Глава 7. Гості, яким не раді

Чорний автомобіль повільно проїхав повз високі ковані ворота маєтку Блеквудів і покотився широкою гравійною доріжкою. За вікном розкинувся розкішний англійський сад: акуратно підстрижені живоплоти, старовинні фонтани, мармурові статуї та алеї, засипані золотавим листям. Удалині височів сам маєток — величезний, із темно-сірим дахом, численними вікнами й колонами біля парадного входу.

Катерина не могла відвести погляду від цієї краси.

— Ксеніє, ти тільки подивися! — захоплено промовила вона українською. — Це ж справжній палац! Я думала, такі маєтки існують лише в історичних фільмах. А тут фонтани, статуї, власний сад, стайня… Цікаво, чи є в них ще й привид у підвалі?

— Якщо є, сподіваюся, він хоча б платитиме за наші послуги, — сухо відповіла Ксенія.

Катерина засміялася.

— Ти зовсім не вмієш захоплюватися красою!

— Умію. Просто я дивлюся не на фонтани, а на вікна, двері й можливі шляхи втечі.

Ксенія уважно розглядала маєток. Її погляд ковзнув по другому поверху, зупинився на вікнах правого крила, а потім перемістився до бічної доріжки, що вела в напрямку стайні та задніх воріт.

Вона не могла позбутися відчуття, що за цією красою приховується щось темне.

Заможна родина, отруєний чай, мертва служниця, сварки через спадок і таємниці, про які ніхто не бажав говорити. Усе це нагадувало Ксенії сюжет одного з романів Агати Крісті. Різниця полягала лише в тому, що в книжках вона завжди знала, що перед нею вигадка, а тут усе було справжнім.

І хтось уже заплатив за чужі секрети власним життям.

— Знаєш, Катю, — тихо сказала вона, — мені здається, ми потрапили не просто до багатої родини. Ми потрапили в гніздо, де кожен може мати причину ненавидіти іншого.

— Або ти просто перечитала забагато детективів.

— Можливо. Але я ще не бачила жодного маєтку, в якому невинні люди помирали б від надмірної любові до чаю.

Катерина перестала усміхатися.

Автомобіль зупинився біля широких кам'яних сходів.

Міла Блеквуд, яка всю дорогу мовчала, першою відчинила дверцята й вийшла назовні. Вона виглядала втомленою. Її обличчя залишалося блідим, а пальці нервово стискали маленьку сумочку.

Міла навіть не озирнулася на сад. Вона лише подивилася на вхідні двері, ніби за цими дверима на неї чекало щось страшніше за поліцейські запитання.

Майже відразу двері відчинилися.

На порозі з'явився високий чоловік у бездоганному темному костюмі, білій сорочці й стриманій краватці. Його сріблясте волосся було акуратно зачесане назад, а на обличчі застиг вираз людини, яка звикла тримати себе в руках за будь-яких обставин.

Це був Артур Вітмор, дворецький Блеквудів.

Йому було шістдесят два роки, і він служив родині вже понад тридцять років. За цей час Артур навчився передбачати бажання господарів, пам'ятав розпорядок кожного члена сім'ї та знав, кому подавати ранковий чай із лимоном, а кому — без цукру. Він міг визначити настрій Річарда за самим звуком його кроків і безпомилково знав, коли леді Агата бажала залишитися на самоті.

Артур був людиною старих правил. Ввічливість, дисципліна й вірність родині становили основу його життя.

Він поважав Мілу, щиро шанував леді Агату, матір Річарда, але стосунки з господарем маєтку ніколи не були простими. Річард не терпів, коли хтось ставив під сумнів його рішення, а Артур, попри свою покірну манеру поведінки, мав надто добру пам'ять і надто багато знав.

— Леді Міло, — він схилив голову. — Радий бачити вас удома. Чи можу я допомогти з речами?

— Дякую, Артуре. Речей немає.

Дворецький перевів погляд на двох незнайомих жінок.

— А наші гості?

— Це пані Ксенія та пані Катерина. Вони приватні детективки. Я запросила їх допомогти нам із розслідуванням смерті Емілі.

На обличчі Артура не ворухнувся жоден м'яз. Проте Ксенія помітила, як на коротку мить його погляд затримався на ній.

— Розумію, — промовив він. — Прошу до маєтку.

Він відступив убік, пропускаючи гостей.

Катерина нахилилася до Ксенії й прошепотіла українською:

— Приватні детективки. Звучить солідно. Сподіваюся, нас не попросять показати дипломи.

— Якщо попросять, покажеш свій найпереконливіший вираз обличчя.

— Тобто той, яким я дивлюся на рахунок за комунальні послуги?

— Саме він.

Міла почула їхню тиху розмову, але не стала запитувати, про що йшлося. Вона лише запросила жінок пройти до великої вітальні.

Щойно вони переступили поріг, перед ними відкрився розкішний інтер'єр. Висока стеля була прикрашена витонченою ліпниною, уздовж стін висіли портрети попередніх поколінь Блеквудів, а посеред кімнати стояли м'які дивани й крісла кольору темного вина. На камінній полиці цокав старовинний годинник.

Усе тут свідчило про багатство, давню історію та прагнення родини зберегти бездоганну репутацію.

Проте атмосфера була далекою від затишку.

— Я попрошу підготувати для вас кімнату, — сказала Міла. — Ви зможете залишитися в маєтку стільки, скільки буде потрібно.

Катерина одразу похитала головою.

— Дякуємо, але ми зупинимося в готелі. Не хотілося б завдавати вам зайвого клопоту.

Вона ще не встигла закінчити, як Ксенія штовхнула її ліктем.

— Ми будемо дуже вдячні за кімнату, — швидко додала Ксенія.

Катерина повернула до неї здивоване обличчя.

— Перепрошую?

Ксенія ледь помітно кивнула в бік коридору.

Їй не потрібно було пояснювати двічі. Якщо хтось справді планував новий напад на Річарда, перебування в маєтку могло дати їм шанс помітити небезпеку раніше за поліцію. Крім того, саме тут були люди, документи й місця, які могли допомогти розкрити злочин.

Катерина зрозуміла натяк і зітхнула.

— Гаразд. Якщо леді Міла наполягає, ми приймаємо вашу пропозицію.

— Дякую, — з полегшенням відповіла Міла. — Я справді вважаю, що так буде краще.

Вона обернулася до дворецького.

— Артуре, будь ласка, подбайте про кімнату для наших гостей. І повідомте кухні, що вони можуть повечеряти разом із нами.

— Звичайно, леді Міло.

— І ще одне, — додала вона, знизивши голос. — Я хочу, щоб ви відповідали на всі запитання пані Ксенії та пані Катерини. Вони тут із мого дозволу.

Артур на мить затримав погляд на господині.

— Як забажаєте.

Але Ксенія помітила, що відповідь прозвучала не так упевнено, як мала б.

Вони саме збиралися розпочати розмову з дворецьким, коли з верхнього поверху долинув роздратований чоловічий голос.

— Це вже переходить усі межі! Я не збираюся сидіти тут, наче ув'язнений, тільки тому, що бабуся вирішила перетворити наш будинок на поліцейську дільницю!

На сходах з'явився Александр Блеквуд.

Він був одягнений у темні штани й білу сорочку з розстебнутим коміром. Його обличчя виражало невдоволення, а рухи були різкими. Александр звик до того, що в маєтку його слово мало вагу, і теперішня ситуація відверто його дратувала.

— Александр, прошу тебе, заспокойся, — почулася відповідь жінки.

За ним спускалася Шарлотта Вітмор — його двадцятидворічна дружина, донька впливового політика. Вона була витонченою, спокійною й мала ту особливу елегантність, яка не потребувала дорогих прикрас. Її шлюб з Александром був укладений з любові, а не заради домовленостей між родинами, хоча мало хто вірив, що донька впливового чоловіка могла обрати собі нареченого серед людей, які не належали до її кола.

Шарлотта ніжно торкнулася руки чоловіка.

— Ти нічого не зміниш, якщо кричатимеш на весь будинок.

— А що я маю робити? Чекати, поки інспектор Гарднер вирішить, що я вбивця? Він уже дивиться на мене так, ніби я отруїв Емілі власними руками!

— Ти ж знаєш, що я тобі вірю.

Александр поглянув на дружину, і його вираз трохи пом'якшав.

— Ти єдина тут, хто ще не втратив здорового глузду.

Шарлотта сумно всміхнулася.

— Тоді не змушуй мене пошкодувати про це.

У вітальні запала тиша.

Александр нарешті помітив Мілу та двох незнайомок.

— А це ще хто?

— Це пані Ксенія та пані Катерина, — пояснила Міла. — Вони приватні детективки. Я запросила їх допомогти нам у розслідуванні.

— Приватні детективки? — Александр недовірливо глянув на жінок. — Ви серйозно? Нам уже недостатньо інспектора, його помічника й половини поліцейського відділку? Тепер ми ще наймаємо людей, які розпитуватимуть кожного, хто проходить коридором?

— Александр, — твердо сказала Міла, — я не збираюся більше чекати, поки хтось нарешті знайде відповіді.

— А якщо вони лише погіршать ситуацію?

— Тоді це буде моя відповідальність.

Ксенія спокійно витримала його погляд.

— Ми не прийшли звинувачувати вашу родину. Ми прийшли з'ясувати, що сталося з Емілі Вілсон.

— Тоді почніть із того, що не заважайте поліції.

— Ми працюватимемо незалежно, — відповіла Ксенія. — Але якщо наші висновки допоможуть інспектору Гарднеру, я не бачу причин приховувати їх.

Александр хотів щось сказати, проте Шарлотта легенько стиснула його руку.

— Досить. Якщо вони можуть допомогти, нехай спробують.

Він невдоволено відвернувся.

— Робіть що хочете. Але не чекайте, що я розповідатиму незнайомцям про свої особисті справи.

— Звичайно, — ввічливо відповіла Ксенія. — Почнемо з тих, що стосуються розслідування.

Катерина ледь прикрила усмішку. Вона вже зрозуміла, що Ксенія вміє бути надзвичайно чемною саме тоді, коли її співрозмовник найбільше заслуговує на гостру відповідь.

За кілька хвилин до вітальні увійшла ще одна жінка.

Мері Блеквуд, сестра Александра, з'явилася так, ніби прямувала на світський прийом, а не на сімейне обговорення в будинку, де нещодавно сталося вбивство. На ній була елегантна сукня насиченого винного кольору, а на шиї виблискувало тонке діамантове намисто. Волосся було вкладене в бездоганну зачіску, а на губах грала легка усмішка.

Мері обожнювала розкішні сукні, коштовності, бали та прийоми. Вона була переконана, що народилася для життя, у якому не доведеться рахувати гроші, відмовлятися від бажань або думати про завтрашній день.

Її метою було знайти багатого чоловіка, який подарує їй усе, чого вона прагне.

А зараз її погляд зупинився на чоловікові, який саме входив до вітальні разом з Ізабеллою.

Лорд Себастьян Ешфорд, тридцяти двох років, належав до старовинного англійського роду. Він був привабливим, упевненим у собі й умів поводитися так, що люди мимоволі звертали на нього увагу. Його костюм сидів бездоганно, а на обличчі була та сама усмішка, якою він колись підкорив серце Ізабелли.

Для старшої доньки Блеквудів Себастьян колись здавався втіленням мрії про ідеальне життя. Красивий чоловік, давній рід, розкішний будинок і можливість відвідувати найпрестижніші заходи Англії.

Проте їхній шлюб давно перестав бути бездоганним.

За зовнішнім блиском ховалися фінансові труднощі, невисловлені образи та страх Себастьяна втратити становище в суспільстві. Ізабелла знала про частину проблем, але не здогадувалася, наскільки далеко чоловік готовий зайти, щоб зберегти свою репутацію.

— Себастьяне, — промовила Мері з особливою теплотою, якої не було в її голосі ще хвилину тому.

Він повернув голову.

— Мері. Ви сьогодні маєте чудовий вигляд.

— Ви завжди знаєте, що сказати жінці.

— Не завжди. Іноді достатньо просто сказати правду.

Мері засміялася й поправила намисто.

Ізабелла помітила цей обмін поглядами. Її обличчя залишилося спокійним, але пальці міцніше стиснули маленьку сумочку.

— Себастьяне, — сказала вона, — нам слід поговорити з матір'ю.

— Звісно, люба.

Він відповів дружині зразковою ввічливістю, але, перш ніж відвернутися, ще раз поглянув на Мері.

Ксенія помітила все.

Вона не знала, які стосунки пов'язували цих людей, але досвід підказував: у цьому будинку люди могли посміхатися одне одному й водночас приховувати зовсім інші почуття.

— Отже, — тихо прошепотіла Катерина українською, — у нас є роздратований спадкоємець, його вродлива дружина, сестра, яка фліртує з власним зятем, і чоловік, що, здається, не проти такої уваги.

— Не роби висновків завчасно, — відповіла Ксенія. — Але запам'ятай їхні погляди.

— Уже запам'ятала.

Коли всі нарешті зібралися, Міла попросила Артура запросити леді Агату, однак дворецький повернувся з відповіддю, що літня господиня відмовилася спускатися, поки не буде знайдено вбивцю Емілі.

— Бабуся сказала, що не з'явиться за сімейний стіл, доки в її домі залишається людина, здатна вбити невинну дівчину, — пояснила Міла. — Вона дуже прив'язалася до Емілі.

— І правильно робить, — різко промовила Вікі, яка саме повернулася до вітальні. — Емілі заслуговує на справедливість.

Почувши це, Ксенія уважно подивилася на дівчину. Вікі мала втомлений вигляд, а на її чоботах залишилися сліди свіжого бруду. Вона, очевидно, щойно повернулася з прогулянки верхи.

— Це Вікі, наша донька, — представила її Міла. — Вона дуже переживає через смерть Емілі.

— Нам шкода вашої втрати, — сказала Ксенія.

— Дякую. Емілі була доброю людиною. Я хочу, щоб той, хто це зробив, відповів за свій вчинок.

Вікі перевела погляд на Александра, а потім на Мію, яка сиділа біля Едварда. На коротку мить їхні очі зустрілися. Мія привітно усміхнулася, але Вікі не відповіла.

Ксенія це помітила.

Вона також побачила, як Мія поправила рукав сукні й обережно глянула в бік коридору, що вів до кабінету Річарда.

— Пані Міє, — несподівано промовила Ксенія, — ви добре знали Емілі?

Мія повернулася до неї.

— Як і всі в цьому будинку. Вона працювала тут три роки.

— Ви часто з нею спілкувалися?

— Не більше, ніж інші. Емілі була служницею, а я — наречена Едварда. У нас були різні обов'язки.

Відповідь прозвучала бездоганно. Надто бездоганно, подумала Ксенія.

— А чи помічали ви, що останнім часом вона поводилася незвично?

Мія злегка нахилила голову.

— Ні. Чому ви питаєте?

— Тому що кілька людей згадували, що Емілі була налякана перед смертю.

— Можливо, у неї були особисті проблеми, — відповіла Мія. — Я не можу знати, що відбувалося в голові служниці.

Едвард невдоволено поворухнувся.

— Ви натякаєте, що Мія щось знає?

— Я лише ставлю запитання, — спокійно сказала Ксенія.

— Тоді ставте їх комусь іншому.

Мія торкнулася руки нареченого.

— Едварде, усе гаразд. Вони просто виконують свою роботу.

Вона повернулася до Ксенії й усміхнулася.

— Якщо я щось згадаю, неодмінно вам повідомлю.

Ксенія кивнула, не відводячи погляду.

Їй не подобалася ця усмішка.

Після короткої розмови Міла попросила Артура провести Катерину до кімнати, де було знайдено тіло Емілі, а Ксенію залишила у вітальні для бесіди з членами родини.

— Я хочу почати з вас, Артуре, — сказала Ксенія, коли дворецький повернувся. — Ви служите в цьому будинку понад тридцять років. Напевно, знаєте більше за інших.

— Я знаю порядок у домі, пані. І намагаюся виконувати свої обов'язки належним чином.

— Тоді поговорімо про чай, який Емілі принесла містеру Блеквуду.

Артур ледь помітно напружився.

— Який саме аспект вас цікавить?

— Хто розпоряджався подачею чаю того вечора?

— Я контролював підготовку до вечірнього чаювання, як і зазвичай. Місіс Грейс приготувала чай, а Емілі віднесла тацю містеру Блеквуду.

— Ви особисто бачили, як Емілі брала тацю?

— Так.

— А чашку?

— Вона стояла на таці разом із чайником і десертом.

— Хто ще мав доступ до кухні?

— Працівники кухні, служниці, я. Часом хтось із членів родини заходить туди без попередження.

— А до кабінету містера Блеквуда?

Артур подивився на неї.

— Доступ до кабінету має сам містер Блеквуд. Іноді туди заходять члени родини або я, коли потрібно передати документи.

— Чи помічали ви когось біля кабінету незадовго до смерті Емілі?

Дворецький мовчав так довго, що Ксенія вже подумала, ніби він не відповість.

— Того дня я чув кроки в коридорі, — нарешті сказав він. — Але не бачив, хто саме там був.

— Коли це сталося?

— Приблизно перед обідом.

— Двері кабінету були відчинені?

— Наскільки я пам'ятаю, зачинені.

Ксенія нахилилася вперед.

— А ви перевіряли, чи вони були замкнені?

Артур повільно випрямив спину.

— Ні, пані. Я не маю звички перевіряти кожні двері в будинку.

— Зрозуміло. Тоді ще одне запитання. Чи можете ви пригадати, хто мав ключ від кабінету?

— Містер Блеквуд. Також існував запасний ключ, який зберігався у визначеному місці.

— І де він зараз?

На обличчі Артура вперше з'явилася помітна тривога.

— Я… не перевіряв після смерті Емілі.

Ксенія нічого не сказала, але подумки зробила позначку.

— Будь ласка, перевірте. І ще, Артуре: якщо ви згадаєте будь-яку дрібницю, навіть ту, що здаватиметься вам неважливою, повідомте мені.

— Звичайно, пані.

Проте коли дворецький збирався йти, Ксенія зупинила його ще одним запитанням.

— Артуре, ви служите цій родині тридцять років. Ви вважаєте, що хтось із Блеквудів здатний на вбивство?

Він повільно повернув голову.

— Пані, я вважаю, що не варто судити про людину, не знаючи всіх обставин.

— Це не відповідь.

— Інколи, — тихо сказав Артур, — саме ті, кого ми знаємо найдовше, здатні здивувати нас найбільше.

Він уклонився й вийшов.

Ксенія залишилася сама.

Вона дивилася на портрети Блеквудів над каміном і думала про те, що Артур не сказав їй головного. Він щось знав. Можливо, не про саме вбивство, але про таємниці, які передували йому.

І тепер їй потрібно було з'ясувати, чого саме він боявся.

Тим часом Катерина піднялася на другий поверх разом із молодою служницею, яка мала показати їй кімнату Емілі.

Кімната була невеликою, але охайною. Біля вікна стояло вузьке ліжко, поруч — дерев'яна тумбочка. На підвіконні лежала книжка, а на спинці стільця висіла сіра кофта. На маленькому столику стояли гребінець, флакон парфумів і кілька фотографій.

Катерина зупинилася біля дверей.

— Хто першим знайшов Емілі?

— Місіс Шарлотта, — відповіла служниця. — Вона прийшла покликати її, бо Емілі не з'явилася на роботі. А тоді закричала. Ми всі збіглися.

— Ви знали Емілі?

— Так. Вона була дуже доброю. Ніколи не відмовляла в допомозі.

Катерина оглянула кімнату, не торкаючись речей без потреби. Її погляд зупинився на книжці, що лежала біля вікна. Це був старий роман у темно-синій обкладинці. Між сторінками виднівся край паперу.

Вона обережно розгорнула книжку й побачила складений аркуш.

На ньому було лише кілька слів, написаних поспіхом:

«Якщо зі мною щось станеться, шукайте там, де починається тінь».

Катерина відчула, як по спині пробіг холодок.

Вона перечитала записку ще раз.

— Що ви знайшли? — запитала служниця.

Катерина швидко склала аркуш і сховала його в блокнот.

— Поки що нічого, що можна було б пояснити.

Але вона знала: це неправда.

Емілі залишила послання. І якщо воно справді стосувалося її смерті, то вбивця міг досі шукати те, що дівчина намагалася приховати.

Катерина озирнулася на вікно. За ним виднівся сад, а трохи далі — стара оранжерея, затінена високими деревами.

«Там, де починається тінь».

Що це означало? Сад? Оранжерея? Задні ворота? Чи, можливо, темні секрети самої родини?

Вона дістала телефон і написала Ксенії коротке повідомлення:

«Знайшла записку Емілі. Є фраза: “Якщо зі мною щось станеться, шукайте там, де починається тінь”. Потрібно поговорити наодинці».

Катерина прибрала телефон і ще раз оглянула кімнату.

У цю мить їй здалося, що за дверима хтось зупинився.

Вона різко обернулася.

Коридор був порожній.

Але на підлозі біля порога лежав маленький клаптик темної тканини.

Катерина нахилилася, підняла його й уважно роздивилася.

Вона не знала, кому він належав. Проте тканина була свіжою, а край — нерівним, ніби її відірвали поспіхом.

Хтось приходив до кімнати Емілі після її смерті.

І, можливо, ця людина знала про записку.

Катерина повільно сховала знахідку в окремий пакет, який носила для речових доказів.

Тепер вона була впевнена: їхня робота в маєтку Блеквудів буде значно небезпечнішою, ніж здавалося на перший погляд.

Бо в цьому будинку хтось не просто приховував правду.

Хтось намагався зробити так, щоб правда ніколи не вийшла на світло.

А десь унизу, за зачиненими дверима кабінету Річарда, старий годинник пробив шосту.

Один удар.

Другий.

Третій.

І кожен із них нагадував, що час для вбивці теж спливає.

Невдовзі він зрозуміє, що в маєтку з'явилися дві жінки, які не збираються задовольнятися красивими словами й бездоганними усмішками.

І тоді справжня небезпека лише почнеться.

Узгодити родинні зв’язки й іменаПосилити логіку розслідування