Раді Вас бачити!

Глава 13. Зламані серця і сліди помсти

Сирени розірвали тишу осіннього маєтку Блеквудів.

Минуло лише сім хвилин відтоді, як Ксенія наказала викликати швидку допомогу й поліцію, а подвір’я вже заповнили автомобілі з увімкненими проблисковими маячками. Холодний вітер зривав із дерев останнє листя, немов сама осінь оплакувала тих, чиї життя обірвалися серед чужих таємниць.

Катерина стояла біля сходів до службового коридору й розмовляла з інспектором Гарднером. На її обличчі застигла зосередженість. Вона нарешті отримала кілька відповідей, але кожна з них породжувала ще більше запитань.

Поліцейські оглянули тіло Розелли. Попередній висновок був невтішним: дівчину задушили. На її шиї залишилися сліди, які свідчили про боротьбу, хоча нападник, схоже, застав її зненацька.

— Хтось хотів, щоб вона замовкла, — тихо сказала Катерина.

Гарднер кинув на неї уважний погляд.

— Ви маєте підстави так вважати?

— Поки що лише припущення. Але після смерті Емілі я не вірю в такі збіги.

Інспектор нічого не відповів. Він наказав сержанту Бруксу опитати прислугу, встановити, хто бачив Розеллу востаннє, а також перевірити, чи не помічав хтось сторонніх біля пральні та оранжереї.

Тим часом медики обережно винесли Дженні на ношах.

Вікі й Ксенія йшли поруч. Вікі міцно тримала сестру за руку, повторюючи її ім’я, хоча Дженні не реагувала.

— Будь ласка, Дженні, розплющ очі! — голос Вікі тремтів. — Тільки не ти… Я не витримаю, якщо з тобою щось станеться.

Ксенія підтримувала її за плечі.

— Вона в надійних руках. Зараз найважливіше — щоб лікарі їй допомогли.

Раптом із боку саду почувся чоловічий крик.

— Дженні!

До них біг Томас Рід. Його обличчя було блідим, волосся розкуйовдженим, а в очах стояв такий відчай, що навіть поліцейські на мить обернулися.

— Дженні, кохана! Прокинься! Не залишай мене! Чуєш? Ти не можеш мене покинути!

Він кинувся до нош, але медик попросив не заважати.

— Дозвольте мені поїхати з нею! — благав Томас.

— Ми не можемо затримуватися, — відповів лікар. — У лікарні її оглянуть.

Томас уже збирався сісти до автомобіля швидкої, коли Ксенія зупинила його.

— Томасе, послухайте. Залиштеся тут.

— Ви знущаєтеся?! Моя дружина непритомна!

— Я розумію, що ви налякані. Але сьогодні вбили Розеллу. Поліція повинна опитати всіх, хто перебував у маєтку. Якщо ви зараз поїдете, це лише ускладнить ситуацію.

— Мені байдуже до поліції!

— А Дженні потрібен чоловік, який не створить собі додаткових проблем, поки вона в лікарні, — твердо сказала Вікі, хоча сама ледве стримувала сльози. — Будь ласка, Томасе. Залишся. Ми повідомимо тобі все, щойно дізнаємося.

Чоловік заплющив очі й важко вдихнув. Його пальці стиснулися в кулаки.

— Якщо з нею щось станеться…

— Не станеться, — прошепотіла Вікі, хоча не могла цього обіцяти.

Коли автомобіль швидкої зник за воротами, Ксенія обернулася до Катерини.

— Я їду до лікарні. Хочу бути поруч із Дженні й поговорити з нею, коли лікар дозволить.

— Їдь. Я залишаюся з Гарднером. Маю перевірити дещо щодо отрути, якою могла бути отруєна Емілі. І ще потрібно з’ясувати, хто востаннє бачив Розеллу живою.

— Будь обережною.

— Ти теж. У цьому маєтку хтось уже перейшов межу.

---

У лікарні пахло антисептиком і свіжою білизною. Ксенія сиділа біля ліжка Дженні, а Вікі тримала молодшу сестру за руку, ніби боялася, що та знову зникне в темряві непритомності.

Нарешті лікар оглянув пацієнтку й обережно покликав її на ім’я.

— Дженні, ви мене чуєте? Спробуйте розплющити очі.

Дівчина ледь помітно поворухнулася. Її повіки затремтіли, а згодом вона повільно розплющила очі.

— Де я?.. — прошепотіла вона.

— У лікарні, люба, — Вікі нахилилася до неї. — Ти знепритомніла. Але тепер усе добре.

Дженні спробувала підвестися, та лікар зупинив її.

— Поки що лежіть спокійно. Ви пережили сильне емоційне потрясіння. Ми проведемо додаткові обстеження, але є ще одна обставина, яку вам потрібно знати.

Вікі зблідла.

— Яка?

Лікар поглянув на Дженні, а потім на її сестру.

— Симптоми, з якими ви потрапили до нас, можуть бути пов’язані з вагітністю. Нам необхідно це підтвердити обстеженням.

У палаті запала тиша.

Дженні відвернулася до вікна. Її очі наповнилися слізьми.

— Ні… Тільки не зараз, — прошепотіла вона.

Вікі міцніше стиснула її руку.

— Дженні, я нікому нічого не скажу без твого дозволу. Чуєш? Ми разом вирішимо, що робити.

Ксенія стояла біля вікна, намагаючись не втручатися в розмову сестер. Вона розуміла: дівчина й без того перебувала на межі. Таємний шлюб, вагітність, смерть подруги, а тепер ще й убивство Розелли…

— Я допоможу вам поговорити з родиною, — нарешті сказала Ксенія. — Але приховувати все вічно не вийде. Особливо тепер, коли кожен може опинитися під підозрою.

Дженні заплакала.

— Батько мене зненавидить.

— Ми ще не знаємо, як він відреагує, — відповіла Ксенія. — Але ти не повинна проходити через це сама.

У коридорі раптом почулися швидкі кроки.

До палати влетів Едвард, а за ним ішла Мія.

— Що сталося? — він одразу підійшов до Ксенії. — Чому Дженні в лікарні? Міла телефонувала, але нічого не пояснила.

— У маєтку сталося ще одне вбивство, — відповіла Ксенія. — Загинула Розелла. Дженні побачила її тіло й знепритомніла.

Едвард зблід.

— Господи… Спочатку Емілі, тепер Розелла. Що ж відбувається з нашою родиною?

Він перевів погляд на Вікі, яка сиділа біля сестри, а потім знову подивився на Ксенію.

— Дякую, що були поруч із ними. Ви могли поїхати у своїх справах, але залишилися. Не знаю, що б ми робили без вас.

Ксенія на мить розгубилася від щирості його слів.

Перед нею стояв чоловік, який, попри багатство й походження, зараз здавався просто наляканим братом. Вона помітила, як він нервово стискає пальці, і мимоволі подумала, що навіть у такому стані він залишається напрочуд привабливим.

Не час милуватися чоловіками, Ксеніє. Ти тут працюєш, — суворо нагадала вона собі.

— Побудьте з сестрами, Едварде. Їм зараз потрібна родина.

Він одразу підійшов до Вікі й обійняв її за плечі.

Мія залишилася біля дверей. Її погляд ковзнув від Ксенії до Едварда, а тоді знову повернувся до детективки.

— Ви вже майже член родини Блеквудів, міс Ксенія, — промовила вона з натягнутою усмішкою. — То рятуєте одного, то втішаєте іншого. Ще трохи — і я почну підозрювати, що вас цікавить не тільки розслідування.

Ксенія здивовано підняла брови.

— Міє, я приватна детективка, а не мисливиця на наречених. Це моя робота. До того ж раніше я працювала психологинею й звикла звертати увагу на поведінку людей.

— Справді? — Мія склала руки на грудях.

— Так. Наприклад, на те, як змінюється вираз обличчя людини, коли вона чує несподівану новину.

— Що ви маєте на увазі?

— Сьогодні вбили Розеллу.

Мія зблідла.

— О Господи… Ні… Невже ще одна смерть?

Її голос прозвучав щиро налякано. Та Ксенія вже дивилася не на її обличчя.

Вона помітила взуття.

Ще вранці Мія була в елегантних червоних туфлях. Тепер на ній були темні, майже чорні черевики.

Дивно. Навіщо переодягатися посеред дня? І куди поділися червоні туфлі?

Ксенія не стала ставити запитання одразу. Вона вирішила почати з Емілі.

— Ви добре знали загиблу?

— Не особливо, — зневажливо відповіла Мія. — Емілі була незграбною, постійно плуталася під ногами й усюди пхала свого носа. Чесно кажучи, мене дивувало, що їй так багато дозволяли.

— Отже, вона вам не подобалася?

— Я цього не казала.

— Але саме це ви маєте на увазі. Чи могла Емілі дізнатися щось про вас, чого ви не хотіли розголошувати?

Мія різко випросталася.

— До чого тут я?

— До того, що ви шукали щось у кабінеті Річарда Блеквуда. Вікі бачила вас там. Вона також розповіла, що ви намагалися завадити Річарду залишити маєток.

Мія мовчала.

Ксенія зробила крок ближче.

— Людина з оточення Вікі перевірила деякі відомості про вас. Виявилося, що ім’я, під яким ви живете тепер, не є вашим справжнім ім’ям. Ви приїхали сюди не лише заради Едварда, правда?

— Ви не маєте права…

— Багато років тому у В’єтнамі Річард Блеквуд залишив вашого батька напризволяще. Ви вважаєте, що через нього ваша родина втратила все. І тепер хочете помститися.

Обличчя Мії налилося багрянцем.

— Я… я не вбивала Емілі!

Її голос зірвався, і цього разу в ньому не було звичної зверхності.

— Так, я хотіла викрити Річарда. Хотіла, щоб він відповів за те, що зробив із моїм батьком. Але Емілі нічого не знала! Принаймні, наскільки мені відомо.

— Ви впевнені? — запитала Ксенія. — Можливо, саме тому вона стала для когось небезпечною.

— Я не знаю! — Мія затулила обличчя долонями. — Я не хотіла її смерті!

Ксенія уважно стежила за нею.

— А Едвард знав, хто ви насправді?

Мія опустила руки.

— Навіщо вам це?

— Тому що ви живете з ним, називаєте його коханим, але водночас приховуєте від нього ціле минуле. Ви справді його любите?

Мія відкрила рот, проте відповіді не знайшла.

І саме тоді Ксенія помітила чоловічу постать у дверях.

Едвард.

Він стояв нерухомо. За його обличчям було важко зрозуміти, скільки саме він почув, але в очах уже згасало те тепло, з яким він дивився на Мію ще кілька хвилин тому.

— Едварде… — прошепотіла вона.

Він відступив на крок.

— То все це було неправдою?

— Ні! Послухай мене!

— Ти знала, хто я. Знала, що я довіряю тобі. І жодного разу не подумала розповісти правду?

— Я не могла! Ти б не зрозумів!

— Ти навіть не дала мені можливості зрозуміти.

Він розвернувся й пішов коридором.

Мія кинулася за ним.

— Едварде, зачекай! Я кохаю тебе!

Але він не зупинився.

Ксенія залишилася сама в палатному коридорі. Їй стало шкода Едварда. Можливо, Мія справді мала причини ненавидіти Річарда, але це не виправдовувало того, що вона використала чужі почуття заради помсти.

Та чи справді вона використала Едварда? І чи можна вважати її невинною лише тому, що вона заперечувала вбивство?

Ксенія згадала темний клаптик тканини біля кімнати Емілі, записку про тінь і загадкового незнайомця біля оранжереї. А тепер ще й туфлі Мії, які змінилися за кілька годин.

Випадковість? Чи слід, який вона не повинна проігнорувати?

---

Невдовзі лікар повернувся до палати.

— Ми провели первинне обстеження. Дженні справді вагітна. Запаморочення й непритомність могли бути спричинені сильним стресом, але ми залишимо її під наглядом, щоб переконатися, що з нею все гаразд.

Вікі зблідла ще більше.

— Якщо батько дізнається…

— Вікі, — тихо перебила її Ксенія, — ми не можемо вічно приховувати правду. Але й повідомляти всім про вагітність без згоди Дженні не будемо. Спочатку вона має оговтатися. Потім ми допоможемо їй поговорити з батьками.

Дженні дивилася на них заплаканими очима.

— А Томас? Його ж підозрюватимуть через те, що він бачив когось біля оранжереї…

— Тоді ми з’ясуємо, кого саме він бачив, — відповіла Ксенія. — Але я не дозволю звинуватити його лише через таємний шлюб.

Вікі обійняла сестру.

За вікном почався дощ. Краплі стукали по склу, наче хтось невтомно вимагав, щоб йому відчинили двері.

У цей час у маєтку Блеквудів інспектор Гарднер допитував прислугу, Катерина перевіряла обставини смерті Емілі, а Томас сидів у коридорі, не відриваючи погляду від телефона. Він чекав хоча б одного повідомлення про Дженні.

Едвард тим часом зник у саду. Мія так і не змогла його наздогнати.

Дві смерті. Одна таємниця, яка пов’язувала минуле з теперішнім. Дівчина, яка приховувала своє справжнє ім’я. І родина, де кожен мав причину боятися викриття.

Ксенія дивилася на Дженні й розуміла: щойно розслідування стало ще небезпечнішим.

Мія мала мотив для помсти Річарду, але заперечувала причетність до смерті Емілі. Її історія могла пояснити частину сімейних таємниць, проте не відповідала на головне запитання.

Хто задушив Розеллу?

І чому вбивця не зупинився після першої смерті?

Ксенія дістала телефон і написала Катерині:

«Мія приховувала справжнє ім’я. Її мотив — помста Річарду через батька. Едвард усе почув. Але я не впевнена, що вона вбила Емілі. Перевір, будь ласка, чи знайшли червоні туфлі, у яких Мія була вранці».

Відповідь надійшла не одразу.

«Перевірю. Але, Ксеніє, тут дещо гірше. Гарднер знайшов нову зачіпку щодо Розелли».

Ксенія завмерла.

«Яку саме?»

Телефон мовчав.

За мить на екрані з’явилося нове повідомлення.

«Розелла могла знати, хто отруїв Емілі. І, схоже, перед смертю вона намагалася залишити комусь попередження».

Ксенія повільно підвела очі на двері палати.

Тепер вона була впевнена лише в одному: вбивця не просто ховався в маєтку Блеквудів.

Він спостерігав за ними.

І, можливо, уже знав, хто стане наступною жертвою.