Раді Вас бачити!

Глава 10. Повернення спадкоємця та тіні минулого

Утро в маєтку Блеквудів почалося не з аромату свіжозвареної кави й не з тихого шелесту газет, а з рішучих кроків економки Маргарет, яка поспішала коридорами старого крила.

Після смерті Емілі весь маєток ніби змінився. Слуги розмовляли пошепки, двері зачиняли обережніше, а кожен незнайомий звук змушував когось озирнутися. Навіть звичний ранковий гамір здавався недоречним.

Маргарет зупинилася перед масивними дверима спальні леді Агати й постукала.

— Мілейді? Ви вже прокинулися?

— Якщо я не відповідаю, це не означає, що мене немає! — долинув невдоволений голос з-за дверей. — Можливо, я просто насолоджуюся рідкісною розкішшю — тишею в домі, де ніхто не вміє поводитися пристойно!

Маргарет ледь помітно всміхнулася.

Леді Агаті Блеквуд було вісімдесят чотири роки. Вона належала до тих аристократок, які навіть у старості не втрачали ані гострого розуму, ані здатності одним поглядом змусити співрозмовника пошкодувати про власні слова.

Вона була матір’ю Річарда й бабусею всіх його дітей. Горда, спостережлива, неймовірно розумна та язиката, леді Агата знала історію родини краще, ніж будь-який сімейний літописець.

Її кімната розташовувалася в старому крилі маєтку, звідки відкривався краєвид на трояндовий сад. Біля каміна стояло улюблене крісло, а в заскленій шафі зберігалася колекція старовинної порцеляни, яку вона збирала десятиліттями.

Щодня о п’ятій вечора леді Агата пила чай. Не о четвертій п’ятдесят дев’ять і не о п’ятій хвилині на шосту, а саме о п’ятій. Будь-яке порушення цього правила вважалося особистою образою.

Сучасні звичаї, надмірна розкіш і сімейні скандали викликали в неї щире обурення.

— У наш час, — любила повторювати вона, — люди хоча б спочатку думали, перш ніж ганьбити прізвище. Тепер вони спочатку ганьблять його, а потім наймають адвоката!

Маргарет знала: сперечатися з леді Агатою марно. Але сьогодні їй потрібно було переконати господиню спуститися до сніданку.

— Мілейді, я принесла новини.

— Якщо це знову про те, що хтось із моїх онуків поводиться як невихована дитина, то можете не продовжувати. Я й без вас знаю, що в цій родині катастрофічно бракує здорового глузду.

— Боюся, новини серйозніші.

За дверима запала тиша.

— Заходьте.

Маргарет відчинила двері й увійшла. Леді Агата сиділа у своєму кріслі біля вікна, вже одягнена у темно-синю сукню з високим коміром. Її сріблясте волосся було акуратно вкладене, а на колінах лежала відкрита книга.

— Ну? Що сталося?

— Місіс Блеквуд запросила на допомогу двох приватних детективок з України. Вони вже почали розслідування смерті Емілі.

Леді Агата повільно закрила книгу.

— Нарешті! Невже Річардові знадобилося стільки часу, щоб зрозуміти, що поліція не здатна розв’язати всі наші проблеми сама?

— Детективки молоді, але, здається, дуже уважні. Вони хочуть поговорити й з вами.

— Зі мною? — стара аристократка примружилася. — І що ж вони сподіваються почути від жінки, яка прожила достатньо довго, щоб бачити, як найпорядніші люди перетворюються на брехунів?

— Можливо, саме те, чого їм бракує.

Леді Агата кілька секунд мовчала, розглядаючи економку.

— Якщо дівчата справді тямущі, я спущуся до сніданку. Але попередьте кухню: мені потрібні підсмажені тости з варенням. І справжній чай, а не та коричнева вода, яку останнім часом подають під виглядом англійського сніданку.

— Звичайно, мілейді.

— І ще, Маргарет…

— Так?

— Якщо хтось запізниться до столу, я особисто з’ясую, чи не приховує він чергову сімейну катастрофу.

Маргарет вирішила не нагадувати, що сама леді Агата могла витратити пів години на вибір брошки.

Вона лише вклонилася й вийшла.

***

О дев’ятій ранку їдальня маєтку вже сяяла в променях осіннього сонця.

На довгому столі стояли срібні чайники, кошики зі свіжими булочками, тарілки з хрустким беконом, яєчнею, сосисками, смаженими грибами та помідорами. Поруч лежали скибки підсмаженого хліба, масло, полуничне варення й апельсиновий мармелад.

Слуги наливали каву, подавали чай і розставляли тарілки.

Ксенія та Катерина увійшли до їдальні разом.

— Доброго ранку всім, — привіталася Ксенія.

— Сподіваюся, воно справді буде добрим, — озвалася леді Агата, яка вже сиділа на чолі столу. — Хоча після всього, що відбувається в цьому домі, я маю певні сумніви.

Катерина стримала усмішку.

— Ми докладемо всіх зусиль, щоб день став трохи кращим, леді Агато.

Стара аристократка уважно оглянула обох детективок.

— Отже, це ви маєте розкрити вбивство Емілі?

— Ми намагатимемося встановити правду, — відповіла Ксенія.

— Гарна відповідь. Принаймні ви не обіцяєте неможливого. Я не люблю людей, які спочатку запевняють, що знають усе, а потім виявляються не здатними знайти власні окуляри.

Вона відсунула чашку й подивилася на них ще уважніше.

— Сідайте. І не бійтеся ставити запитання. Якщо хтось із моїх родичів образиться, нехай спочатку згадає, що чесним людям нічого приховувати.

— Бабусю, ти ще навіть не поснідала, а вже оголосила війну половині родини, — пробурмотів Александр, входячи до їдальні.

— Не половині, Александре. Лише тим, хто на це заслужив.

За столом пролунало кілька стриманих усмішок.

Річард сидів навпроти матері, переглядаючи повідомлення на телефоні. Міла розмовляла з Шарлоттою, а Вікі та Сибіл обговорювали щось пошепки. Мері з’явилася в елегантній сукні, з бездоганною зачіскою й виглядом людини, яка чудово виспалася.

Проте Ксенія відразу помітила одну порожню тарілку.

— А де Дженні? — запитала Міла, озираючись. — Вона ще не спустилася?

За столом на мить запала тиша.

Ізабелла першою підняла голову.

— У Дженні болить голова. Вона вирішила трохи полежати й спуститься пізніше.

— Чому вона нічого не сказала мені? — стурбовано запитала Міла.

— Мабуть, не хотіла тебе турбувати, — відповіла Ізабелла, намагаючись говорити спокійно.

Вона брехала. І це відчувала навіть сама.

Після нічної розмови із сестрою Ізабелла майже не спала. Перед очима постійно поставали слова Дженні про таємний шлюб і дитину, яку вона носила під серцем.

Вона пообіцяла зберегти таємницю, але тепер кожна невинна розмова про молодшу сестру змушувала її відчувати провину.

Мері, яка сиділа неподалік, ледь помітно всміхнулася, опустивши погляд у чашку.

Вона знала правду.

Вікі та Сибіл перезирнулися.

— Може, нам піднятися до неї? — запропонувала Вікі. — Я могла б принести їй чаю.

— І я піду, — додала Сибіл.

— Не потрібно, — несподівано втрутився Річард. — Якщо в неї болить голова, нехай відпочиває. Їй не обов’язково бути присутньою на кожному сімейному сніданку.

Вікі хотіла заперечити, але батьків погляд змусив її промовчати.

Ксенія тим часом уважно спостерігала за всіма.

Ізабелла була надто напружена. Мері мала такий вигляд, наче знала щось, чого не знали інші. Вікі та Сибіл відверто хвилювалися за сестру.

*Що ти приховуєш, Дженні?* — подумала Ксенія.

Вона вже помітила, що в цій родині навіть найпростіші запитання могли викликати цілий ланцюг брехні.

— Якщо дозволите, — промовила леді Агата, намазуючи тост полуничним варенням, — я скажу те, про що всі воліють мовчати.

Річард важко зітхнув.

— Мамо, тільки не починай.

— Я ще не починала, Річарде. Коли почну, ти відразу зрозумієш різницю.

Катерина опустила очі, приховуючи усмішку.

— У цьому домі, — продовжила леді Агата, — кожен щось приховує. Один сперечається через спадок, інша фліртує з чужим чоловіком, третя зникає серед ночі, а хтось, мабуть, вважає, що таємниці самі собою зникнуть, якщо про них не говорити.

Мері мало не вдавилася чаєм.

Себастьян, який сидів поруч з Ізабеллою, завмер із виделкою в руці.

— Бабусю, — пробурмотів Александр, — може, досить?

— Ні. Я надто стара, щоб витрачати час на порожні розмови. До того ж у мене прекрасна пам’ять. Я пам’ятаю кожен скандал у цій родині за останні шістдесят років. І повірте, деякі з них були значно цікавішими за теперішні.

— Сподіваюся, ви поділитеся з нами своїми спогадами, леді Агато, — обережно сказала Ксенія.

Стара аристократка повернулася до неї.

— Якщо ставитимете правильні запитання, міс Ксеніє, я, можливо, розповім більше, ніж ви очікуєте.

Саме в цю мить двері їдальні відчинилися, і з’явився Александр. Він, очевидно, щойно повернувся з коридору, а сорочка на ньому була недбало розстебнута біля коміра.

— Батьку, тобі потрібно це прочитати.

Річард підняв голову.

— Що сталося?

Александр простягнув йому телефон.

— Повідомлення від Генрі. Він із дружиною та донькою повертається до Англії. Вони вже в дорозі й хочуть підтримати нас після смерті Емілі.

Річард зблід.

Міла прикрила губи долонею.

— Генрі повертається?

— Так. Він написав, що прибуде найближчим часом.

Леді Агата повільно поклала ніж на тарілку.

Уперше за весь ранок її обличчя втратило звичний вираз іронічної байдужості.

— Отже, мій онук нарешті згадав, що в нього є родина, — сказала вона. — Цікаво, що змусило його змінити рішення.

— Мамо, — тихо промовив Річард, — не зараз.

— А коли, Річарде? Коли він знову поїде? Чи коли хтось іще помре?

Її слова впали на стіл важким каменем.

Ксенія й Катерина обмінялися поглядами.

Нове ім’я.

Новий родич.

І, судячи з реакції родини, старий конфлікт.

— Перепрошую, — сказала Ксенія, — але чи могли б ви розповісти нам про Генрі? Ми ще не чули його імені.

Леді Агата подивилася на неї, а потім на Річарда.

— Генрі — середній син мого Річарда. Колись він був розумним, незалежним хлопцем, який не терпів несправедливості. На жаль, у нашій родині незалежність часто плутають із непокорою.

— Він посварився з батьком? — запитала Катерина.

— Дуже серйозно, — відповіла Агата. — Багато років тому Генрі відмовився жити за правилами, які Річард намагався нав’язати своїм дітям. Вони сперечалися через родинні справи, майбутнє та гроші. Зрештою Генрі поїхав до Танзанії. Там він одружився, у нього народилася донька, і відтоді він рідко приїздив додому.

— А тепер повертається, — тихо сказала Ксенія.

— Так. І я хочу знати чому.

Річард відклав телефон.

— Він написав, що хоче підтримати родину. Хіба цього недостатньо?

— Для звичайної родини, можливо. Але не для Блеквудів, — відрізала Агата.

Катерина мовчала, проте її думки вже працювали.

Танзанія.

Африка.

Смерть Емілі.

Отрута.

Вона згадала слова лікаря про можливе отруєння, поведінку людей за столом і власні підозри щодо того, що саме використали для вбивства.

Поки що вона не знала, яку речовину знайшли в організмі Емілі. Але якщо отрута була рідкісною або походила з рослини, яку складно знайти в Англії, повернення Генрі могло виявитися важливим.

*А що, як він знає щось про цю речовину?* — подумала Катерина. *Або привіз її з Африки?*

Вона одразу ж відкинула поспішні висновки. Сам факт життя Генрі в Танзанії нічого не доводив. Але перевірити цю версію було необхідно.

— Місіс Блеквуд, — звернулася вона до Міли, — чи могли б ви повідомити, хто саме проводив медичний огляд Емілі й чи відомі результати токсикологічного дослідження?

— Наскільки мені відомо, поліція ще очікує на остаточні висновки, — відповіла Міла. — Інспектор Гарднер не хотів повідомляти подробиць, поки не матиме підтверджень.

— Я хотіла б поговорити з ним сьогодні, — сказала Катерина. — Можливо, він дозволить нам дізнатися, яку саме речовину виявили.

Ксенія кивнула.

— А я тим часом поговорю з Мією. Вікі вже розповідала мені про її дивну поведінку. Думаю, настав час поставити їй кілька прямих запитань.

Мері опустила очі, удаючи, що повністю зосереджена на сніданку.

Вона знала про таємний шлюб Дженні, але про підозри щодо Мії їй було відомо значно менше. Тепер вона почала розуміти, що кожен новий день приносить детективкам ще одну нитку, яка може привести до чужої таємниці.

А якщо вони дізнаються й про її зв’язок із Себастьяном?

Мері міцніше стиснула ручку чашки.

Вона не боялася скандалів. Але боялася втратити те, що вважала своїм.

— Отже, — підсумувала леді Агата, відсуваючи порожню тарілку, — одна онука ховається у своїй кімнаті, інший онук повертається з Африки, а вбивця, можливо, досі живе під моїм дахом.

Вона підвелася, спираючись на тростину.

— Сподіваюся, ви справді розумні, мої любі детективки. Бо я не збираюся помирати, так і не дізнавшись, хто перетворив мій дім на театр дешевих інтриг.

— Ми зробимо все можливе, леді Агато, — запевнила Ксенія.

Стара аристократка задоволено кивнула.

— Чудово. Тоді почніть із тих, хто найбільше боїться ваших запитань. Зазвичай саме там і ховається найцікавіша правда.

Вона вийшла з їдальні, залишивши за собою тишу.

Катерина підвелася слідом.

— Я вирушаю до поліції. Хочу дізнатися про отруту й поговорити з Гарднером.

— А я спробую з’ясувати, що насправді приховує Мія, — відповіла Ксенія.

Вони обмінялися короткими поглядами.

У кожної було власне завдання.

І обидві розуміли: повернення Генрі

може змінити все.

Адже якщо він справді привіз із Танзанії щось, що має стосунок до смерті Емілі, то минуле, від якого родина Блеквудів так довго тікала, нарешті наздогнало її.

А в маєтку, де кожен приховував правду, новий гість міг виявитися не рятівником.

Він міг стати наступним підозрюваним.