Глава 4. Неочікувана клієнтка

Ранок у невеликому англійському містечку Ешфорд-Белл видався напрочуд затишним. Уночі пройшов дощ, тому вузенькі вулички блищали від вологи, на дахах старих будинків виблискували краплі, а в повітрі витав аромат мокрого листя та свіжої випічки.

В одній із невеликих будівель неподалік від центральної площі розташовувалося детективне агентство двох українок — Ксенії та Катерини.

Якби хтось зазирнув усередину, то навряд чи подумав би, що тут працюють справжні сищиці. На підвіконні стояв горщик із геранню, біля стіни розташувалася книжкова шафа, майже повністю заповнена детективами Агати Крісті, а на столі лежали папери, блокноти й кілька тек зі справами, які давно можна було вважати закритими.

Наприклад, справа про зниклого кота містера Гаррінгтона.

Або загадкове зникнення яблук із саду місіс Лінтон.

А ще історія про літнього джентльмена, який звинувачував сусідів у крадіжці окулярів, хоча весь цей час носив їх на голові.

Утім, Ксенія вважала, що навіть найкумедніші справи вчать уважності.

Катерина ж воліла дивитися на все реалістично.

— Якщо сьогодні до нас знову прийде людина, яка загубила кота, я почну підозрювати, що доля знущається з нас, — заявила вона, заходячи до кабінету з великою коробкою в руках.

Ксенія, яка сиділа за столом із розгорнутим блокнотом, підняла голову.

— Не кажи так! Коти теж заслуговують на справедливість.

— Звичайно. Але мені хотілося б хоч раз розслідувати злочин, у якому фігурує принаймні один справжній підозрюваний, а не пухнастий утікач.

Катерина поставила коробку на стіл і зняла пальто.

Вона була одягнена просто: темні штани, зручний светр, волосся зібране в недбалий пучок. На відміну від Ксенії, яка могла годинами обговорювати психологію злочинців, Катерина воліла діяти. Вона вміла зберігати спокій у складних обставинах, швидко оцінювати ситуацію й не довіряти красивим словам без доказів.

За її плечима залишилося надто багато того, про що вона рідко розповідала. Але тут, в Англії, вона намагалася побудувати нове життя — і, як не дивно, маленьке детективне агентство стало для неї чимось більшим, ніж просто роботою.

— Що в тебе там? — Ксенія з цікавістю поглянула на коробку.

— Випічка від тітоньки Лінтон. Вона сьогодні вранці завітала на ринок, дізналася, що в нас знову немає клієнтів, і вирішила, що голодні сищиці не зможуть розкрити жодного злочину.

— Я обожнюю цю жінку!

— Ти обожнюєш усіх, хто приносить нам їжу.

— Неправда. Ще я обожнюю людей, які приносять нам цікаві справи.

Катерина всміхнулася й відкрила коробку.

Усередині лежали акуратні золотаві тістечка з ніжним лимонним курдом. Їхній аромат миттєво наповнив кімнату, і Ксенія захоплено потягнулася за одним.

— Зачекай хоча б хвилину. Я ще чай не поставила.

— Катерино, ти не розумієш. На цей кулінарний витвір мистецтва не можна змушувати чекати.

— Ось тому в нас і немає клієнтів. Ти б і вбивцю спочатку пригостила тістечком, а потім запитала, навіщо він прийшов.

— Зате він був би налаштований на співпрацю!

Обидві розсміялися.

Катерина пішла на невеличку кухню, а Ксенія розставила на столі чашки й заварила ароматний чай. Вони збиралися поснідати, обговорити плани на день і, можливо, ще раз розмістити оголошення про свої послуги в соціальних мережах.

Вони не втрачали надії.

Колись обов'язково мало статися щось цікаве.

І, схоже, цей день нарешті настав.

Дзвінок над вхідними дверима пролунав саме тоді, коли Катерина збиралася відкусити другий шматочок тістечка.

Обидві жінки завмерли.

Ксенія повільно повернула голову до дверей.

— Ти чула?

— Ні, мені здалося, що це чайник, — відповіла Катерина з повним ротом.

— Катю!

— Що?

— Клієнт!

Катерина ледь не вдавилася.

Ксенія схопилася зі стільця й поспіхом поправила волосся, після чого кинулася до дверей. Однак щойно вона відчинила їх, як на мить втратила дар мови.

На порозі стояла елегантна жінка років сорока п'яти. На ній було дороге бежеве пальто, з-під якого виднілася вишукана сукня. Доглянуте волосся спадало ідеальними хвилями, на шиї поблискувало перлове намисто, а в руці жінка тримала невелику шкіряну сумочку.

Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з дорогого бутіка або зійшла з обкладинки журналу про світське життя.

Ксенія широко розплющила очі.

— Катерино! — покликала вона, не відводячи погляду від незнайомки. — Іди сюди. Швидко!

— Що сталося? — долинуло з кабінету.

— Інтуїція!

— Яка ще інтуїція?!

— Та сама! Я ж казала, що до нас прийде клієнт!

Катерина з'явилася у дверях із тістечком у руці. Побачивши незнайомку, вона завмерла, а потім поспіхом проковтнула останній шматочок.

Жінка злегка підняла брови.

— Вибачте, я, здається, завадила вашому сніданку?

Ксенія відразу випросталася.

— Зовсім ні! Анітрохи! Заходьте, будь ласка. Ми дуже раді вас бачити.

— Дякую. Ви такі люб'язні.

— Чай? Кава? Випічка? У нас є чудові тістечка з лимонним курдом!

Катерина непомітно штовхнула подругу ліктем.

— Ксеніє, може, спочатку дізнаємося, хто наша гостя?

— Ах так! Звісно!

Ксенія зніяковіло всміхнулася.

— Вибачте. Мене звати Ксенія, а це моя напарниця Катерина. Ми власниці детективного агентства.

Жінка кивнула.

— Міла Блеквуд. Думаю, моє прізвище вам знайоме.

Катерина перезирнулася з Ксенією.

Блеквуд.

Ім'я, яке напередодні згадувала місіс Агнес Вітмор.

Величезний маєток, породисті коні, впливова родина, про яку в містечку ходило чимало чуток.

Ксенія ледве стримала захват.

— Ви з того самого маєтку?

— Так, — відповіла Міла. — І я прийшла до вас не заради світської бесіди.

У її голосі з'явилася така серйозність, що усмішка Ксенії поступово зникла.

— Будь ласка, проходьте до кабінету, — запропонувала Катерина. — Там ми зможемо спокійно поговорити.

Міла зняла рукавички й пішла за жінками.

Коли двері кабінету зачинилися, вона вперше дозволила собі втомлено опуститися в крісло.

— Мені потрібна ваша допомога.

Катерина сіла навпроти неї, склавши руки на столі.

— Розкажіть, що сталося.

Міла кілька секунд мовчала. Було видно, що їй важко почати розмову.

— У нашому маєтку сталася жахлива подія. Ще три дні тому все було як завжди. Слуги займалися своїми обов'язками, родина готувалася до чергового вечора, а мій чоловік працював у кабінеті. Але тепер одна з наших служниць мертва.

Ксенія повільно поклала ручку на стіл.

— Мертва?

— Її звали Емілі Вілсон. Вона працювала в нас уже три роки. Була доброю, скромною дівчиною, ніколи не створювала проблем. Її знайшли у власній кімнаті.

— Що сказав лікар? — запитала Катерина.

— Він підозрює отруєння. Поліція вважає, що хтось міг намагатися вбити мого чоловіка, Річарда. Емілі принесла йому чашку чаю, але він не став пити. Пізніше цю чашку виявили біля неї.

Ксенія відчула, як усередині прокидається та сама цікавість, про яку вона стільки років читала в детективах.

Нарешті справжня справа.

І не просто крадіжка чи зникнення домашньої тварини, а загадкова смерть у старовинному англійському маєтку.

— Тобто чай міг бути призначений вашому чоловікові? — уточнила вона.

— Саме так. Але я не розумію, чому померла Емілі. Можливо, вона випадково випила отруєний напій. А можливо… — Міла замовкла.

— Можливо, вона дізналася щось, чого не повинна була знати, — закінчила за неї Катерина.

Міла здивовано подивилася на неї.

— Так. Саме цього я й боюся.

— А що думає поліція?

Обличчя Міли стало суворішим.

— Інспектор Гарднер і його помічник ставлять запитання, допитують слуг і членів родини. Але мені здається, що вони тупцюють на місці. У них є кілька версій, але немає відповідей.

— Які версії? — негайно запитала Ксенія.

— Вони підозрюють, що все може бути пов'язано зі спадщиною. Між моїм чоловіком і Александром, нашим старшим сином, нещодавно сталася серйозна сварка. Річард не хотів присвячувати мене в усі подробиці, але йшлося про сімейний статок.

Катерина обмінялася поглядом із Ксенією.

— Отже, у когось міг бути мотив, — промовила вона.

— Можливо. Але я не хочу вірити, що хтось із моїх дітей здатний на вбивство.

Міла опустила очі.

Уперше за весь час розмови її бездоганна витримка дала тріщину.

— Я боюся за свою родину. Якщо хтось справді намагався вбити Річарда, що завадить йому спробувати знову? А якщо Емілі вбили не випадково, значить, злочинець міг позбутися її, щоб вона не розповіла правду.

У кабінеті запала тиша.

Ксенія більше не всміхалася. Перед нею сиділа не просто багата жінка, яка прагнула зберегти репутацію родини. Це була налякана дружина й мати, яка розуміла, що небезпека може бути зовсім поруч.

— Ми згодні вам допомогти, — несподівано заявила Катерина.

Ксенія повернулася до неї.

— Справді?

— А ти хотіла відмовитися?

— Ні! Звичайно, ні!

Катерина знову подивилася на Мілу.

— Але перш ніж ми почнемо, ви повинні розуміти: ми ставитимемо запитання всім. Навіть тим, кого ви любите. І якщо виявимо щось неприємне, вам доведеться це вислухати.

Міла повільно кивнула.

— Я розумію.

— І ще, — додала Катерина, — ми не звинувачуватимемо людину лише тому, що вона багата, бідна, сердита або здається підозрілою. Нам потрібні факти.

— Саме тому я й прийшла до вас, — відповіла Міла. — Мені здається, вам буде простіше дивитися на мою родину збоку.

Ксенія вже відкрила новий блокнот.

— Тоді почнімо з найважливішого. Хто першим виявив Емілі?

— Шарлотта, дружина Александра. Вона пішла перевірити, чому служниця не з'явилася на роботу.

— Хто добре знав Емілі? З ким вона дружила?

— Майже всі слуги. Особливо її молодший брат Джек. Він працює в конюшні. Вони залишилися сиротами багато років тому й завжди трималися разом.

— Ми поговоримо з ним, — вирішила Катерина. — Можливо, він помітив зміни в поведінці сестри.

— І ще, місіс Блеквуд, — додала Ксенія, — хто мав доступ до кухні, де готували чай?

— Пекарка місіс Грейс, економка й кілька служниць. Але в будинку постійно хтось ходить туди-сюди. Я не можу сказати, хто саме міг торкнутися чашки.

Ксенія записала відповідь.

— Отже, нам потрібно відновити весь шлях чашки: від кухні до кабінету вашого чоловіка, а потім з'ясувати, як вона опинилася в кімнаті Емілі.

— Так, — тихо сказала Міла. — Я хочу знати правду.

Вона відкрила сумочку й дістала конверт.

— Тут гроші за вашу роботу. Я готова заплатити стільки, скільки буде потрібно. Тільки прошу вас… знайдіть того, хто це зробив.

Катерина поглянула на конверт, але не стала перераховувати гроші.

— Ми зробимо все, що в наших силах.

— Дякую.

Міла підвелася.

— Машина чекає на мене біля входу. Я приїхала сама, тому зможу відвезти вас до маєтку. Думаю, буде краще, якщо ви побачите все на власні очі.

Ксенія ледь не підстрибнула на місці.

— Ми поїдемо до маєтку Блеквудів?!

Катерина закотила очі.

— Ксеніє, спробуй хоча б п'ять хвилин мати вигляд серйозної сищиці.

— Я серйозна сищиця!

— Авжеж. Особливо коли йдеться про тістечка.

Міла несподівано всміхнулася. Уперше за останні дні їй стало трохи легше.

— Знаєте, мені здається, ви саме ті люди, які нам потрібні.

Через п'ятнадцять хвилин Ксенія та Катерина вже збиралися в дорогу.

Ксенія взяла блокнот, дві ручки, маленький ліхтарик і лупу, яку придбала ще під час навчання. Катерина перевірила телефон, документи й записала адресу маєтку.

— Ти взяла лупу? — запитала вона, помітивши, як подруга дбайливо кладе її в сумку.

— Звісно.

— Ти ж розумієш, що ми не збираємося шукати відбитки пальців на кожному тістечку?

— Ніколи не знаєш, де ховається доказ.

— Іноді я думаю, що ти народилася з детективним романом у руках.

— А іноді я думаю, що ти надто мало віриш у дива.

Катерина застебнула пальто.

— Я вірю у факти. Дива нехай залишаються для письменників.

Вони вийшли на вулицю, де на них уже чекала Міла.

Чорний автомобіль мав дорогий і бездоганний вигляд. Водій відчинив задні дверцята, але Міла жестом показала, що сама сяде за кермо.

— Поїдемо через старий міст, — сказала вона. — Так швидше.

Ксенія вмостилася на задньому сидінні й із захопленням дивилася на вулиці містечка, які поступово змінювалися заміськими дорогами.

Катерина сиділа поруч, уважно слухаючи Мілу.

— Скажіть, місіс Блеквуд, — запитала вона, — ваша родина знає, що ми приїдемо?

— Ні. Я нікому не казала, що вирішила звернутися до приватних детективів. Річард, імовірно, буде незадоволений.

— Чому?

— Він не любить, коли сторонні втручаються в сімейні справи.

— А вбивство служниці він вважає сімейною справою? — тихо запитала Катерина.

Міла міцніше стиснула кермо.

— Він вважає, що поліція повинна впоратися сама. Але я більше не можу чекати.

Ксенія подивилася у вікно.

Попереду, за рядом осінніх дерев, уже показалися високі ковані ворота. За ними починалася довга дорога, що вела до величного будинку з вежами, широкими вікнами й кам'яними стінами.

Маєток Блеквудів.

Він мав майже казковий вигляд: золоті листки кружляли над доріжками, удалині виднілися конюшні, а сад оточував будинок пишним осіннім кільцем.

Але Ксенія помітила й дещо інше.

Біля воріт стояв поліцейський автомобіль.

— Схоже, розслідування ще триває, — промовила Катерина.

Міла повільно зупинила машину.

— Так. І, боюся, воно тільки починається.

Вона вийшла першою й попрямувала до воріт.

Ксенія поправила сумку й подивилася на подругу.

— Катю, ти розумієш, що ми нарешті отримали справжню справу?

— Розумію.

— Багата родина, загадкове отруєння, можлива боротьба за спадщину…

— І вбивця, який, можливо, досі перебуває всередині.

Усмішка зникла з обличчя Ксенії.

Катерина зачинила дверцята автомобіля й подивилася на похмурий фасад маєтку.

— Запам'ятай одну річ, — тихо сказала вона. — Ми приїхали сюди не заради красивої історії. Тут загинула людина.

Ксенія кивнула.

Вони пройшли за ворота слідом за Мілою.

І жодна з них ще не знала, що незабаром їм доведеться розслідувати не лише смерть Емілі, а й цілу мережу сімейних таємниць, у якій кохання перепліталося з ревнощами, гроші — зі зрадою, а правда могла виявитися небезпечнішою за саму брехню.

У маєтку Блеквудів на них уже чекали.

Але далеко не всі були раді появі двох нових сищиць.

Посильте напругу перед приїздом МілиДодайте більше доказів у справі