Раді Вас бачити!

Глава 19. Отрута з далекої Танзанії

Осінній ранок у маєтку Блеквуд видався оманливо спокійним. Після загадкової записки, залишеної біля кімнати Ксенії, детективки вирішили діяти обережніше. Хтось стежив за ними, хтось боявся викриття, а отже, кожен їхній крок міг мати наслідки.

Катерина не могла викинути з голови слова, які напередодні почула біля вілли Ізабелли. Мері та Себастьян говорили про речі Емілі так, наче ті могли зруйнувати їхнє життя. Але чи справді вони приховували власну причетність до вбивства? Чи, можливо, захищали когось іншого?

Саме це питання не давало Катерині спокою.

Вона вирішила поспостерігати за Себастьяном. Якщо він і справді збирався позбутися доказів, то рано чи пізно мав зробити щось підозріле.

Ближче до полудня Катерина помітила, як лорд вийшов із бічних дверей будинку. Він був одягнений у темне пальто, на голові мав капелюх, а в руках ніс невелику полотняну сумку. Озирнувшись, чоловік попрямував не до головної алеї, а до старої частини саду, де за густими кущами починалася вузька стежка до господарських будівель.

Катерина перечекала кілька секунд і рушила слідом.

Вона трималася на відстані, ховаючись за деревами. Військова підготовка навчила її рухатися тихо й помічати найменші зміни навколо. Себастьян ішов швидко, раз у раз озираючись. Кілька разів він зупинявся, ніби перевіряв, чи ніхто не стежить за ним.

Нарешті чоловік дістався старого дуба неподалік від занедбаної садової альтанки.

Катерина завмерла за живоплотом.

Себастьян поставив сумку на землю, витягнув невелику металеву коробку й озирнувся востаннє. Потім дістав із сумки предмет, загорнутий у темну тканину, і поклав його всередину. Він швидко викопав неглибоку ямку біля коренів дерева, опустив туди коробку й засипав землею.

Після цього чоловік витер руки носовою хустинкою та поспішив назад до маєтку.

Катерина не рушила з місця, доки його кроки не стихли.

— Що ж ти там ховаєш, лорде Ешфорде? — прошепотіла вона.

Коли Себастьян зник за поворотом, вона підійшла до дуба й оглянула землю. Свіжий ґрунт відрізнявся від решти, а біля кореня залишилася невелика подряпина від лопати.

Катерина дістала складну садову лопатку, яку прихопила із господарської комори, і почала обережно розкопувати землю.

Спочатку їй траплялися лише корінці та дрібне каміння. Потім лопатка вдарилася об метал.

Катерина відклала інструмент і руками відсунула землю. За кілька хвилин перед нею з'явилася прямокутна коробка, загорнута в темну тканину.

Вона витягнула її, поставила на траву й відкрила.

Усередині лежала скляна пляшка з темною рідиною, кілька пожовклих паперів і невелика етикетка, яка відстала від скла лише з одного боку. На ній можна було розібрати назву препарату, а нижче — напис, що вказував на походження з Танзанії.

Катерина відчула, як у неї похололи пальці.

Танзанія.

Країна, де роками жив Генрі Блеквуд зі своєю родиною.

Вона не торкалася вмісту пляшки, лише уважно оглянула її. На склі залишилися сліди засохлої речовини, а кришка була щільно закручена. Катерина не могла визначити, що саме містилося всередині, але підозрювала, що це могло бути небезпечно.

Вона загорнула пляшку назад у тканину й обережно поклала до коробки.

У голові вже виникали припущення, одне страшніше за інше.

Мері так боялася, що хтось знайде речі Емілі. Себастьян ховав пляшку, привезену з Танзанії. А Генрі щойно повернувся до Англії після багатьох років відсутності.

Чи могло це бути пов'язано?

Катерина згадала, що Емілі загинула від отруєння. Якщо пляшка містила отруйну речовину, вона могла стати важливим доказом. Але звідки вона взялася? Хто привіз її до Англії? І чому Себастьян вирішив заховати її саме тепер?

Найстрашніша думка з'явилася раптово.

*А якщо Мері прикриває Генрі?*

Катерина відразу ж насупилася. Вона не хотіла робити поспішних висновків, проте мусила розглянути й таку можливість. Генрі міг знати щось про справи Річарда, про минулі конфлікти або про документи, які Емілі випадково побачила. Якщо покоївка дізналася про незаконні оборудки господаря, хтось міг вирішити змусити її мовчати.

Але чи був Генрі здатний на вбивство?

Учора він здавався щирим. Він повернувся, щоб помиритися з родиною, обіймав бабусю, розмовляв із донькою й намагався налагодити стосунки з батьком. У його поведінці Катерина не помітила очевидної ворожості.

Та іноді найнебезпечніші люди вміли здаватися найщирішими.

Вона закрила коробку й повернула її на місце, щоб не привертати уваги. Після цього ретельно засипала ямку землею та прибрала сліди своїх дій.

Доказ необхідно було передати Ксенії та поліції. Катерина розуміла, що сама не має права оголошувати Генрі вбивцею лише через походження пляшки. Спершу треба встановити, що містилося всередині, і перевірити, чи справді ця речовина могла бути використана для отруєння Емілі.

Проте відчуття небезпеки не полишало її.

Тепер у справі з'явилася ще одна людина, яку потрібно було уважно перевірити.

І, можливо, хтось у маєтку Блеквуд уже знав, що Катерина знайшла.

***

Тим часом Вікі Блеквуд мчала верхи осінньою дорогою, що вела до невеликого маєтку на околиці села.

Вітер розвівав її волосся, холодне повітря торкалося щік, а кінь упевнено долав стежку між золотавими деревами. Зазвичай кінні прогулянки допомагали Вікі впорядкувати думки, але сьогодні навіть улюблене заняття не приносило полегшення.

У її голові крутилися слова Ксенії.

*Лорд Джеймс Едвард Вестбрук. Спадкоємець герцогського титулу. Людина, яка приховала від тебе своє справжнє походження.*

Вікі відчувала образу, змішану з розчаруванням. Вона довіряла Джеймсу. Розповідала йому те, чого не говорила навіть власній родині. А він дозволив їй вважати себе звичайним реставратором книжок, який заробляв на життя власною працею.

Вона не любила людей, які судили інших за титулами та грошима. Саме тому їй так сподобався Джеймс: він здавався простим, щирим і далеким від пихатого світу аристократії.

А тепер виявилося, що він сам належав до цього світу.

— Дурню! — вигукнула Вікі, пришпорюючи коня.

Тварина прискорила біг, і дівчина на кілька хвилин віддалася швидкості. Вітер ніби вимивав із неї гнів, залишаючи місце для тверезих думок.

Вона не хотіла сваритися, не вислухавши Джеймса. Можливо, він мав пояснення. Можливо, його минуле було складнішим, ніж вона могла уявити.

Але він мусив сказати правду.

Вікі зупинила коня біля кам'яної огорожі, глибоко вдихнула й заспокоїлася.

— Гаразд, — промовила вона сама до себе. — Я вислухаю тебе. Але ти поясниш мені все.

***

Джеймс чекав біля невеликої стайні. Побачивши Вікі, він одразу випростався. На його обличчі промайнула радість, та, помітивши її вираз, він зрозумів, що зустріч буде непростою.

— Вікі…

— Не починай із привітань, Джеймсе. Я знаю, хто ти.

Він опустив погляд.

— Ксенія розповіла?

— Так. Що ти лорд Джеймс Едвард Вестбрук, єдиний спадкоємець герцога Вестбрука, а після смерті батька успадкував титул і чималі статки. І що весь цей час ти дозволяв мені вважати, ніби працюєш звичайним реставратором.

Джеймс мовчав.

— Скажи хоча б, що це неправда, — попросила вона, хоча вже знала відповідь.

— Я не можу, — нарешті промовив він. — Це правда.

Вікі болісно всміхнулася.

— Чому?

Джеймс зробив крок до неї, але не наважився торкнутися.

— Тому що я боявся. Я бачив, як люди змінювалися, дізнавшись про моє прізвище. Одні починали лестити, інші намагалися використати мене, а дехто відразу вирішував, що має право на мої гроші. Я хотів зустріти жінку, яка покохає мене самого.

— І тому вирішив збрехати?

— Так. І це було неправильно. Я не виправдовуюся, Вікі. Я просто хотів, щоб між нами все було справжнім. Коли ми познайомилися, я не планував закохуватися. А коли зрозумів, що закохався, уже не знав, як сказати правду, не зруйнувавши того, що ми мали.

Вікі відвернулася. Вона відчувала, як гнів поволі поступається болю.

— Ти міг просто довіритися мені.

— Міг. І мав це зробити. Пробач мені. Я шкодую, що змусив тебе дізнатися про все від іншої людини.

Джеймс дивився на неї без звичної впевненості. Уперше він не намагався приховати за жартом чи усмішкою власний страх.

— Я не хочу, щоб ти залишалася зі мною через гроші, титул або майбутнє становище, — тихо додав він. — Я хочу, щоб ти залишалася тому, що кохаєш мене. Але я розумію, що після моєї брехні ти можеш більше мені не довіряти.

Вікі довго мовчала.

Потім повернулася до нього й міцно обійняла.

Джеймс завмер від несподіванки, а тоді обережно обійняв її у відповідь.

— Який же ти дурненький! — прошепотіла Вікі й легенько вдарила його кулаком у груди. — Невже ти справді думаєш, що мені потрібен герцог? Мені потрібен ти! Той чоловік, який читав мені вірші, сперечався зі мною про книжки й боявся, що я знову впаду з коня.

— Тобто ти мене пробачаєш?

— Я ще не сказала, що повністю пробачила. Але даю тобі шанс усе виправити. І більше жодних брехливих історій про своє походження!

— Обіцяю.

Він поцілував її в чоло, і Вікі нарешті усміхнулася.

На коротку мить здавалося, що все знову стало на свої місця.

Та Джеймс раптом посерйознішав.

— Вікі, я хотів поговорити з тобою ще про дещо. Це стосується Мері.

Її усмішка повільно зникла.

— Що з нею?

— Я нещодавно отримав інформацію від знайомого, який має справи з маєтками в сусідньому графстві. Він розповів мені історію про одну жінку, яка кілька років тому жила на ранчо за межами Англії. Вона була одружена, мала двох маленьких дітей — хлопчиків-близнюків. А потім одного дня зникла, залишивши чоловіка самого з дітьми.

Вікі насупилася.

— До чого тут Мері?

Джеймс помовчав, перш ніж відповісти.

— Той чоловік упізнав її на фотографії, яку йому показали згодом. Він стверджує, що жінка, яка покинула його та синів, була твоєю старшою сестрою.

Вікі відступила на крок.

— Ні… Це неможливо.

— Я не хочу робити висновків без підтвердження. Але ім'я збігається, а опис зовнішності дуже схожий. До того ж ця жінка повернулася до Англії й нікому не розповіла про свою сім'ю.

Вікі дивилася на Джеймса, не в змозі вимовити ані слова.

Мері. Завжди бездоганна, елегантна, вимоглива до інших. Жінка, яка дбала про репутацію, насміхалася з чужих помилок і вважала, що кожен повинен відповідати її уявленням про гідність.

Невже вона могла залишити чоловіка й двох немовлят?

— Але чому? — нарешті прошепотіла Вікі. — Чому вона ніколи нічого не розповідала? Навіть не згадувала, що була заміжня раніше?

— Можливо, вона хотіла назавжди забути своє минуле. А можливо, боялася, що ця історія зруйнує її теперішнє життя.

Вікі похитала головою. Їй здавалося, що вона більше не впізнає власну родину. Спочатку таємниця Джеймса, тепер ця історія про Мері. Скільки ще правди ховалося за стінами маєтку Блеквуд?

— Я повинна поговорити з нею, — сказала Вікі. — Але спочатку мені потрібно зрозуміти, чи це справді правда.

Джеймс узяв її за руку.

— Я допоможу тобі знайти підтвердження. Та, будь ласка, не поспішай із висновками. Якщо Мері справді має дітей, вони теж можуть страждати через те, що сталося.

Вікі кивнула, хоча її думки вже були далеко.

Вона згадала останні події в маєтку, смерть Емілі, зниклі речі, таємні розмови Мері й Себастьяна. Тепер усе це здавалося частинами величезної головоломки, у якій кожен приховував щось своє.

І раптом Вікі подумала про Генрі, який повернувся додому після стількох років. Чи знала Мері про його життя в Танзанії? Чи могли їхні секрети бути пов'язані?

Вона ще не мала відповідей.

Але вперше за довгий час Вікі відчула, що мусить подивитися на власну родину не очима доньки, яка вірила всім, а людини, готової дізнатися правду, якою б болючою вона не виявилася.

Коли вони з Джеймсом попрощалися, вона сіла на коня й рушила назад до маєтку.

Її чекала розмова з Мері.

А десь біля старого дуба в саду лежала похована ко

робка, у якій могла ховатися відповідь на запитання, що не давало спокою Ксенії та Катерині.

Дві різні таємниці.

Дві нитки, які поступово вели до одного темного клубка.

І жодна з них ще не була готова розкритися повністю.