Раді Вас бачити!

Глава 14. Червоні туфлі та розбите серце

Минуло десять хвилин, перш ніж лікар повернувся до палати Дженні з остаточним підтвердженням.

— Обстеження підтвердило вагітність, — спокійно повідомив він. — Зараз стан пацієнтки стабільний. Проте їй потрібен відпочинок і спокій. Сильні переживання можуть негативно впливати на її самопочуття, тому прошу уникати будь-яких потрясінь.

Вікі полегшено видихнула й обережно поправила ковдру на сестрі. Дженні вже почувалася краще, хоча її обличчя залишалося блідим, а в очах застиг страх.

— Дякую, лікарю, — сказала Ксенія. — Ми подбаємо про неї.

Коли двері зачинилися, детективка підійшла до вікна. За склом дрібний осінній дощ перетворював лікарняний сад на розмиту картину, а мокрі доріжки блищали під сірим небом.

Їй потрібно було поговорити з родиною Блеквудів. Необхідно було пояснити їм правду про Дженні так, щоб вони не перетворили її життя на ще одне випробування.

Та думки Ксенії знову поверталися до Мії.

Темноволоса детективка зітхнула й потерла скроню.

*Чи могла Мія вбити Розеллу?*

Усе вказувало на те, що жінка приховувала щось важливе. Вона приїхала до маєтку під чужим ім’ям, мала особисті причини ненавидіти Річарда, нишпорила в його кабінеті й намагалася перешкодити йому залишити маєток. Однак її реакція на звістку про смерть Розелли здавалася справжньою.

Ксенія добре знала, що люди вміють прикидатися. Але іноді надто довге спостереження за підозрюваним змушувало забути про просту істину: мотив ще не означає провини.

Вона пригадала червоні туфлі Мії, у яких та була вранці. Під час розмови в лікарні на ній уже було інше взуття.

*Навіщо переодягатися? І куди поділися червоні туфлі?*

Ця дрібниця не давала їй спокою.

Ксенія вирішила не робити поспішних висновків. Спочатку потрібно було дочекатися Катерини, яка залишилася в маєтку разом із поліцією.

А ще існувала одна важлива обставина: Розелла могла знати, ким насправді була Мія. Якщо покоївка випадково дізналася правду й вирішила розповісти її Річарду, це могло стати для когось смертельно небезпечним.

Та чи справді Мія встигла дізнатися про наміри Розелли?

Ксенія не мала відповіді.

Поки що.

***

Приблизно за пів години до лікарні почали прибувати автомобілі Блеквудів.

Першими приїхали Річард і Міла. За ними — Александр із Шарлоттою, Ізабелла та інші члени родини. Вікі зустріла їх біля палати Дженні, а Ксенія вийшла в коридор, щоб поговорити з усіма разом.

Річард виглядав роздратованим і наляканим водночас.

— Що сталося з моєю донькою? Чому нам повідомили лише те, що вона в лікарні? — вимогливо запитав він.

— Тому що спочатку лікарі повинні були переконатися, що їй нічого не загрожує, — відповіла Ксенія.

— Я хочу бачити Дженні.

— Звісно. Але перед цим вам потрібно дещо знати.

Ксенія випросталася. Вона розуміла, що наступні слова можуть змінити життя молодої дівчини, однак приховувати правду далі було неможливо.

— Дженні вагітна.

Запала тиша.

Міла прикрила долонею рот. Александр здивовано глянув на батька, а Шарлотта міцніше стиснула його руку.

— Що ти сказала? — тихо перепитав Річард.

— Обстеження підтвердило вагітність. Дженні знепритомніла після того, як побачила тіло Розелли. Її стан зараз стабільний, але лікар рекомендує спокій.

— Вагітна? — Міла похитала головою, ніби не могла повірити почутому. — Але як… Хто батько дитини?

Ксенія не відвела погляду.

— Томас Рід. Вони таємно одружилися кілька місяців тому.

Цього разу тиша стала майже нестерпною.

Річард почервонів від гніву.

— Садівник?! Моя донька таємно вийшла заміж за садівника?!

— Тату, будь ласка, — втрутилася Ізабелла.

Вона стояла бліда, притискаючи пальці до грудей. У її погляді змішалися провина й тривога.

— Ти знала? — різко запитав Річард.

Ізабелла опустила очі.

— Так. Я дізналася нещодавно. Дженні боялася розповісти вам. Вона любить Томаса, а тепер ще й чекає на дитину.

— І ти вирішила приховати це від родини?

— Я хотіла захистити її!

— Від кого? Від власного батька?!

— Від вашого гніву! — несподівано твердо відповіла Ізабелла. — Ви навіть не намагаєтеся вислухати її, перш ніж засудити!

Міла схопила чоловіка за руку.

— Річарде, досить. Наша донька в лікарні. Вона пережила страшний день. Невже ти хочеш, щоб перше, що вона почула після пробудження, були докори?

Річард замовк, але його обличчя залишилося напруженим.

Ксенія вирішила втрутитися, поки суперечка не переросла в скандал.

— Вікі також знала про таємницю Дженні. Вона допомагала сестрі, тому що боялася за неї. Не карайте дівчат за те, що вони намагалися захистити близьку людину.

— Ви не розумієте, — глухо промовив Річард. — У нашій родині й без того достатньо проблем.

— Розумію більше, ніж вам здається, — відповіла Ксенія. — Я бачу родину, яка втратила спокій, пережила дві смерті й тепер ризикує втратити ще й довіру одне до одного. Але Дженні не злочинниця. Вона закохалася, вийшла заміж і завагітніла. Так, вона боялася вашої реакції. Проте зараз їй потрібна підтримка, а не покарання.

Міла першою підійшла до Ксенії й обережно торкнулася її руки.

— Дякую, що подбали про нашу дівчинку.

— Я зробила те, що мала зробити.

Річард довго мовчав. Потім його плечі трохи опустилися.

— Я поговорю з нею. Але спочатку хочу переконатися, що вона справді почувається краще.

— Це правильно, — сказала Ксенія. — І ще одне. Прошу вас не тиснути на Томаса, доки поліція не завершить допит. Він може бути важливим свідком у справі про смерть Розелли.

Почувши це ім’я, родина знову згадала про трагедію.

— Хто міг таке зробити? — прошепотіла Шарлотта.

Ксенія подивилася на всіх по черзі.

— У мене є підозра. І сьогодні ввечері я сподіваюся розповісти вам, хто міг убити Розеллу. Але щодо смерті Емілі все ще залишається багато запитань.

Вона не стала обіцяти більше, ніж могла виконати. У неї ще не було всіх доказів, але тепер вона знала, де їх шукати.

Міла взяла Річарда під руку, і подружжя разом із Ізабеллою поспішило до палати Дженні.

Вікі затрималася біля Ксенії.

— Дякую. Ви навіть не уявляєте, як багато для нас зробили.

— Просто будь поруч із сестрою, — м’яко відповіла детективка. — І не дозволяй їй думати, що вона залишилася сама.

Вікі кивнула й пішла за рідними.

Ксенія залишилася в коридорі, відчуваючи дивну суміш полегшення й тривоги. Принаймні одна таємниця нарешті вийшла на світло. Але скільки ще приховували стіни маєтку Блеквудів?

***

Коли Ксенія вийшла на подвір’я лікарні, дощ нарешті припинився.

У саду панувала тиша. Вологе листя блищало на кущах, а над невеликим озером простягнувся старий кам’яний місток. Біля нього стояв Едвард.

Він дивився на воду, засунувши руки в кишені пальта. Його темне волосся було трохи розкуйовджене вітром, а в поставі відчувалася втома людини, яка щойно втратила щось важливе.

Навіть у своєму смутку він здавався Ксенії неймовірно привабливим.

*Зосередься. Ти детективка, а не героїня романтичної історії*, — подумки наказала вона собі.

Та ноги самі понесли її до містка.

— Ви вирішили втекти від усіх? — запитала Ксенія, зупинившись поруч.

Едвард повернув голову.

— Не втекти. Просто мені потрібно було побути на самоті.

— Через Мію?

Він сумно всміхнувся.

— Невже це так очевидно?

— Для людини, яка звикла помічати дрібниці, — так.

Едвард знову подивився на озеро.

— Я думав, що знаю її. Вважав, що між нами є щось справжнє. А тепер не розумію, чи кохала вона мене, чи просто використовувала, щоб дістатися до мого батька.

— Можливо, вона справді відчувала до вас щось. Але це не виправдовує брехні.

— А як тепер довіряти комусь?

Ксенія на мить замислилася.

— Не всі люди однакові, Едварде. Ви ще зустрінете жінку, яка любитиме вас не за прізвище, не за статки й не за можливість помститися комусь через вас.

Він уважно подивився на неї.

— А якщо це буде не англійка?

Ксенія здивовано підняла брови.

— Перепрошую?

Едвард ледь помітно всміхнувся.

— Ви щойно сказали, що я знайду достойну англійку. А якщо вона не буде англійкою?

Ксенія відчула, як усередині щось завмерло. Вона звикла ставити запитання, аналізувати відповіді й тримати ситуацію під контролем. Але зараз перед нею був не підозрюваний і не свідок. Просто чоловік, якому було боляче, і який несподівано змусив її усміхнутися.

— Тоді, гадаю, усе можливо, — відповіла вона.

— Навіть якщо ця жінка буде українкою?

Він дивився на неї з легкою усмішкою, і Ксенія раптом зрозуміла, що забула приготовану відповідь.

— Ви ставите небезпечні запитання, містере Блеквуд.

— Можливо, я просто хочу почути чесну відповідь.

Вона відвела погляд на воду.

— Чесна відповідь така: зараз вам потрібно розібратися у власних почуттях. Не варто шукати нове кохання лише для того, щоб забути старе.

— А якщо я вже починаю забувати?

Ксенія знову подивилася на нього. У його очах більше не було тієї безнадійної порожнечі, яка супроводжувала його в палаті.

Їй хотілося залишитися поруч. Хотілося дізнатися про нього більше, ніж дозволяла професійна цікавість.

Але вона боялася переступити межу.

*Не можна дозволяти почуттям керувати розслідуванням.*

І все ж серце вперто підказувало, що не кожне правило здатне захистити людину від самої себе.

— Можливо, колись ми ще поговоримо про це, — тихо сказала вона.

— Я запам’ятаю вашу обіцянку.

У цю мить задзвонив телефон Ксенії.

На екрані висвітилося ім’я Катерини.

— Слухаю.

— Ксеніє, ми знайшли їх! — голос подруги звучав схвильовано. — Поліцейські оглянули територію за огорожею біля місця, де вбили Розеллу. Там є сліди підборів. І знаєш, що ми знайшли під кущами біля самого паркану?

Ксенія відчула, як серце пришвидшилося.

— Що?

— Червоні туфлі. Саме ті, які, за твоїми словами, Мія носила сьогодні вранці.

Ксенія заплющила очі на мить.

Усі деталі раптом склалися в одну картину: змінене взуття, поспішна реакція Мії, її таємне минуле й небажання говорити про Емілі.

— Катю, їх уже оглянули? Відбитки, сліди ґрунту, усе перевірили?

— Поліція працює. Гарднер наказав нічого не чіпати без фахівців. Але є ще дещо: сліди підборів ведуть від пральні до огорожі, а далі губляться на мокрій землі.

Ксенія повільно вдихнула.

— Тоді я повертаюся. Нікому не дозволяй передчасно робити висновки.

— Ти вже здогадалася, хто це?

Ксенія подивилася на Едварда, який уважно спостерігав за нею.

— Так. Принаймні тепер у нас є серйозна зачіпка.

Вона завершила дзвінок.

— Щось сталося? — запитав Едвард.

— Знайшли важливий доказ у справі про смерть Розелли. Я повинна повернутися до маєтку.

— Я поїду з вами.

— Едварде, це може бути неприємна розмова.

— Після всього, що сталося, мене вже важко чимось здивувати.

Ксенія не стала сперечатися.

Вони рушили до виходу із саду. Та тепер її думки були зосереджені лише на одному.

Червоні туфлі могли стати ключем до розгадки вбивства Розелли. Якщо експертиза підтвердить зв’язок між ними та місцем злочину, Мія більше не зможе приховувати, де перебувала напередодні.

Проте навіть якщо вона виявиться вбивцею Розелли, це ще не означатиме, що саме вона отруїла Емілі.

Дві смерті. Два можливі мотиви. І, можливо, дві різні історії.

Ксенія вже майже бачила перед собою розгадку першого вбивства, але друге залишалося оповитим темрявою.

А десь у маєтку Блеквудів справжній убивця Емілі міг спокійно спостерігати за тим, як усі підозри падають на іншу людину.

І чекати наступної нагоди.