Раді Вас бачити!

Глава 8. «Вечір, за яким ховається правда»

Ксенія вже кілька хвилин сиділа на краю ліжка у відведеній їй кімнаті й дивилася на телефон, де було відкрите повідомлення від Катерини.

«Якщо зі мною щось станеться, шукайте там, де починається тінь».

Ці слова не давали їй спокою.

Хто написав записку? Сама Емілі чи хтось інший, хто хотів спрямувати розслідування в певному напрямку? І що означала ця тінь? Темний куточок саду, стару оранжерею, підвал маєтку чи щось набагато небезпечніше?

Ксенія провела долонею по обличчю й зітхнула.

— Ну ж бо, Ватсоне, думай, — пробурмотіла вона, звертаючись до себе з усмішкою. — Що зробив би на твоєму місці Шерлок Голмс?

Відповіді, звісно, не було.

У двері тихо постукали.

— Увійдіть!

На порозі з’явилася Катерина. Вона вже встигла привести себе до ладу після огляду кімнати Емілі, переодягнулася в темні штани та світлу блузку, а волосся зібрала в акуратний хвіст.

— Ти досі думаєш про записку?

— А ти хіба ні? — Ксенія підняла на подругу погляд. — Хтось залишив її в книжці, а потім, судячи з усього, побував біля кімнати Емілі. І ще цей клаптик тканини. Мені не подобається думка, що вбивця, можливо, вільно ходить будинком.

— У такому разі нам слід підозрювати кожного, — спокійно відповіла Катерина. — Навіть тих, хто усміхатиметься нам за вечерею.

— Особливо тих, хто усміхатиметься нам за вечерею.

Вони обмінялися серйозними поглядами.

Саме в цю мить у коридорі почулися кроки. Незабаром двері відчинилися, і на порозі з’явилася економка Маргарет — жінка середнього віку зі зібраним у тугий пучок волоссям і суворим обличчям.

— Місіс Блеквуд просила передати, що вечерю вже подано. Уся родина збереться у їдальні. Вона сподівається, що ви приєднаєтеся до них.

— Звичайно, — відповіла Ксенія, підводячись. — Дякуємо вам.

Маргарет коротко кивнула, але перш ніж піти, затримала на детективах уважний погляд.

— І ще одне, міс. У цьому домі не заведено обговорювати особисті справи за столом.

— А вбивства? — невинно поцікавилася Катерина.

Економка на мить завмерла.

— Убивства тим паче, — сухо промовила вона й вийшла, щільно причинивши за собою двері.

Катерина подивилася на Ксенію.

— Здається, нас щойно попередили.

— Або попросили не ставити незручних запитань.

— Яка різниця? Ми все одно їх ставитимемо.

***

До призначеного часу вітальня поступово наповнилася мешканцями маєтку.

Біля каміна сиділа леді Агата, яка вперше за останні дні погодилася спуститися до родини. На її плечах лежала тепла шаль, а пальці нервово перебирали срібний ланцюжок із невеликим медальйоном.

Річард Блеквуд стояв біля вікна, розмовляючи з Александром. Розмова між ними здавалася стриманою, проте напруження відчувалося навіть на відстані. Шарлотта трималася поруч із чоловіком, час від часу обережно торкаючись його руки.

Ізабелла з’явилася разом із лордом Себастьяном. За ними увійшла Мері, наче прямувала не на сімейну вечерю після трагедії, а на черговий світський прийом. Її прикраси виблискували у світлі люстр, а сукня була надто ошатною для вечора, коли в домі ще не вщухло горе.

Сибіл мовчки влаштувалася біля сестри. Дженні мала блідий вигляд і постійно поглядала на двері, наче боялася, що хтось помітить її занепокоєння.

Едвард увійшов останнім, запропонувавши Мії руку.

Мія усміхнулася, але усмішка зникла з її обличчя, щойно вона помітила Ксенію та Катерину.

Детективки не проґавили цього руху.

— Прошу всіх до столу, — оголосила Маргарет.

Їдальня зустріла гостей блиском срібних приборів, білосніжними скатертинами й високими свічниками. На довгому столі стояли страви, від яких підіймався аромат свіжоприготованої їжі.

На вечерю подали традиційну англійську печеню з яловичини з йоркширським пудингом, запеченою картоплею та овочами. Поруч поставили пиріг із яловичиною та грибами, а також миски з густим соусом грейві. Для охочих приготували тушковану баранину з коренеплодами.

Катерина, попри тривожні думки, не змогла приховати захоплення.

— Зізнаюся, я давно не куштувала такої смачної печені, — сказала вона, спробувавши шматочок яловичини. — М’ясо буквально тане в роті, а соус чудовий.

Міла вперше за весь вечір дозволила собі слабку усмішку.

— Передам ваші слова кухареві. Після останніх подій нам усім не завадить хоча б трохи домашнього затишку.

— Ви дуже добрі до нас, — додала Ксенія. — І ми розуміємо, наскільки вам зараз важко.

— Я просто хочу, щоб правда нарешті вийшла назовні, — тихо відповіла Міла. — Емілі була хорошою дівчиною. Вона служила нашій родині три роки. Я досі не можу повірити, що її більше немає.

За столом запала тиша.

Навіть Мері перестала поправляти браслет.

Річард підняв келих із гарячим глінтвейном, вдихнув аромат кориці та гвоздики й уважно подивився на гостей.

— Міла сказала, що ви обидві з України. Я правильно зрозумів?

— Так, — відповіла Ксенія. — Ми обидві народилися там. Потім переїхали сюди й відкрили невелике детективне агентство.

— Мабуть, непросто починати життя спочатку в чужій країні, — зауважив Річард. — Особливо з огляду на те, що зараз відбувається у вас на батьківщині. Як ваша родина? Ви підтримуєте зв’язок із близькими?

— Наскільки це можливо, — тихо відповіла Ксенія. — Ми намагаємося допомагати одна одній. Але війна змінює людей. І не завжди на краще.

Катерина опустила погляд на тарілку.

Запах глінтвейну, потріскування полін у каміні та приглушені голоси раптово наче зникли. Перед її очима поставило інше приміщення — холодне, сіре, наповнене криками й страхом.

Афганістан.

Вона знову побачила перелякану дівчину, яку мучив озброєний чоловік. У пам’яті спалахнуло обличчя полонянки, її благання про допомогу, а потім — мить, коли Катерина підняла зброю та вистрілила.

Тоді вона не сумнівалася.

Перед нею стояв чоловік, який знущався з невинної дівчини, і Катерина зупинила його. Але після пострілу прийшло усвідомлення: війна не залишає людину колишньою. Згодом було поранення, довгі місяці відновлення та ночі, коли спогади поверталися без попередження.

Вона навчилася жити далі. Навчилася не показувати болю.

Однак минуле ніколи не відпускало остаточно.

— Катерино?

Голос Ксенії повернув її до їдальні.

Вона зрозуміла, що всі дивляться на неї.

— Вибачте, — промовила вона, намагаючись говорити рівно. — Просто дещо згадала з минулого.

Александр несподівано відклав виделку.

У його погляді не було ні цікавості, ні осуду. Лише розуміння.

— Афганістан? — неголосно запитав він.

Катерина повільно повернула до нього голову.

— Ви теж там були?

— Був. Повернувся з пораненням. — Александр помовчав. — Важкий то був час.

Уперше за весь вечір він мав вигляд не роздратованого спадкоємця багатої родини, а людини, яка знала, що означає втратити частину себе й продовжувати жити.

Катерина ледь помітно кивнула.

— Так. Важкий.

Ксенія зрозуміла, що подруга не хоче продовжувати розмову, і поспішила перевести бесіду в інше русло.

— Містере Блеквуд, якщо дозволите, я хотіла б поговорити з вашим сином про деякі обставини.

Річард насупився, але нічого не сказав.

— Александре, — звернулася Ксенія до молодого чоловіка, — ми дізналися, що незадовго до смерті Емілі ви серйозно посварилися з батьком. Чи не могли б ви розповісти, через що виник конфлікт?

Александр напружився. Шарлотта відразу поклала долоню поверх його руки.

— Через спадок, — відповів він після короткої паузи. — Батько збирався переглянути розподіл майна. Я вважав, що він несправедливий до мене. Сказав зайве, він теж не стримався. Але це звичайна сімейна сварка, а не причина для вбивства!

— Ви справді вважаєте, що людина здатна переступити таку межу через гроші? — запитала Ксенія.

— Деякі здатні, — втрутилася Мері. — Особливо коли їм здається, що весь світ їм щось винен.

Александр різко подивився на сестру.

— Ти зараз на що натякаєш?

— Ні на що. Просто міркую.

— Тоді міркуй мовчки, — кинув він.

— Александре, — м’яко зупинила його Шарлотта. — Не треба.

Вона повернулася до Ксенії.

— Мій чоловік міг сперечатися з батьком. Так, вони не завжди розуміли одне одного. Але Александр не здатний завдати людині такого зла. Він добрий, часом навіть надто довірливий. І він любив Емілі, як і решта мешканців будинку.

— Любив? — перепитала Ксенія. — Чи просто добре до неї ставився?

Шарлотта на мить замислилася.

— Добре ставився. Вона часто допомагала мені, коли я тільки приїхала до маєтку. Александр завжди був вдячний їй за доброту.

— А де ви були, коли Емілі принесла чай містерові Блеквуду?

— У саду, разом із сестрами, — відповів Александр. — Шарлотта була зі мною. Вона може підтвердити.

— Можу, — сказала його дружина. — Але, міс, ви ж не думаєте…

— Я поки що нічого не думаю остаточно, — спокійно відповіла Ксенія. — Я ставлю запитання.

Александр важко зітхнув.

— Із батьком ми помирилися ще до смерті Емілі. Він не обіцяв змінити заповіт, але погодився все обміркувати. Я не збирався його вбивати.

Ксенія уважно подивилася на нього. Він говорив переконливо, однак щирість людини ще не доводила її невинуватості.

— Дякую за відповідь.

Тепер настала черга Річарда.

— Містере Блеквуд, ви згадали, що маєте чимало ділових партнерів. Чи є серед них люди, які могли б бажати вам зла?

Річард повільно поставив келих на стіл.

— Успішний бізнес ніколи не обходиться без ворогів. Конкуренти, колишні партнери, люди, яким не сподобалися мої рішення… Але я не можу назвати когось конкретного.

— Чи були останнім часом погрози?

— Прямих — ні. Принаймні таких, які я сприйняв би серйозно.

— Анонімні листи?

Річард на мить замовк.

Ксенія помітила це.

— Щось пригадали?

— Нічого, про що варто було б говорити за вечерею, — сухо промовив він.

Леді Агата різко підняла голову.

— Річарде!

Він подивився на матір, і між ними промайнуло щось схоже на мовчазне застереження.

— Ми обговорюємо смерть молодої дівчини, — холодно сказала леді Агата. — Не чергову ділову угоду. Якщо ти щось знаєш, краще скажи зараз.

— Мамо, я не збираюся перетворювати вечерю на допит.

— Тоді не дивуйся, що хтось інший ставитиме запитання замість тебе.

Річард стиснув щелепи, але промовчав.

Ксенія відклала цю перепалку в пам’яті.

Родина приховувала більше, ніж їй розповідали.

Вона перевела погляд на Мію.

Та сиділа поруч з Едвардом, але майже не торкалася їжі. Її пальці нервово стискали край скатертини, а коліна під столом були напружені. Коли Річард згадав анонімні листи, Мія ледь помітно здригнулася.

Ксенія бачила це цілком виразно.

І Мія, здається, зрозуміла, що її помітили.

Їхні погляди зустрілися.

На обличчі дівчини з’явилася бездоганна усмішка.

— Вибачте, — сказала вона, — у мене трохи розболілася голова. Мабуть, усе це надто важко для мене.

— Звісно, люба, — поспішно озвався Едвард. — Я проведу тебе нагору.

— Не потрібно. Я впораюся сама.

Мія підвелася й вийшла з їдальні, навіть не глянувши на Ксенію.

Детективка провела її поглядом.

*Що ти приховуєш, Міє? І чому розмови про листи та замах лякають тебе більше, ніж смерть Емілі?*

***

Вечеря закінчилася пізно.

Гості поступово розійшлися по кімнатах, а Ксенія затрималася у вітальні біля книжкової шафи, обмірковуючи почуте. Їй належало перевірити алібі Александра, з’ясувати, чи справді існували погрози на адресу Річарда, і зрозуміти, чому леді Агата так наполегливо вимагала від сина правди.

Але найбільше її непокоїла Мія.

— Міс Ксеніє?

Вона обернулася.

Перед нею стояла Вікі Блеквуд. Дівчина мала схвильований вигляд, наче довго збиралася з духом, перш ніж підійти.

— Можна з вами поговорити наодинці?

— Звичайно.

Вікі озирнулася на сходи, а потім жестом запропонувала пройти до невеликого диванчика біля вікна. За склом темнів сад, а вітер розгойдував голі гілки старого дуба.

— Я не знаю, чи маю право втручатися, — почала Вікі. — Але після смерті Емілі зрозуміла, що мовчання може бути небезпечнішим за правду.

Ксенія уважно слухала.

— Ви хочете розповісти щось про Емілі?

— Не зовсім. Ідеться про Мію.

Ім’я прозвучало тихо, але в голосі дівчини відчувалося напруження.

— Я кілька разів бачила, як вона намагалася потрапити до кабінету батька. Одного разу вона вийшла звідти, почувши мої кроки, і вдала, ніби просто шукала Едварда. А ще того дня, коли батько збирався їхати, вона наполегливо переконувала його залишитися. Надто наполегливо.

— Ви вважаєте, що вона могла щось шукати в кабінеті?

— Так. І я думаю, це пов’язано з тим, що вона приховує від Едварда.

Вікі на мить замовкла.

— Я не хочу звинувачувати її без доказів. Але маю ще одну причину для занепокоєння.

— Яку?

— Я попросила людину, якій довіряю, дізнатися про минуле Мії. Він уміє знаходити інформацію, яку інші воліли б приховати. Він погодився допомогти й сьогодні повідомив, що виявив дещо дивне. Але подробиць поки що немає.

Ксенія трохи нахилилася вперед.

— Ви можете зв’язатися з ним і попросити передати мені все, що він знайде? Навіть якщо ці відомості здадуться незначними.

— Саме тому я й прийшла. Не хочу, щоб ви дізналися про це надто пізно.

Ксенія лагідно торкнулася її руки.

— Ви правильно вчинили, Вікі. Але будьте обережні. Якщо Мія справді щось приховує, вона може помітити, що за нею спостерігають.

Дівчина зблідла.

— Ви думаєте, я в небезпеці?

— Я думаю, що в цьому будинку небезпека може походити звідти, звідки її найменше очікуєш. Тому поки що не провокуйте Мію й не розповідайте їй про нашу розмову.

Вікі кивнула, але не поспішала йти.

— Є ще дещо. Я не знаю, чи це важливо, але одного разу почула, як Мія сказала телефоном: «Якщо він дізнається правду, усе зруйнується». Коли я увійшла, вона відразу закінчила розмову.

— Ви знаєте, з ким вона говорила?

— Ні. Але голос у неї був… наляканий. Я ніколи не чула, щоб вона говорила так.

Ксенія подумки поєднала почуте: кабінет Річарда, спробу втримати його в маєтку, дивну реакцію на розмову про листи, таємний телефонний дзвінок.

Поки що це не було доказом убивства. Але цього було достатньо, щоб значно уважніше перевірити Мію.

— Дякую, Вікі. Я рада, що ви вирішили розповісти мені про це.

— Я просто хочу, щоб Емілі отримала справедливість. Вона була хорошою дівчиною. І я боюся, що якщо ми продовжуватимемо мовчати, може загинути хтось іще.

Вікі пішла, безшумно піднявшись сходами.

Ксенія залишилася біля вікна.

За склом вітер гнав сухе листя доріжками, і у відображенні темного саду на мить промайнула постать людини біля бічного виходу.

Ксенія різко обернулася й подивилася в справжню темряву.

Там уже нікого не було.

Вона дістала телефон і написала Катерині:

«Потрібно перевірити Мію. Вікі розповіла дещо важливе. І ще — з’ясуй, кому належить запасний ключ від кабінету Річарда та чи він на місці».

Відповідь надійшла майже відразу:

«Уже збираюся. Але ти не повіриш, що я знайшла біля к

імнати Емілі».

Ксенія завмерла.

Вона перечитала повідомлення двічі, перш ніж набрати відповідь:

«Що саме?»

На екрані з’явилися три крапки, зникли й виникли знову.

Але Катерина не відповіла.

І десь у глибині старого маєтку тихо зачинилися двері.

Уперше за весь вечір Ксенія відчула, що вбивця, можливо, перебуває набагато ближче, ніж вони припускали.