Раді Вас бачити!

Глава 11. Шепіт минулого і таємниці Блеквудів

Осінній ранок огорнув маєток Блеквудів холодною млою. За високими вікнами вітальні повільно кружляло пожовкле листя, а вітер тихо стукав гілками старих троянд у шибки. У будинку панувала незвична тиша. Більшість родини Блеквудів вирушила в гості, залишивши маєток майже порожнім. Не поїхали лише Мері, Дженні та Вікі.

Ксенія сиділа у вітальні навпроти леді Агати. Вісімдесятичотирирічна господиня старого крила маєтку вмостилася у своєму улюбленому кріслі біля каміна й неквапливо плела щось із темно-бордової вовни. Поруч стояла чашка чаю, а на столику лежала відкрита книжка. Економка Маргарет разом із двома служницями поралася неподалік, а дворецький Артур Вітмор час від часу заходив до кімнати, перевіряючи, чи всього вистачає його літній пані.

— Знаєте, Ксеніє, — нарешті промовила леді Агата, не відриваючи погляду від в'язання, — у нашій родині завжди було забагато чоловіків, які вважали себе господарями чужих доль. І замало тих, хто хоча б іноді замислювався, що відчувають інші.

Ксенія відклала блокнот.

— Ви говорите про свого сина Річарда?

— А про кого ж іще? — пирхнула старенька. — Мій дорогий син завжди вважав, що світ має обертатися навколо нього. Він владний, самовпевнений і переконаний, що гроші здатні розв'язати будь-яку проблему. Якщо хтось із ним не погоджується, він сприймає це як особисту образу.

Агата підняла на Ксенію проникливий погляд.

— Я давно підозрюю, що за його бездоганною репутацією приховується щось неприємне. Річард уміє справляти враження порядної людини. Він знає, кому потиснути руку, кому усміхнутися, а кому нагадати про свої статки. Але я його мати. Я бачила його ще до того, як він навчився приховувати справжні думки за дорогими костюмами.

— Ви вважаєте, що він міг мати стосунок до смерті Емілі?

Леді Агата на мить завмерла.

— Я вважаю, що в цьому домі ніхто не повинен бути поза підозрою. Навіть мій власний син. Але не смійте записувати мене в ті, хто бажає Річарду смерті! Я можу сварити його до самого вечора, та все одно не хочу ховати власну дитину.

У її голосі промайнула така щира гіркота, що Ксенія мимоволі пом'якшила вираз обличчя.

— А Александр? — обережно запитала вона.

— Александр надто схожий на батька. Та сама гордість, та сама звичка вважати власну думку єдино правильною. Він розумний, амбітний і здатний багато чого досягти, але іноді мені здається, що він забув найголовніше.

— Що саме?

— Гроші не замінять характеру, люба. І не зроблять людину кращою, якщо всередині в неї порожнеча.

Ксенія занотувала її слова. Леді Агата говорила різко, проте за її критикою відчувалася не просто неприязнь. Вона знала цю родину краще за будь-кого й, можливо, пам'ятала речі, про які решта воліла мовчати.

— А Едвард? — запитала детективка.

Обличчя старенької відразу потеплішало.

— Мій непутящий улюбленець! — вигукнула вона. — З усіх чоловіків цієї родини в ньому, мабуть, найбільше доброти. Він може бути легковажним, часом упертим, але в нього є серце. На відміну від деяких інших, він здатний пожаліти людину, не питаючи, чи принесе це йому користь.

Агата відклала в'язання й зітхнула.

— Тільки от навіщо він закохався в ту Мію? Я ніколи не довіряла цій дівчині. У неї надто спокійний погляд для людини, яка потрапила в таку страшну історію. А коли заговорили про отруєний чай, мені здалося, що вона ледь не усміхнулася.

Ксенія насторожилася.

— Ви теж це помітили?

— Отже, помітили й ви? Чудово. А я вже думала, що старість остаточно зробила мене підозрілою до кожної тіні.

— Вікі також має сумніви щодо Мії. Вона розповіла мені, що бачила її біля кабінету Річарда. Мія щось шукала там, а ще намагалася переконати його не залишати маєток.

Агата повільно похитала головою.

— Бідний Едвард. Він навіть не уявляє, у що може втягнутися. Якщо Мія щось замислила, вона здатна завдати болю не лише Річарду, а й усім, хто опиниться на її шляху.

— Ви думаєте, вона могла вбити Емілі?

— Я думаю, що Емілі була доброю душею. Тихою, уважною, завжди готовою допомогти. Вона працювала тут три роки й ніколи не втручалася в чужі справи. Але такі люди нерідко бачать більше, ніж думають інші. Можливо, дівчина випадково дізналася щось небезпечне.

Старенька на мить замовкла, а потім додала:

— І якщо вона справді загинула через те, що знала чужу таємницю, я хочу, щоб убивцю знайшли. Не заради поліції. Заради самої Емілі.

Ксенія згадала записку, знайдену Катериною в книжці загиблої: *«Якщо зі мною щось станеться, шукайте там, де починається тінь».*

Що саме мала на увазі Емілі? Тінь від старої оранжереї? Темний коридор біля кабінету Річарда? Чи людину, яка ховалася за чужими обличчями?

— А Вікі? — запитала детективка. — Ви дуже її любите, чи не так?

На обличчі леді Агати з'явилася лагідна усмішка.

— Вікі — одна з небагатьох людей у цьому домі, які ще не дозволили грошам зіпсувати собі душу. Вона освічена, добра, турботлива. Любить тварин, допомагає дітям, читає книжки й ніколи не вимагає подяки за добрі вчинки.

Старенька взяла чашку й зробила ковток чаю.

— Коли мені стає сумно, вона приходить до мене з чаєм і новою книжкою. Сідає поруч, читає вголос, а потім ми годинами обговорюємо героїв. Вона вміє заспокоїти мене краще за будь-якого лікаря. У нашій родині це рідкісний талант.

— Мені вона теж дуже сподобалася, — щиро зізналася Ксенія. — Ми вже трохи здружилися. Вікі не просто хоче дізнатися правду про смерть Емілі. Вона справді переживає за людей у цьому домі.

— Тоді бережіть її, — тихо сказала Агата. — Надто добрі люди часто стають жертвами тих, хто вміє користуватися чужою довірою.

Ксенія відчула, як холод пробіг спиною.

— Ви натякаєте, що Вікі може бути в небезпеці?

— Я натякаю, що в цьому домі небезпечно довіряти навіть власній тіні. Я не знаю, хто вбив Емілі, але серцем відчуваю: ця людина серед нас. Вона снідає за одним столом із родиною, ходить тими самими коридорами й удає, що нічого не сталося.

Леді Агата нахилилася вперед і вперше за всю розмову заговорила майже пошепки:

— Будьте обережні, Ксеніє. Ви здаєтеся мені розумною дівчиною. Не хочу, щоб із вами сталося те саме, що з бідною Емілі.

— Дякую за попередження. Але я не збираюся зупинятися.

— Я й не прошу. Просто не дозволяйте цікавості випереджати здоровий глузд.

Ксенія усміхнулася.

— Знаєте, леді Агато, ви мені теж дуже подобаєтеся. З вами можна говорити відверто.

— Звісно, можна! — фиркнула старенька. — Я стара англійка, а не порцелянова лялька. І не здумайте думати, що через мій вік я втратила розум. Я ще здатна помітити брехню швидше, ніж Артур помітить пил на срібному підносі!

Дворецький, який саме заходив до кімнати, удав, що нічого не почув.

Ксенія тихо засміялася, але за мить знову стала серйозною.

— Скажіть, а що ви можете розповісти про Генрі? Чому він так давно залишив Англію?

Усмішка зникла з обличчя Агати.

Вона довго розглядала нитки у своїх руках, ніби шукала в них відповідь.

— Генрі… Мій особливий хлопчик.

У її голосі прозвучала ніжність, якої Ксенія ще не чула.

— Він завжди був найсердечнішим із моїх онуків. У дитинстві приносив мені квіти з саду, хоча Річард забороняв зривати троянди. Міг годинами сидіти зі мною біля каміна й розповідати про свої мрії. Він не прагнув бути найкращим. Йому просто хотілося, щоб його любили.

Агата зітхнула.

— Та між ним і Александром постійно виникали сварки. Обидва хотіли довести батькові, що саме вони гідні його поваги. А коли постало питання спадщини, все остаточно зруйнувалося. Генрі вважав, що з ним вчинили несправедливо. Александр не бажав поступатися. Річард, звісно, став на бік старшого сина.

— І Генрі поїхав?

— Так. Сказав, що більше не хоче бути Блеквудом. Я благала його залишитися, але він був надто ображений. Відтоді минули роки. Я дуже сумувала за ним, особливо на Різдво, коли всі збиралися за одним столом, а його місце залишалося порожнім.

Старенька витерла куточок ока.

— Я не вірю, що Генрі здатний убити батька. Він може гніватися, може не хотіти бачити Річарда, але в нього добре серце. І якщо він повертається, то, найімовірніше, не заради грошей.

Ксенія замислилася. У цій родині кожен мав свою історію, власну образу й причину мовчати. Але чи могла одна з цих таємниць стати причиною смерті Емілі?

***

Тим часом у другому крилі маєтку Вікі прямувала до кімнати Дженні.

Вона вже кілька годин не могла позбутися тривоги за молодшу сестру. Вранці Дженні не спустилася до сніданку, пославшись на головний біль. Вікі знала, що останнім часом сестра поводиться дивно, а тепер, після розмови з Ксенією, почала підозрювати, що справа значно серйозніша.

Вона тихо постукала.

— Дженні? Це я. Можна зайти?

Відповіді не було.

Вікі обережно прочинила двері й побачила сестру, яка сиділа на краю ліжка, бліда й виснажена. Поруч стояла склянка води, а на столику лежала недоторкана тарілка зі сніданком.

— Боже мій, Дженні! Що з тобою?

— Нічого, — слабко відповіла та. — Просто трохи нудить.

Вікі відразу підійшла до неї й присіла поруч.

— Ти зовсім бліда. Тобі потрібен лікар.

— Не треба! — Дженні різко схопила сестру за руку, а тоді відразу відпустила. — Будь ласка, не клич нікого.

Вікі уважно подивилася на неї.

— Це через вагітність?

Дженні опустила голову. Її очі наповнилися слізьми.

— Я не знаю, що робити, Вікі. Я боюся. Усе виходить з-під контролю.

Вікі не стала засипати сестру запитаннями. Вона принесла чистий рушник, допомогла Дженні вмитися прохолодною водою, поправила подушки й відчинила вікно, щоб впустити свіже повітря.

— Послухай мене, — сказала вона, сідаючи поруч. — Що б не сталося, ти не сама. Я твоя сестра. Я не дозволю тобі проходити через це наодинці.

Дженні притиснулася до неї й заплакала.

— Ти не розумієш…

— Тоді розкажи. Я вислухаю.

Але Дженні лише міцніше обійняла її, не наважуючись вимовити найстрашніше. Їхній таємний шлюб із Томасом і вагітність могли перевернути все життя. А тепер, коли в маєтку сталося вбивство, будь-яке зізнання могло перетворитися на нову підозру.

Вікі не знала, що саме приховує сестра. Проте вже вирішила: вона не залишить її саму.

***

Коли Ксенія знову заглибилася в думки про записку Емілі, двері вітальні відчинилися.

На порозі з'явилася Мері Блеквуд. На ній була елегантна сукня, волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а між пальцями диміла сигарета.

Леді Агата миттєво підняла голову.

— Невже в нашому домі вже не залишилося жодної пристойної звички? — обурилася вона. — Ти знову куриш у приміщенні, Мері? Безсоромна, безнравна й меркантильна дівчино! Невже тобі мало всіх тих коштовностей, суконь і балів, заради яких ти готова продати навіть власну совість?

Мері лише посміхнулася.

— Доброго ранку й вам, бабусю. Як завжди, сповнені любові та ніжності.

— Не смій глузувати з мене!

— Я б ніколи не наважилася, — солодко промовила Мері, затягнувшись сигаретою.

Агата підозріло примружилася.

— Ти прийшла не просто так. Чого тобі потрібно?

— Я хочу поговорити з міс Ксенією. Наодинці.

— Тоді хоча б загаси цю огидну сигарету! — відрізала старенька.

Мері демонстративно затягнулася ще раз, після чого загасила недопалок у попільничці й повернулася до детективки.

— Ходімо? Це стосується справи Емілі.

Ксенія підвелася.

— Я слухаю вас, Мері.

— О, бабуся завжди любила бурмотіти різні неприємні речі, — почала Мері, кидаючи на Агату поблажливий погляд. — Вона чистокровна англійка, а ми не зовсім такі, як вона.

Ксенія насупилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Наша мати була італійкою. Тому в нас, як вона любить казати, трохи інший темперамент.

— І це якось стосується смерті Емілі?

Усмішка Мері стала тоншою.

— Я не збираюся витрачати ваш час на розмови про родинні традиції. Я прийшла розповісти дещо цікаве.

Вона підійшла до вікна, озирнулася на двері й заговорила тихіше:

— Учора вночі я випадково підслухала розмову Ізабелли з Дженні. Моя сестра нарешті дізналася, що Дженні таємно вийшла заміж за садівника Томаса Ріда. І що вона вагітна.

Ксенія завмерла.

— Ви впевнені в тому, що кажете?

— Абсолютно. Ізабелла була шокована, але пообіцяла зберегти таємницю. А потім вони почали говорити про Емілі.

— Що саме вони сказали?

Мері знизала плечима, удаючи байдужість.

— Томас бачив когось у темному одязі біля оранжереї того дня, коли померла Емілі. Він нікому не розповів. Цікаво, чи не так?

Ксенія повільно випросталася.

— Ви навмисно видаєте таємниці власної сестри? Навіщо? Ви її ненавидите?

Мері різко повернула голову.

— Не смійте мене засуджувати! Дженні вдає із себе невинну святу, а сама приховує шлюб із чоловіком, якого наша родина ніколи не прийме. І всі навколо її жаліють! А коли я роблю щось не так, на мене дивляться, наче я найбільша ганьба цього маєтку.

— Це не дає вам права розповідати чужі секрети.

— А якщо цей секрет прикриває вбивцю? — холодно запитала Мері.

Ксенія не відповіла.

Мері нахилилася ближче.

— Подумайте самі. Томас мав можливість перебувати біля оранжереї. Емілі могла дізнатися про таємний шлюб Дженні й Томаса. А якщо вона збиралася комусь розповісти? Можливо, Томас злякався, що його викриють, і вирішив змусити її замовкнути назавжди.

Ксенія відчула, як усередині все похололо.

— Ви звинувачуєте його у вбивстві?

— Я лише припускаю. Але хіба ви не шукаєте правду?

— Правда не народжується з чужої ревнощів і образ, Мері. Поки що у вас немає жодного доказу проти Томаса.

— А у вас є докази проти когось іншого?

Це запитання прозвучало майже зухвало.

Ксенія замовкла. Вона згадала темний клаптик тканини біля кімнати Емілі, записку про тінь, слова садівника про незнайомця біля оранжереї. Надто багато деталей збігалися, щоб відмахнутися від них. Але чи справді вони вказували на Томаса? Чи хтось навмисно намагався спрямувати підозру на нього?

— Чому ви вирішили розповісти мені про це саме зараз? — запитала вона.

Мері на мить відвела погляд.

— Тому що я не хочу, щоб убивця залишився безкарним.

— Або тому, що ви хочете позбутися Томаса?

Обличчя Мері напружилося, але вже за секунду вона знову усміхнулася.

— Ви справді небезпечна жінка, міс Ксенія. Не дивно, що бабуся вас уподобала.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей.

— І ще одна порада, — кинула Мері через плече. — Не довіряйте нікому в цьому домі. Навіть тим, хто здається вам найневиннішим.

Коли двері за нею зачинилися, Ксенія залишилася стояти посеред вітальні.

Вона думала про Дженні, яка приховувала вагітність. Про Томаса, який мовчав про незнайомця. Про Мію, яка шукала щось у кабінеті Річарда. Про Генрі, який повертався після багатьох років вигнання. І про Емілі, котра, можливо, перед смертю намагалася попередити когось про небезпеку.

У цьому домі кожен мав таємницю.

Але яка з них коштувала молодій служниці життя?

Раптом із верхнього поверху пролунав пронизливий жіночий крик.

Ксенія різко обернулася.

За мить крик повторився — ще голосніше, сповнений такого жаху, що навіть леді Агата випустила з рук клубок вовни.

— Що це було? — прошепотіла старенька.

Ксенія вже бігла до дверей.

У коридорі почувся тупіт ніг, хтось голосно покликав на допомогу, а потім усе стихло.

На одну страшну секунду маєток

завмер.

Ксенія не знала, що сталося нагорі. Не знала, хто кричав і кого знайшли цього разу.

Але серце підказувало їй: після цього крику жодна таємниця Блеквудів уже не залишиться такою, як раніше.

Що сталося в маєтку? Хто закричав і чи пов'язана нова подія зі смертю Емілі? Відповідь — у наступній главі…