Раді Вас бачити!

Коридори університету гуділи, наче розбурханий вулик, але цей звичний студентський шум долітав до мене крізь якусь щільну завісу. Моє серце все ще калатало десь у горлі, а пальці, якими я стискала підсохлу, але все одно пожовану дощем стопку конспектів, досі відчували швидкоплинне, майже невагоме тепло його рук.

«До зустрічі в аудиторії, Вероніко...» — цей низький, оксамитовий голос відлунював у моїй голові з кожним кроком.

Коли я переступила поріг великої лекційної аудиторії, там уже було повно людей. Студенти галасливо займали місця, хтось сміявся, хтось щось вже писав. Я за звичкою пішла до першого ряду. Мій колишній навчив мене багатьох страхів, але він не зміг забрати в мене прагнення бути найкращою у всьому, що стосується навчання. Перша парта була моєю зоною максимальної концентрації. Тут я бачила лише дошку й викладача, відгороджуючись від шепоту й поглядів за моєю спиною. Це був мій маленький безпечний кокон.

Але сьогодні цей кокон обіцяв стати моєю пасткою.

Я сіла біля вікна, акуратно розклала свої постраждалі аркуші й намагалася глибоко, рівно дихати, як і радив той загадковий незнайомець. 

Не панікувати.

Рівно зі дзвінком двері аудиторії відчинилися. У кабінеті миттєво почала падати тиша — студентство добре знало, що на кафедрі кризової психології випадкових людей не буває, і новий професор мав сувору репутацію.

Я підняла погляд і... забула, як робити вдих.

До кабінету впевненим, розмашистим кроком зайшов він. Арсен Володимирович. Без свого темно-сірого пальта він здавався ще вищим і ширшим у плечах. Бездоганно синя, майже чорна сорочка, ідеально підкреслювала його міцну статуру, а рукава були злегка закочені до ліктів, оголюючи сильні передпліччя, вкриті густою сіткою вен. На зап'ясті невідворотно цокав той самий годинник із важким залізним ремінцем.

Він поклав на кафедру шкіряну папку, і цей звук змусив мене здригнутися. Його обличчя зараз було абсолютно непроникним, суворим і залізобетонно спокійним. Професіонал. Лектор, перед яким тремтіли курси.

Арсен підняв свої темні, проникливі очі й повільно окинув поглядом аудиторію. Я затамувала подих. Його погляд ковзав по рядах і, нарешті, опустився на першу парту. Прямо на мене.

Я була впевнена, що він пройдеться очима далі, підтримуючи університетську маску. Але Арсен затримався. Буквально на дві секунди. Його брови ледь помітно зійшлися на переніссі, а в глибині зіниць на мить спалахнув той самий теплий, глибокий вогонь, яким він дивився на мене під дощем біля книгарні. Він зафіксував мою присутність. Зафіксував те, як сильно я вчепилася пальцями в край столу, і як знову виставила свій невидимий захист.

— Доброго дня, — його низький, хрипкий голос розлетівся під високою стелею аудиторії, і по моїй шкірі миттєво пробігли гарячі мурашки. — Мене звати Арсен Володимирович. І найближчий семестр ми з вами будемо вивчати те, що більшість людей намагається заштовхати якомога глибше в підсвідомість. Травму.

Він відійшов від кафедри й зробив кілька кроків уперед, зупиняючись прямо перед моєю партою. Між нами було менше метра. На такій відстані я могла відчути тонкий, ледь помітний аромат його парфуму — суміш дорогого тютюну, кедра та дощової свіжості.

— Кризова психотерапія — це не про теорію з підручників, — Арсен дивився прямо на мене, хоча його слова були адресовані всім. Він говорив повільно, заглядаючи, здавалося, у найглибші куточки моєї наляканої душі. — Це про вміння підійти до людини, яка стоїть на самому краю безодні. До людини, чиє життя вкрилося тонким, крихким льодом. І завдання терапевта — не зламати цей лід остаточно, а обережно, крок за кроком, повернути їй відчуття повної безпеки.

Він зробив паузу, і мені здалося, що в аудиторії вимкнули весь звук. Я дивилася на його вольове підборіддя, на те, як рухалися його губи, і відчувала, як залізна броня, яку я так ретельно будувала місяцями, починає давати перші тріщини від одного лише його голосу.

— Ну що ж, Шевчук, — раптом тихо, але чітко вимовив він, змушуючи мене здригнутися від звуку власного прізвища. Арсен ледь помітно схилив голову набік, і в кутиках його очей з'явилася ледь помітна, сувора усмішка. — Раз ви сіли на першу пару, почнемо з вас. Розкажіть мені, що, на вашу думку, є головним ворогом зцілення після перенесеного насильства?

Усі повернули голови в мій бік, але я їх не бачила. Я бачила лише його. Чоловіка, який щойно свідомо й упевнено зробив свій перший крок по моєму тонкому льоду.