Раді Вас бачити!

Глава 15. Правда за чашкой английского чая

Ксенія та Едвард повернулися до лікарні, коли осіннє сонце вже почало ховатися за важкими хмарами. Дорогою вони майже не розмовляли. Едвард усе ще переживав зраду Мії, а Ксенія подумки складала докупи докази, які мали нарешті розкрити вбивство Розелли.

Проте, щойно вони підійшли до палати Дженні, обидва зупинилися біля прочинених дверей.

Усередині панувала зовсім інша атмосфера.

Міла сиділа поруч із донькою й ніжно гладила її по волоссю. Вікі обіймала сестру за плечі, Ізабелла витирала сльози, а Шарлотта стояла біля ліжка, усміхаючись крізь хвилювання. Александр, який зазвичай тримався стримано, навіть пожартував, що в родині скоро з’явиться наймолодший Блеквуд, якого всі неодмінно балуватимуть.

А біля ліжка стояв Річард.

Він тримав Дженні за руку, а другою обережно торкнувся її живота.

— Я ніколи не думав, що так швидко стану дідусем, — сказав він, і в його голосі вперше за довгий час не було ані владності, ані суворості. — Але якщо ти щаслива, доню, то й я постараюся бути щасливим.

Дженні розплакалася.

— Тату, я боялася, що ти зненавидиш мене.

Річард похитав головою.

— Я сердився б, якби ти свідомо зруйнувала чиєсь життя. Але ти закохалася. Вийшла заміж. Чекаєш на дитину. Це не злочин.

Він на мить замовк, ніби йому було важко вимовляти наступні слова.

— Що ж до Томаса… Я не обіцятиму, що відразу стану його найкращим другом. Але якщо він справді любить тебе, працює чесно й готовий відповідати за свою родину, я не вижену його з маєтку. Він матиме можливість довести, що гідний бути моїм зятем.

— Дякую, тату!

Дженні потягнулася до нього, і Річард обійняв доньку.

Ксенія стояла в коридорі, спостерігаючи за цією сценою. Вона не могла не усміхнутися.

Ось воно, справжнє багатство. Не маєтки, не спадок і не титули. А можливість обійняти свою дитину, коли їй страшно.

Так, Блеквуди були непростою родиною. Горді, часом жорстокі у своїх судженнях, заплутані у власних таємницях. Проте вони любили одне одного. І, можливо, саме ця любов допоможе їм пережити трагедії, які звалилися на їхній дім.

Шкода лише, що Емілі та Розелла вже ніколи не повернуться.

Ксенія відчула, як усередині знову похололо.

Сьогодні ввечері вона розповість, хто вбив Розеллу. Але вбивство Емілі все ще залишалося загадкою. Чи справді ці дві смерті були пов’язані? Чи, можливо, хтось скористався загальною панікою, щоб приховати власний злочин?

— Чому ви стоїте в коридорі? — тихо запитав Едвард.

Ксенія повернулася до нього.

— Не хотіла заважати.

Він подивився на родину й ледь помітно всміхнувся.

— Знаєте, завдяки кому зараз у цій палаті всі знову можуть усміхатися?

— Завдяки лікарям, — відповіла вона.

— І завдяки вам. Ви допомогли Дженні, не дозволили батькові сказати зайвого й переконали його вислухати доньку.

Ксенія відчула, як щоки починають червоніти.

— Едварде, не перебільшуйте. Я просто зробила те, що вважала правильним.

— Саме тому я вам і вдячний.

Він увійшов до палати й розповів рідним, як Ксенія підтримувала Дженні, поки вони не приїхали.

Коли детективка нарешті зайшла слідом, Річард підвівся.

— Міс Ксеніє, дозвольте потиснути вам руку.

Вона здивовано простягнула долоню.

— Ви дуже делікатно поставилися до нашої сімейної проблеми, — сказав він. — Я знаю, що не завжди був справедливим до власних дітей. Але сьогодні ви нагадали мені, що іноді потрібно спочатку вислухати, а вже потім судити. Дякую, що захистили Дженні.

— Я раніше працювала психологинею, містере Блеквуд. Звикла, що за гнівом часто ховаються страх, біль або невпевненість. Дженні боялася втратити вашу любов. Їй не потрібні були докори — їй потрібно було знати, що вона все ще ваша донька.

Річард уважно подивився на неї.

— Це помітно. Ви не лише детективка, а й дуже спостережлива жінка.

— А ви з’ясували, хто вбив Розеллу? — запитала Міла.

Едвард випередив Ксенію:

— Вона розповість усе ввечері. Ми домовилися, що родина й поліція зберуться в маєтку.

Річард кивнув.

— Тоді не будемо гаяти часу. Забираємо нашу Дженні додому, щойно лікар дозволить. А ввечері нарешті дізнаємося правду.

Ксенія поглянула на Дженні.

— Але пам’ятайте: їй потрібен спокій. Не варто перетворювати вечір на ще одне випробування.

— Обіцяю, — відповів Річард.

---

Коли родина Блеквудів повернулася до маєтку, надворі вже сутеніло.

Біля входу на Ксенію чекала Катерина. Поруч стояв інспектор Гарднер, а сержант Брукс розмовляв із місіс Маргарет. У службовому крилі ще тривали допити.

— Як Дженні? — запитала Катерина.

— Стан стабільний. Батько прийняв її вагітність краще, ніж ми очікували.

— Отже, хоч одна добра новина.

Ксенія відвела подругу вбік.

— Що вдалося дізнатися?

— Я поговорила із Сарою. Вона підтвердила, що Розелла останніми днями поводилася незвично. Була налякана, кілька разів казала, що випадково дізналася щось, чого не повинна була знати.

— Про Мію?

— Саме так. Сара пригадала, що Розелла бачила, як Мія розмовляла з людьми, пов’язаними з діловими справами Річарда. Вона підслухала частину розмови й зрозуміла, що Мія намагається підставити його, а можливо, навіть позбавити того, що він колись відібрав у її батька.

Ксенія кивнула.

— Тепер зрозуміло, чому Розелла хотіла поговорити з Річардом.

— І чому її могли змусити замовкнути.

— Так. Але нам потрібно довести, що Мія була біля пральні в момент убивства. Самі туфлі — ще не остаточний доказ.

Катерина показала їй нотатки.

— Гарднер перевіряє її свідчення. За словами Мії, вона впала в саду й залишила взуття біля огорожі. Але Сара пригадала, що ввечері чула суперечку неподалік службового коридору. Вона не бачила обличчя, проте почула жіночий голос.

— Це може бути важливим.

— Є й інше. Артур отримав конверт від незнайомця біля бічного входу. Гарднер уже поговорив із ним, але Артур стверджує, що всередині був лише лист із повідомленням про старі господарські справи.

Ксенія насупилася.

— І він повірив?

— Не зовсім. Артур нервував. Гарднер забрав конверт на перевірку.

Ксенія глянула на освітлені вікна маєтку.

— Отже, сьогодні ввечері ми матимемо дві важливі розмови: одну про смерть Розелли, іншу — про лист Артура. А потім я хочу повернутися до смерті Емілі.

— Ти все ще вважаєш, що її вбивця не Мія?

— Я вважаю, що не можна оголошувати людину винною в тому, чого ми ще не довели.

Катерина усміхнулася.

— Саме за це я й ціную тебе, подруго.

---

Увечері велика вітальня маєтку Блеквудів була освітлена десятками ламп і свічок. На столі стояв англійський чорний чай, а поруч — тарілки з лимонними тістечками й невеликими пирогами, які передала місіс Грейс.

Здавалося, господарі намагалися повернути звичний порядок у дім, де останніми днями панували страх і підозри.

Дженні сиділа між Мілою та Вікі. Після повернення з лікарні вона відпочила й тепер виглядала краще. Томас стояв неподалік, не наважуючись підійти до неї при всіх, доки Річард сам не покликав його.

— Томасе, — промовив господар, — підійдіть.

Садівник підійшов, напружений, як перед вироком.

Річард простягнув йому руку.

— Я не можу сказати, що мені подобається спосіб, у який ви з Дженні почали своє сімейне життя. Але вона вас кохає. І якщо ви справді готові дбати про неї та вашу дитину, я не стану вам перешкоджати.

Томас не відразу знайшов слова.

— Сер… Я люблю Дженні. Я ніколи не дозволю їй пошкодувати про наш шлюб.

— Тоді доведіть це вчинками, — відповів Річард.

Томас потиснув йому руку, а потім підійшов до Дженні. Вона притулилася до нього, і він обережно обійняв її.

Навіть леді Агата, яка зазвичай не пропускала нагоди сказати щось колюче, цього разу лише промокнула очі хустинкою.

— Нарешті в нашому домі хтось згадав, що любов важливіша за правила етикету, — пробурмотіла вона.

Міла засміялася крізь сльози.

Однак не всі поділяли загальне полегшення.

Мері сиділа біля вікна з цигаркою в руці. Її обличчя залишалося байдужим, а погляд раз у раз ковзав до лорда Себастьяна Ешфорда, який сидів поруч із дружиною Ізабеллою.

Коли їхні очі зустрілися, Себастьян на мить затримав погляд на Мері. У ньому промайнуло щось таке, чого не помітила Ізабелла, зайнята розмовою з матір’ю.

Але Ксенія помітила.

Вона подумки поставила ще одну позначку біля імені Мері.

Ще одна таємниця. Ще один зв’язок, який хтось намагається приховати.

Нарешті інспектор Гарднер підвівся.

— Гадаю, час починати.

Розмови стихли.

Ксенія встала й стала поруч із Катериною. Едвард сидів навпроти них, не відводячи від Ксенії погляду. Він виглядав так, ніби чекав не просто на доповідь про злочин, а на щось, що могло змінити його життя.

Мія стояла біля каміна окремо від інших. Вона була бліда, але намагалася зберігати спокій.

Ксенія глибоко вдихнула.

— Ми з Катериною поговорили з прислугою, перевірили свідчення й передали поліції речові докази. Сьогодні я можу розповісти, хто, на мою думку, убив Розеллу.

Усі завмерли.

— Убивця — Мія.

По кімнаті прокотився шепіт.

Вікі здивовано прикрила рот долонею. Ізабелла зблідла. Шарлотта міцно стиснула руку Александра, а Міла подивилася на Мію так, ніби не могла повірити почутому.

Едвард повільно підвівся.

— Я вже знаю про її минуле, — сказав він глухо. — Але я не хотів вірити, що вона здатна на вбивство.

Річард різко повернувся до Ксенії.

— Але чому? Вона була близькою до Едварда. Що їй дала б смерть звичайної покоївки?

— Розелла знала, ким Мія була насправді, — відповіла Ксенія. — І збиралася розповісти вам. Вона випадково почула розмову, яка могла викрити план помсти Мії. Сара підтвердила, що Розелла останніми днями боялася за себе й хотіла поговорити з вами.

Мія похитала головою.

— Це брехня! Сара нічого не могла знати!

— Вона знала достатньо, щоб підтвердити ваш конфлікт із Розеллою, — сказала Катерина. — А знайдені червоні туфлі пов’язують вас із місцем злочину. Ви самі визнали, що бачили Розеллу того вечора й залишили взуття біля огорожі.

— Я не вбивала її!

— Тоді поясніть, чому ви приховали цю зустріч від поліції, — втрутився Гарднер. — І чому спочатку стверджували, що весь вечір провели у своїй кімнаті.

Мія не відповіла.

Ксенія продовжила:

— Ви прийшли до маєтку під іншим ім’ям, щоб помститися Річарду за те, що сталося багато років тому у В’єтнамі. Ви хотіли зруйнувати його репутацію, а можливо, й забрати те, що вважали вкраденим у вашої родини. Розелла дізналася про ваші наміри й вирішила розповісти правду. Ви не могли дозволити їй це зробити.

— Ви нічого не знаєте про те, що він зробив! — раптом закричала Мія.

Її голос розірвав тишу.

— Ви всі сидите тут у своєму розкішному будинку, п’єте чай із порцелянових чашок і вдаєте, що Річард Блеквуд — порядна людина! А мій батько втратив усе! Усе, що створив власними руками!

Річард зблід.

— Мія…

— Не смійте вимовляти моє ім’я! — Вона повернулася до нього. — Ви покинули мого батька, коли у В’єтнамі стало небезпечно. Ви забрали його частку, залишили його без грошей і втекли, щоб урятувати власну шкуру!

— Це було давно, — тихо відповів Річард.

— Для вас — давно! А для моєї родини це стало початком кінця!

Леді Агата повільно підвела голову. Її обличчя раптом змінилося.

— Зачекайте, — промовила вона. — Я пам’ятаю одну жінку…

Усі повернулися до неї.

— Багато років тому до маєтку приходила жінка з маленькою дівчинкою на руках. Вона кричала, що Річард зруйнував її життя й що колись він за все заплатить. Вона була в розпачі. Її забрали до лікарні, бо вона поводилася дуже збуджено. Я тоді не знала, хто вона. Але дівчинка…

Агата уважно подивилася на Мію.

— Це могли бути ви.

Мія завмерла.

На мить у її очах з’явився вираз маленької дитини, яка знову опинилася перед зачиненими дверима. Потім її обличчя знову стало жорстким.

— Моя мати після того більше не повернулася до нормального життя, — прошепотіла вона. — Я росла в чужій родині. Мені розповідали, що батько загинув, а мати не змогла пережити втрату. Я роками хотіла дізнатися правду. І коли нарешті дізналася про Річарда, то поклялася, що він заплатить.

— Але Розелла не була винна у ваших стражданнях, — сказала Ксенія. — Вона не мала жодного стосунку до того, що сталося з вашими батьками.

Мія затремтіла.

— Вона збиралася все зруйнувати!

— Вона збиралася сказати правду. Це не давало вам права забирати її життя.

Едвард зробив крок до Мії.

— Ти використала мене, щоб наблизитися до батька?

Мія подивилася на нього. Її очі наповнилися сльозами.

— Спочатку — так. Я хотіла дістатися до нього через тебе. Але потім…

— Не треба, — різко сказав Едвард. — Не перетворюй навіть це на ще одну брехню.

— Я справді щось відчувала до тебе!

— Можливо. Але ти не довірила мені правду. А тепер через твою помсту загинула людина.

Мія опустила голову.

Сержант Брукс підійшов до неї разом із другим поліцейським.

— Міє, ви повинні пройти з нами для подальшого допиту.

Вона не пручалася.

Коли поліцейські взяли її під руки, Мія востаннє подивилася на Едварда.

— Пробач мені.

Він мовчав.

— Але не думай, що інша жінка буде кращою за мене, — додала вона з гіркою усмішкою. — Колись ти ще згадаєш мене.

— Я пам’ятатиму Розеллу, — відповів Едвард. — А про тебе постараюся забути.

Мія відвернулася. За мить двері за нею зачинилися.

У вітальні запала важка тиша.

Вікі обійняла Дженні. Міла притиснула до себе хустинку, а Річард стояв нерухомо, ніби вперше побачив, до чого можуть призвести помилки минулого.

Ксенія повільно видихнула.

— Отже, вбивство Розелли розкрите, — промовила Катерина.

— Ймовірного вбивцю встановлено, — уточнила Ксенія. — Але остаточне рішення належить поліції та суду. Експертиза й подальше розслідування мають підтвердити наші висновки.

Сибіл, яка досі мовчала, раптом запитала:

— А що з Емілі? Невже Мія не вбила й її?

Ксенія похитала головою.

— Поки що ми не маємо доказів, які пов’язують Мію з отруєнням Емілі. За наявними даними, мотив її помсти стосувався насамперед Річарда. Можливо, Емілі справді не знала нічого про її минуле. А можливо, хтось інший скористався ситуацією, щоб приховати власний злочин.

— Тобто вбивця Емілі досі серед нас? — прошепотіла Шарлотта.

Ксенія не відповіла одразу.

Вона згадала записку, знайдену Катериною в кімнаті Емілі: «Якщо зі мною щось станеться, шукайте там, де починається тінь».

А потім — конверт, який Артур отримав від незнайомця біля бічного входу.

Щось у цій історії досі не складалося.

І саме тоді відчинилися головні двері маєтку.

На порозі стояв чоловік у дорожньому пальті. Поруч із ним — елегантна жінка й маленька дівчинка, яка тримала батька за руку.

Річард повільно повернувся.

— Генрі?..

Чоловік втомлено усміхнувся.

— Привіт, родино. Схоже, я повернувся вчасно.

Він оглянув напружені обличчя, помітив присутність поліції та заплакану матір.

— Що тут відбувається? Мене не було кілька років, а ви зустрічаєте мене так, ніби щойно пережили війну.

Леді Агата підвелася з крісла.

— Генрі, любий…

Вона підійшла до онука й обійняла його. Чоловік міцно притиснув її до себе, а маленька Роуз несміливо визирнула з-за його пальта.

— Бабусю, я теж скучив.

Річард стояв нерухомо. Його погляд зустрівся з поглядом сина, з яким вони не розмовляли належним чином багато років.

— Нам є про що поговорити, — нарешті промовив він.

— Без сумніву, батьку, — відповів Генрі. — Але спершу поясніть мені, чому в нашому домі поліція, чому всі налякані й куди поділася жінка, яку я бачив у коридорі, коли заходив?

Ксенія відчула, як холод пробіг їй спиною.

Вона подивилася на Катерину.

Та мовчки похитала головою, даючи зрозуміти, що ще не знає, що відповісти.

Генрі повернувся до детективки.

— Перепрошую, ви, мабуть, одна з тих, хто розслідує все це?

— Ксенія, приватна детективка. А це моя колега Катерина.

— Тоді, можливо, ви поясните мені, що сталося з Емілі?

Ксенія завмерла.

— Звідки ви знаєте про Емілі?

Генрі повільно зняв пальто й передав його дружині.

— Прочитав разом з дружиною у новинах

Річард різко підвів голову.

— Які ще новини?

Генрі подивився на батька.

— Те що намагалися приховувати

У вітальні знову запала тиша.

Ксенія зрозуміла, що розкриття вбивства Розелли було лише початком. Минуле Блеквудів виявилося набагато темнішим, ніж вона могла уявити.

А лист, який привіз Генрі, міг нарешті пояснити, чому Емілі загинула.

Та перш ніж хтось устиг поставити нове запитання, десь на верхньому поверсі пролунав глухий удар.

Усі підвели голови.