Раді Вас бачити!

Глава 12. Друга смерть і таємниця пральні

### Учора ввечері. Та, яка залишилася сама

Вечір повільно огортав маєток Блеквудів осінньою темрявою. Вітер гуляв між старими деревами, струшуючи з гілок пожовкле листя, а вдалині, за кам'яною огорожею, вже спалахували перші вогні селища Ешфорд-Белл.

У маєтку, попри смерть Емілі, життя не зупинилося. Слуги продовжували виконувати свої обов'язки, на кухні готували вечерю, у коридорах натирали до блиску старовинні меблі, а економка Маргарет стежила, щоб кожен знав своє місце.

Вона була жінкою суворою, звиклою до порядку. За багато років служби Маргарет навчилася керувати великим господарством і не дозволяла навіть найменшого безладу. Однак останні дні випробовували її терпіння. Смерть Емілі пригнітила всіх, а тепер слуги дедалі частіше відволікалися на сумні розмови й спогади.

Проходячи повз задній двір, Маргарет раптом зупинилася.

На мотузках усе ще висіла постільна білизна. Біле полотно колихалося на вітрі, а кілька простирадл майже торкалися мокрої землі.

— Розелло! — різко покликала економка. — Розелло, негайно сюди!

За кілька хвилин із пральні вибігла молода служниця.

Розелла була повненькою дівчиною з рожевими щічками, виразними карими очима й доглянутим каштановим волоссям, яке вона зазвичай збирала стрічкою. Вона славилася своєю балакучістю, добрим серцем і здатністю розсмішити навіть найпохмурішу людину. Колись її дзвінкий сміх часто лунав разом зі сміхом Емілі, але після смерті подруги Розелла наче втратила частину самої себе.

Ще кілька хвилин тому вона сиділа в пральні із Сарою, іншою молодою служницею. Дівчата згадували ті часи, коли їм випадали вихідні, коли вони могли піти до затишного кафе, потанцювати в клубі, познайомитися з хлопцями й повернутися додому далеко за північ.

Тоді Емілі завжди була з ними.

Вона любила сміятися, жартувати й вигадувати історії про майбутнє. Розелла досі пам'ятала, як подруга одного разу сказала, що колись обов'язково знайде справжнє кохання й більше ніколи не дозволить нікому вказувати їй, як жити.

Тепер ці спогади завдавали болю.

— Так, місіс Маргарет? — тихо озвалася Розелла, підходячи ближче.

Економка невдоволено вказала на білизну.

— Що це таке? Я розумію, що всі ми сумуємо за Емілі, але робота нікуди не зникла. Чому білизна досі висить надворі? Невже ти не бачиш, що збирається дощ?

Розелла опустила очі.

— Вибачте, місіс Маргарет. Я зараз усе приберу.

— Будь ласка. Зніми білизну, віднеси її до пральні й можеш бути вільна. Але наступного разу спочатку закінчуй роботу, а вже потім згадуй минуле.

У словах Маргарет не було справжньої жорстокості, лише втома й роздратування. Проте Розелла сприйняла зауваження близько до серця. Вона мовчки вклонилася й попрямувала до мотузок.

Коли економка повернулася до будинку, на подвір'ї стало тихо.

Розелла взяла кошик і почала знімати простирадла, одну за одною відчіплюючи дерев'яні прищіпки. Вітер холодив її руки, а темрява дедалі густішала. Вона поспішала закінчити, щоб повернутися до пральні, де на неї чекала Сара.

Та раптом дівчина відчула щось дивне.

Їй здалося, що за нею хтось спостерігає.

Розелла озирнулася. Біля стіни нічого не було. Лише темні кущі, стара кам'яна доріжка й тінь від великого дерева.

Вона похитала головою.

— Не вигадуй дурниць, — прошепотіла сама собі. — Ти просто втомилася.

Розелла знову взялася за роботу.

За кілька секунд їй почулося, ніби хтось ступив на гравій позаду неї.

Вона різко обернулася.

— Хто тут?

Відповіді не було.

Дівчина міцніше стиснула край простирадла. Її серце раптом забилося швидше. Останніми днями вона постійно згадувала Емілі, а разом із цими спогадами поверталося відчуття тривоги. Подруга перед смертю поводилася дивно. Часом замовкала посеред розмови, прислухалася до кроків у коридорі й питала Розеллу, чи може людина випадково дізнатися щось таке, за що їй доведеться заплатити життям.

Тоді Розелла лише сміялася, вважаючи, що Емілі надто захопилася чужими таємницями.

Тепер їй було не до сміху.

— Якщо це хтось із вас, то припиніть! — голосніше сказала вона.

І саме тоді за її спиною з темряви виринула постать.

Розелла встигла побачити лише темний одяг і чиєсь обличчя, приховане тінню.

— Ви?..

Вона не встигла договорити.

Чужі руки схопили її, міцно стискаючи шию. Кошик випав із рук, простирадла розсипалися по землі. Розелла відчайдушно намагалася вирватися, дряпала нападника, намацуючи хоч якусь опору, але сили швидко залишали її.

Вона хотіла закричати. Хотіла покликати Сару, Маргарет, будь-кого, хто міг би її почути.

Та з її горла вирвався лише слабкий хрип.

Нападник не відпускав її.

За кілька страшних митей Розелла перестала чинити опір. Її руки безсило опустилися, а тіло впало на мокру землю.

Людина в темному одязі ще кілька секунд стояла над нею, прислухаючись до тиші. Потім озирнулася, переступила через розкидану білизну й зникла за кущами, залишивши після себе лише холодний вітер і жахливу тишу.

Ніхто не прийшов на допомогу Розеллі.

Ніхто не почув її останнього подиху.

А за вікнами маєтку Блеквудів продовжувало горіти світло, і кожен мешканець будинку вважав, що ніч мине спокійно.

Вони помилялися.

***

### Сьогодні. Крик у підвалі

— Що це таке?! — вигукнула леді Агата, різко підводячись зі свого крісла.

Ксенія, яка щойно розмовляла з Мері, завмерла посеред вітальні. Вона почула крик, що долинув із нижнього поверху, а за мить пролунав ще один — голосніший, сповнений такого відчаю, що навіть стара господиня зблідла.

Мері, яка щойно намагалася здаватися безтурботною, миттєво втратила свою самовпевненість.

— Що відбувається? — прошепотіла вона.

Ксенія вже прямувала до дверей.

— Залишайтеся тут, леді Агато.

— Не смійте мені наказувати! — обурилася старенька й рушила слідом. — Я прожила в цьому домі вісімдесят чотири роки. Якщо щось відбувається під моїм дахом, я маю право знати що!

Ксенія не стала сперечатися.

У коридорі чулося схвильоване тупотіння. З боку сходів до підвалу долинав плач, а потім пролунав голос Маргарет:

— Господи милосердний! Хтось покличте допомогу! Негайно!

Ксенія кинулася вниз. За нею поспішала Мері, а слідом, попри вік, ішла леді Агата, спираючись на поруччя.

Підвал, де розташовувалася частина кухонних приміщень і зберігалися запаси, був освітлений кількома лампами. Біля відчинених дверей пральні стояла Сара. Вона тремтіла всім тілом, затуливши рот долонями. Сльози текли по її обличчю, а очі були широко розплющені від жаху.

Побачивши Ксенію, дівчина лише вказала рукою в бік службового коридору.

— Там… там Розелла…

Ксенія пройшла кілька кроків і зупинилася.

На підлозі лежала молода служниця. Її каштанове волосся розсипалося по кам'яних плитах, обличчя було неприродно блідим, а на шиї виднілися сліди, які не залишали сумнівів щодо причини смерті.

Розелла була мертва.

Ксенія відчула, як у грудях стислося серце. Вона бачила смерті раніше, але щоразу людська безпорадність перед насильством вражала її по-новому. Особливо тепер, коли вона почала розуміти, наскільки близько перебуває вбивця.

Він був поруч.

Можливо, стояв у цьому самому коридорі лише кілька хвилин тому. Можливо, спостерігав за тим, як вони бігли на крик.

А вона не змогла захистити Розеллу.

— Ні… ні, будь ласка… — схлипувала Сара. — Вона ж нічого поганого нікому не зробила! Вона просто прала білизну!

Маргарет стояла біля стіни, притиснувши долоню до грудей. Її суворе обличчя втратило звичну непохитність.

— Я сама відправила її надвір, — прошепотіла економка. — Я сказала їй зняти білизну. Якби я не…

— Не звинувачуйте себе, — тихо промовила Ксенія, хоча й сама відчувала провину. — Ви не могли знати, що хтось нападе на неї.

Та ці слова не заспокоїли ні Маргарет, ні її саму.

Кроки на сходах змусили всіх обернутися.

До підвалу поспішали Вікі та Дженні. Вони почули крики з іншого крила будинку й прибігли, навіть не встигнувши запитати, що сталося.

— Що тут… — почала Вікі.

Побачивши тіло Розелли, вона різко зупинилася.

— Боже мій…

Дженні затулила рот рукою. Її обличчя стало білим, як простирадло. Вона зробила крок назад, шукаючи опору, але мало не впала.

— Спочатку Емілі… — прошепотіла Вікі, дивлячись на нерухому служницю. — Тепер Розелла…

Її голос зірвався.

— Хто наступний? Хто з нас буде наступним?

— Не кажи так, — спробувала заспокоїти її Ксенія.

— А як іще я маю говорити?! — Вікі підвищила голос. — У цьому будинку вбивають людей! І ми навіть не знаємо, хто це робить!

Леді Агата нарешті спустилася до підвалу. Побачивши тіло, вона зблідла й сперлася на руку Маргарет.

— Що тут відбувається? — голос старенької затремтів. — Чому вбито Розеллу? Хто міг таке вчинити?

Ніхто не відповів.

Агата подивилася на Ксенію, і в її очах промайнув страх, якого детективка раніше не помічала.

— Ви ж обіцяли знайти вбивцю Емілі. Ви казали, що розберетеся в цьому жахітті. А тепер померла ще одна дівчина!

Ксенія опустила погляд.

— Я знаю, леді Агато. І я не зупинюся, доки не з'ясую правду.

— Але чи встигнете ви? — прошепотіла старенька. — Скільки ще життів має забрати ця людина?

Ксенія знову подивилася на Розеллу. У голові хаотично виникали запитання.

Чому саме вона? Чи могла Розелла знати щось про смерть Емілі? Чи розповіла їй подруга про свої підозри? Чи була вона випадковою жертвою, яку вбивця обрав лише тому, що та опинилася не в тому місці?

А можливо, це було зовсім інше вбивство?

Смерть Емілі могла бути пов'язана з отруєним чаєм, кабінетом Річарда, спадковими суперечками та таємницями родини. Але Розеллу задушили. Її вбили тихо, без жодного попередження, у дворі, де вона мала почуватися в безпеці.

Два різні способи вбивства.

Дві молоді служниці.

І одна родина, в якій кожен щось приховував.

— Це може бути інше вбивство, — нарешті сказала Ксенія. — Ми не можемо поки що стверджувати, що смерті пов'язані. Але й відкидати такий зв'язок не маємо права.

— Інше вбивство? — перепитала Мері. — Ви хочете сказати, що в нас може бути не один убивця?

— Я хочу сказати, що ми ще нічого не знаємо напевно.

Раптом Дженні похитнулася.

— Мені… мені недобре…

Вікі миттєво підхопила сестру під руки.

— Дженні! Що з тобою?

Дівчина заплющила очі, її губи затремтіли, а коліна підкосилися.

— Я не можу… Я не можу тут залишатися…

— Дженні, подивися на мене! — Вікі обережно притримала її, не даючи впасти. — Чуєш мене? Сестро, розплющ очі!

Дженні не відповідала. Вона була надто бліда, а дихання стало коротким і нерівним.

— Маргарет, викличте швидку! — різко наказала Ксенія. — Негайно! І поліцію також. Повідомте інспектора Гарднера, що в маєтку сталося ще одне вбивство.

Маргарет кинулася до телефону.

Ксенія присіла біля Дженні, перевіряючи, чи та реагує на голос, а Вікі міцно тримала сестру, зі страхом вдивляючись у її обличчя.

— Будь ласка, Дженні… Не залишай мене…

Леді Агата тремтячими руками вчепилася в поруччя.

— Господи, змилуйся над нами… Що за прокляття впало на наш дім?

У цей момент десь нагорі грюкнули двері.

Усі завмерли.

Ксенія повільно підвела голову. Її погляд ковзнув темним коридором до сходів, за якими починалося старе крило маєтку.

Хтось був там.

Хтось, хто міг чути їхні голоси.

Хтось, хто знав, що вони знайшли Розеллу.

І якщо вбивця досі перебував у будинку, то, можливо, саме зараз він спостерігав за ними, чекаючи слушної миті.

Ксенія підвелася.

Цього разу вона не дозволить страху взяти гору.

Але перш ніж вона встигла зробити бодай крок, із телефону Маргарет пролунав схвильований голос диспетчера швидкої допомоги.

— Скажіть, будь ласка, скільки постраждалих?

Маргарет поглянула на Дженні, потім на нерухоме тіло Розелли й затулила рот рукою.

— Одна дівчина непритомна… А друга…

Вона не змогла закінчити речення.

І в цю мить Ксенія зрозум

іла: смерть Розелли була лише початком нової хвилі жаху, яка могла накрити весь маєток.

**Хто вбив Розеллу? Чи пов'язана її смерть із загибеллю Емілі? І що приховує Дженні, якщо сама згадка про нову трагедію ледь не позбавила її свідомості?**

Відповіді чекають попереду…