоже на те.

Водій обережно взяв дівчину за руку.

— Я люблю вас, Сибіл. Але ваш батько ніколи не дозволить нам бути разом.

— Я знаю. Для нього ви лише працівник. Але для мене ви людина, з якою я хочу прожити все життя.

— Тоді ми мусимо бути обережними.

Сибіл похитала головою.

— Я більше не хочу ховатися. Після того, як батько прийняв шлюб Дженні й Томаса, я зрозуміла, що, можливо, він здатен змінитися. Коли все це закінчиться, я сама розповім йому про нас.

— А якщо він заборонить вам бачитися зі мною?

В очах Сибіл з’явився страх, але вона не відступила.

— Тоді вперше в житті я попрошу його обрати між власною гордістю та щастям своєї доньки.

Водій ніжно поцілував її в чоло.

— Ви сміливіша, ніж думаєте.

— Ні, Томасе. Я просто втомилася боятися.

Вони швидко розійшлися різними коридорами, не помітивши Ксенію та Едварда в тіні галереї.

— Схоже, у цій родині незабаром буде ще одне зізнання, — тихо сказав Едвард.

— І ще один батько, якому доведеться переглянути власні переконання.

Ксенія замислилася. Вона бачила, як Дженні отримала шанс на щастя, коли наважилася сказати правду. Можливо, Сибіл теж знайде в собі мужність. Але спершу родині потрібно пережити те, що сталося з Емілі та Розеллою.

А відповідь на питання про їхню загибель усе ще ховалася десь у темряві.

***