Раді Вас бачити!

Глава 9. «Таємниці за зачиненими дверима»

Ніч повільно огортала маєток Блеквудів, ховаючи за темрявою старі дерева, кам’яні доріжки та затишні вілли, розташовані неподалік головного будинку. Після напруженої вечері родина поступово розходилася по своїх кімнатах. Кожен мав про що подумати, але ніхто не наважувався сказати вголос те, що насправді його турбувало.

Ксенія ще довго сиділа за письмовим столом, переглядаючи нотатки. Катерина вже повернулася до своєї кімнати, але загадкова записка, знайдена в книжці Емілі, не давала спокою обом детективкам.

Убивство, запасний ключ, дивна поведінка Мії, таємниці Річарда…

Здавалося, цей будинок був схожий на старовинну скриньку, у якій кожен мешканець ховав власний секрет.

Та не всі секрети були пов’язані зі смертю Емілі.

Деякі могли зруйнувати родину навіть без жодної краплі отрути.

***

Мері Блеквуд стояла перед великим дзеркалом у своїй спальні, розглядаючи відображення. На ній був розкішний червоний шовковий халат, який підкреслював її струнку фігуру. Волосся спадало на плечі м’якими хвилями, а на губах грала самовдоволена усмішка.

Вона почувалася переможницею.

Попри смерть Емілі, поліцейське розслідування та присутність двох детективок, у її житті залишалося те, чого вона бажала найбільше.

Лорд Себастьян Ешфорд.

Чоловік її старшої сестри Ізабелли.

Мері чудово розуміла, наскільки небезпечною була їхня таємниця. Якби батько дізнався, що його донька спокушає чоловіка власної сестри, скандалу не уникнути. А леді Агата, мабуть, особисто вигнала б її з маєтку.

Проте Мері завжди вважала, що правила створені для тих, хто боїться жити.

Вона взяла з туалетного столика маленьку пляшечку парфумів, нанесла краплю на зап’ястя й востаннє поглянула на себе.

— Ну що ж, любий Себастьяне, сподіваюся, ти вже зачекався.

Вона відчинила двері й обережно вийшла в коридор.

У будинку панувала тиша. Лише старовинний годинник у холі відмірював секунди, нагадуючи, що навіть найтемніша ніч колись закінчується.

Мері спустилася сходами, пройшла через бічний вихід і попрямувала до невеликої вілли, що стояла неподалік головного маєтку. Цей будиночок належав Ізабеллі та Себастьяну. Подружжя могло б жити там спокійно й щасливо, якби між ними не виросла стіна образ, замовчувань і недовіри.

Мері тихо постукала.

Двері майже відразу відчинилися.

На порозі стояв Себастьян. На ньому були темні штани й біла сорочка з розстебнутим коміром. Побачивши Мері, він усміхнувся й відступив убік.

— Нарешті, — прошепотів він. — Я вже думав, що ти передумала.

— Я? Передумала? — Мері грайливо підняла брову. — Ти мене погано знаєш.

Вона прослизнула всередину, а Себастьян зачинив двері.

— Ізабелла спить? — запитала Мері, озираючись.

— Сподіваюся. Вона сказала, що втомилася й хоче побути на самоті.

— Як зворушливо. А її чоловік тим часом сумує без компанії.

— Мері…

— Що? Я лише хочу трохи тебе розвеселити.

Вона підійшла ближче, поклала руки йому на плечі й подивилася просто в очі.

Себастьян на мить завагався. У його погляді промайнуло щось схоже на провину, але Мері не збиралася дозволяти йому знову почати розмову про мораль.

— Ти ж сам казав, що поруч зі мною почуваєшся живим, — прошепотіла вона.

— Казав.

— Тоді не змушуй мене сумніватися у твоїх словах.

Вона потягнулася до нього й поцілувала.

Себастьян відповів на поцілунок. Спочатку обережно, ніби ще намагався опиратися власним бажанням, а потім притиснув Мері до себе й поцілував пристрасніше.

Мері тихо засміялася й провела пальцями по його волоссю.

— Ось так значно краще.

— Ти колись доведеш мене до загибелі, — прошепотів він.

— Не перебільшуй. Найстрашніше, що може статися, — це якщо Ізабелла нас викриє.

— Саме цього я й боюся.

Мері відсторонилася й холодно подивилася на нього.

— Тоді, можливо, тобі варто було подумати про це раніше. Ти сам обрав мене, Себастьяне. Не я змушувала тебе приходити до мене.

Він не відповів.

І цього мовчання їй вистачило.

Вона знову поцілувала його, цього разу ніжніше, і невдовзі обоє забули про небезпеку, яка чатувала за дверима.

Принаймні їм так здавалося.

***

Тим часом Ізабелла не спала.

Вона сиділа на краю ліжка у своїй спальні, загорнувшись у легкий халат, і дивилася на телефон. Себастьян сказав, що хоче трохи побути на самоті, а вона не стала заперечувати. Останнім часом їхні розмови перетворювалися на сварки, тому Ізабелла вирішила не тиснути на чоловіка.

Проте щось усередині підказувало їй, що він не просто шукає спокою.

Вона згадала, як за вечерею Мері дивилася на Себастьяна. Надто довго. Надто відверто. А він відповідав їй поглядом, якого Ізабелла давно не бачила у власному шлюбі.

Їй не хотілося вірити підозрам. Мері була її сестрою, а Себастьян — чоловіком.

Невже вони справді могли так із нею вчинити?

Ізабелла підвелася, накинула теплу кофту й вийшла з кімнати.

Вона вирішила навідатися до Дженні.

Молодша сестра останнім часом поводилася дивно: то зникала в саду, то поверталася схвильованою, то уникала сімейних розмов. Ізабелла давно хотіла поговорити з нею наодинці.

Дженні жила в невеликій віллі на території маєтку. Її кімната виходила вікнами на сад, а поруч розташовувався маленький кабінет, який раніше використовували для зберігання книжок.

Ізабелла постукала.

— Дженні, це я. Можна увійти?

У кімнаті почулися кроки.

Дженні відчинила двері й завмерла, побачивши сестру.

— Ізабелло? Щось сталося?

— Ні, люба. Просто хочу з тобою поговорити.

— Зараз?

— А коли ще? Завтра знову почнуться допити, батько нервуватиме, а детективки ходитимуть будинком і ставитимуть запитання. Мені здається, нам давно потрібно поговорити відверто.

Дженні опустила очі.

— Заходь.

Ізабелла увійшла, сіла на диван і простягнула сестрі руку.

— Іди сюди.

Дженні нерішуче сіла поруч.

Ізабелла ніжно обійняла її за плечі.

— Я помітила, що ти щось приховуєш. І не лише я. Вікі та Сибіл теж хвилюються. Ти постійно кудись поспішаєш, нервуєш, дивишся на двері, наче чекаєш, що хтось увійде й викриє тебе.

Дженні зблідла.

— Я просто втомилася.

— Не обманюй мене, люба. Я знаю тебе з дитинства. Коли ти була маленькою, то ховала під ліжком солодощі й думала, що ніхто про це не здогадається. Але я завжди знала.

Дженні ледь усміхнулася, та усмішка швидко зникла.

— Це інше.

— Тоді розкажи мені. Що б не сталося, я твоя сестра. Я не засуджуватиму тебе. Якщо ти зробила щось серйозне, ми разом знайдемо вихід.

Дженні довго мовчала.

Вона дивилася на свої руки, стискаючи пальці так сильно, що вони побіліли. Їй хотілося зізнатися. Хотілося нарешті розповісти комусь про таємницю, яка душила її останні місяці.

Але страх виявився сильнішим.

Що скаже батько? Чи вижене він Томаса з маєтку? Чи змусить її розлучитися з чоловіком? А якщо родина відмовиться від неї?

— Дженні, — тихо покликала Ізабелла. — Подивися на мене.

Молодша сестра підняла очі.

— Я… я вийшла заміж.

Ізабелла спочатку навіть не зрозуміла почутого.

— Що?

— Я вийшла заміж. Кілька місяців тому. Таємно.

Запала тиша.

Ізабелла повільно забрала руку з її плеча.

— Ти… вийшла заміж? І нічого не сказала родині?

Дженні кивнула, і на її очах виступили сльози.

— За кого?

Вона заплющила очі.

— За Томаса.

— За Томаса Ріда? Нашого садівника?

— Так.

Ізабелла підвелася так різко, що диван скрипнув.

— Господи, Дженні! Ти розумієш, що кажеш? Ти таємно одружилася із садівником, який працює в нашому маєтку, і місяцями приховувала це від усіх?

— Не називай його просто садівником! — раптом вигукнула Дженні крізь сльози. — Він мій чоловік. Він любить мене, а я люблю його!

Ізабелла завмерла.

У голосі сестри було стільки болю, що гнів поступово почав відступати.

— Чому ти нічого не сказала?

— Бо батько ніколи б не дозволив! Він би вигнав Томаса. Сказав би, що я зганьбила родину. Можливо, навіть змусив би мене поїхати з Англії. Я не могла ризикувати нашим коханням!

— А ти подумала, що буде, коли правда відкриється?

— Щодня про це думаю!

Дженні закрила обличчя руками.

— Я боюся, Ізабелло. Боюся втратити його. Ми не хотіли обманювати всіх, просто сподівалися, що колись зможемо розповісти про наш шлюб, коли батько стане спокійнішим.

Ізабелла знову сіла поруч.

— А чому ти вирішила сказати мені саме сьогодні?

Дженні довго мовчала, перш ніж прошепотіти:

— Тому що я вагітна.

Ізабелла відсахнулася.

— Що?!

— Я чекаю на дитину, — крізь сльози повторила Дженні. — Дізналася зовсім недавно. Томас щасливий, але ми обоє не знаємо, що робити. Якщо батько дізнається…

Вона не змогла договорити.

Ізабелла дивилася на сестру, не в змозі повірити почутому. Таємний шлюб, вагітність, страх перед родиною…

Дженні, яку всі звикли вважати тихою та слухняною, виявилася здатною на вчинок, що міг перевернути все їхнє життя.

— Ти мала сказати мені раніше, — нарешті промовила Ізабелла.

— Я знаю.

— І ти справді думала, що зможеш приховувати це вічно?

— Ні. Але я сподівалася, що в нас буде більше часу.

Ізабелла заплющила очі й глибоко вдихнула.

Вона могла сердитися. Могла читати сестрі довгі повчання. Але перед нею сиділа налякана молода жінка, яка чекала на дитину й боялася втратити коханого.

— Послухай мене, — сказала Ізабелла, взявши Дженні за руки. — Я не схвалюю того, що ти приховала шлюб. Але ти моя сестра. І я не дозволю, щоб тебе залишили саму з усім цим.

Дженні недовірливо подивилася на неї.

— Ти не розкажеш батькові?

— Поки що ні.

— І детективкам?

Ізабелла замислилася.

— Я не розповідатиму їм про твій шлюб без твоєї згоди. Але якщо це стосуватиметься смерті Емілі, нам доведеться бути чесними.

Дженні здригнулася.

— Ні! Томас не має до цього стосунку!

— Тоді чому ти так злякалася?

— Бо він… він дещо бачив біля оранжереї в день смерті Емілі. Він розповів мені, що помітив там підозрілу людину в темному одязі. Вона зникла біля задньої брами. Томас боявся йти до поліції, бо думав, що його самого почнуть підозрювати.

Ізабелла повільно підвела голову.

— Він бачив підозрілу людину й нікому не сказав?

— Він не знає, хто це був. І боїться, що його звинуватять. Особливо тепер, коли в будинку всі підозрюють одне одного.

Ізабелла відчула, як холод пробіг по спині.

Вона знала Томаса багато років. Він працював у маєтку, доглядав сад, був мовчазним і працьовитим. Але чи могла вона поручитися за нього в справі про вбивство?

А якщо він справді щось приховував?

А якщо Емілі дізналася про таємний шлюб Дженні й збиралася комусь розповісти?

Ні. Ця думка була надто страшною.

— Дженні, — обережно промовила вона, — ти впевнена, що Томас нічого не знає про те, що сталося з Емілі?

— Упевнена! Він любив Емілі, як і всі ми. Вона часто приносила йому чай, коли він працював у саду. Він не міг її вбити!

Ізабелла хотіла вірити сестрі.

Але тепер вона знала: Томас був не просто садівником. Він мав таємницю, яка могла зруйнувати життя Дженні, а можливо, і вплинути на розслідування.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Поки що ніхто не дізнається про твій шлюб і дитину. Але пообіцяй мені, що більше не приховуватимеш нічого, що може стосуватися смерті Емілі.

Дженні міцно обійняла сестру.

— Обіцяю.

Ізабелла притиснула її до себе, намагаючись заспокоїти.

— Усе буде добре, люба. Ми щось придумаємо.

Та сама вона вже не була впевнена у власних словах.

***

Коли Ізабелла нарешті пішла, Мері та Себастьян усе ще перебували у віллі.

Мері вийшла з-за дверей маленького кабінету, куди вони сховалися, почувши кроки Ізабелли. Себастьян ішов за нею, блідий і розгублений.

— Ти чула? — прошепотів він.

— Кожне слово, — відповіла Мері, ледве стримуючи сміх.

— Це не смішно!

— Навпаки, любий. Це найцікавіше, що сталося в цьому будинку за останні дні.

Себастьян провів рукою по обличчю.

— Дженні таємно вийшла заміж за садівника. Вона вагітна. А він бачив когось біля оранжереї в день убивства Емілі. Ти розумієш, що це означає?

— Що в нашій родині більше таємниць, ніж я могла собі уявити.

— А якщо Томас причетний до смерті Емілі?

Мері перестала сміятися.

Вона задумливо подивилася на двері, за якими щойно зникла сестра.

— Тоді детективки мають про це дізнатися.

— Ти збираєшся розповісти їм про Дженні?

— Ні, звісно. Я не збираюся руйнувати життя сестри. Але про те, що Томас приховав від поліції важливі свідчення, вони повинні знати.

Себастьян похитав головою.

— Якщо Ізабелла дізнається, що ми підслухали її розмову…

— Вона не дізнається, — безтурботно відповіла Мері. — А якщо й дізнається, завжди можна сказати, що ми випадково опинилися поруч.

— Ти неможлива.

— Зате ніколи не нудьгую.

Мері підійшла до вікна й подивилася в бік головного маєтку. У кількох вікнах ще горіло світло.

Десь там Ксенія та Катерина намагалися розплутати клубок чужих таємниць. Вони підозрювали Мію, ставили незручні запитання Річарду й шукали докази, які могли вивести їх на вбивцю.

А тепер у них з’явився ще один підозрюваний.

Томас Рід.

Чоловік Дженні.

Можливий свідок убивства.

А може, і його учасник.

Мері стиснула губи.

— Завтра я поговорю з однією з детективок, — вирішила вона. — Нехай перевірять Томаса. Якщо він невинний, йому нічого боятися.

Себастьян нічого не відповів.

Він дивився на Мері й раптом усвідомив, що зовсім не знає жінку, з якою зв’язався.

Вона була чарівною, розумною та небезпечною. І, схоже, чужі таємниці приносили їй не менше задоволення, ніж заборонене кохання.

Тієї ночі в маєтку Блеквудів заснули далеко не всі.

А за вікном, серед темних дерев, хтось зупинився біля о

ранжереї й подивився на освітлені вікна вілли Дженні.

Людина постояла кілька секунд, а потім зникла в темряві.

Можливо, вона чула розмову сестер.

Можливо, знала про таємний шлюб.

А можливо, саме вона була тією загадковою постаттю, яку Томас бачив у день смерті Емілі.

У маєтку Блеквудів кожен мав що втрачати.

І хтось був готовий на все, аби правда ніколи не вийшла назовні.