Раді Вас бачити!

У понеділок зранку університет зустрів мене тим самим звичним шумом, але для мене весь цей світ остаточно звузився до розмірів шахової дошки. Ми з дівчатами не спали пів ночі. Голова гуділа від усвідомлення того, що наші таємні світи у Львові, Києві,Одесі та Франківську насправді міцно зв'язані чоловічою дружбою.

Я йшла по коридору, міцно стискаючи в руках телефон. Екран періодично загорявся від нових повідомлень у чаті «Чотири краплі душі», де Сніжка з Полею та Ксенею досі прораховували варіанти нашої відповіді.

Коли я підійшла до кабінету кафедри, мої пальці не тремтіли. Навпаки — всередині закипав шалений, небезпечний азарт. Я більше не була просто студенткою, яку затиснули в кутку. Я була Шевчук, і я збиралася з'ясувати, наскільки глибока ця кроляча нора.

Я постукала й, не чекаючи відповіді, штовхнула важкі дубові двері.

Арсен Володимирович сидів за своїм столом. На ньому був ідеальний темно-сірий костюм і біла сорочка — бездоганний професор. Побачивши мене, він звичним жестом закрив кришку ноутбука й повільно підвівся, повертаючи на обличчя свою залізну маску.

— Шевчук? Заходь. Двері на замок, як минулого разу? — в його низькому голосі пролунала ледь помітна, хижа усмішка. Він явно згадав наш палкий зрив в архіві.

— Ні, Арсене Володимировичу, сьогодні без замків, — спокійно відповіла я, підходячи ближче до його столу.

У цей момент мій телефон у руці знову завібрував. На екрані вискочило чергове повідомлення від Сніжки. Я відволіклася на секунду, розблокувала екран, щоб вимкнути звук, і випадково поклала телефон на край його столу — прямо перед його руками. На нещастя, екран не згас відразу. На ньому на повну яскравість залишався відкритим наш чат «Чотири краплі душі», де останнім повідомленням висіла та сама збережена групова фотографія: Арсен, Давид, Любомир і Дан біля барної стійки.

Арсен збирався щось сказати, але його погляд інстинктивно опустився на дисплей мого телефону.

Я помітила це занадто пізно. Хотіла перехопити мобільний, але його велика, гаряча долоня миттєво накрила телефон, притискаючи його до столу.

Жодна жила не здригнулася на його обличчі, але я побачила, як його темні очі звузилися, коли він чітко розпізнав на екрані себе та своїх найкращих друзів. Його залізний контроль увімкнувся на максимум. Він повільно підняв телефон, повертаючи екран до себе, і його великий палець прокрутив чат трохи вгору, чітко читаючи повідомлення Сніжки: «Це Давид Арманов!» та панічний текст Полі про тренера Дана з Одеси.

У кабінеті запала така оглушлива, мертва тиша, що мені здалося, ніби я чую стукіт власного серця.

Арсен повільно поклав телефон назад на стіл. Потім підняв на мене свої глибокі, потемнілі зіниці. У них не було страху чи розгубленості — там палав той самий хижий, зрілий азарт чоловіка, якого нарешті розкусили.

— Тож... ви все знаєте, — тихо, неймовірно низько мовив він. Його голос вібрував від прихованої напруги. Він обійшов стіл, зупиняючись від мене на відстані одного подиху, і сперся на нього руками. — Чотири сестри Шевчук. Львів, Київ, Одеса, Франківськ. І четверо найкращих друзів.

— Ви знали, — не запитала, а констатувала я, заглядаючи йому прямо в душу. — Ви знали все. Коли Давид, Дан і Любомир розповіли вам про Сніжану, Ксеню й Полю. І ви мовчали? Дивилися на мене на семінарі, затискали в архіві й удавали, що нічого не відбувається?

Арсен важко зітхнув і раптом ледь помітно, кутиками губ, посміхнувся. Його велика долоня плавно піднялася й обережно, але владно перехопила моє підборіддя, змушуючи дивитися лише на нього.

— Я дізнався про це недавно, коли ми зідзвонювалися, маленька, — чесно, без жодної краплі фальші відповів він, і його гаряче дихання обпекло мої губи. — Дан показав фото Поліни, і я ледь не похлинувся віскі, бо побачив твою точну копію. А Давид з Любомиром додали пазли про Сніжану та Ксенію.

Він нахилився ще ближче, і його пальці на моєму підборідді напружилися.

— Я не грав з тобою, Вероніко. Мені було байдуже на цей збіг, бо в той момент у моїй голові існувала тільки ти. Мої друзі божеволіють від твоїх сестер у своїх містах — це їхні проблеми. А я божеволію від тебе. Так, ми знаємо, що ви сестри. І так, ми тримаємо зв'язок. Але моя залізна субординація впала не через якусь гру, а тому, що ти варта кожного мого зламаного правила.

Я затамувала подих. Його слова знову випалили залишки моєї образи, залишаючи лише чисте, концентроване тепло. Вони дійсно все знали. Але це нічого не змінювало між нами.

— Тоді... що ми робитимемо далі, Арсене Володимировичу? — тихо, з викликом запитала я, не відводячи погляду. — Наша таємниця більше не таємниця.

Арсен повільно забрав руку від мого обличчя, але його погляд продовжував пожирати мене. Він повернувся до столу, взяв свій журнал і твердо сказав:

— Далі ми йдемо на пару, Шевчук. Ти сідаєш за першу парту й ідеально відповідаєш на мої питання, як і завжди. В аудиторію. Швидко.

Я ледь помітно посміхнулася, забрала телефон і вийшла в коридор. Гра дійсно змінила правила. І тепер цей тонкий лід став нашою спільною пожежею.

Коли студенти галасливо заповнили велику аудиторію, я звично сіла на першу парту. Юля вже сиділа поруч, демонстративно розправивши плечі, поправивши глибоке декольте своєї блузи та розсипавши по столу дорогі ручки. Вона кинула на мене уїдливий погляд, упевнена, що після моєї п’ятничної «п'ятірки» професор сьогодні вирішить мене завалити, щоб вирівняти баланс.

За кілька секунд у кабінет зайшов Арсен Володимирович. Його залізна маска була ідеальною. Жоден м'яз на обличчі не видавав того чоловіка, який щойно тримав мій телефон і хижо обіцяв не віддавати свою жінку нікому.

Він сів за стіл, відкрив журнал і повільно обвів поглядом аудиторію. Я була готова до всього — до будь-якого підступного питання, до нової дуелі поглядів.

Але Арсен Володимирович раптом перегорнув сторінку й, на диво всього потоку, навіть не подивився в мій бік.

— Отже, колеги, продовжимо тему кризового моделювання, — його низький баритон завібрував під високою стелею. — Минулого разу Шевчук непогано окреслила фази. Сьогодні перевіримо, як решта студентів орієнтується в практичному інструментарії. До дошки піде... староста. Юліє, прошу. Обґрунтуйте мені алгоритм деескалації при гострому реактивному психозі клієнта.

Юля аж просіяла. Вона граційно піднялася, кинувши на мене тріумфальний погляд, і впевненою ходою попрямувала до кафедри. На її губах блукала та сама кокетлива, солодка посмішка, якою вона зазвичай зачаровувала викладачів-чоловіків.

— Звісно, Арсене Володимировичу, — проковтуючи слова, почала вона, підходячи ближче до його столу й злегка нахиляючись, ніби випадково демонструючи виріз блузи. — За цією методикою головне — встановити емпатичний контакт. Ну, знаєте, подивитися клієнту в очі, показати свою м'якість, заспокоїти його... посміхнутися, можливо, запропонувати чаю. Головне — прибрати агресію своєю чарівністю.

Вона вильнула стегнами, явно намагаючись показати, яка вона розумна й ефектна, але Арсен навіть не підняв голови від журналу. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз. Його спокій зараз виглядав по-справжньому моторошно.

— Чарівністю, старосто? — крижаним, відстороненим тоном перебив він її, і срібна ручка в його пальцях завмерла. Він нарешті підняв на неї свій важкий, проникливий погляд. — Ми зараз обговорюємо гострий психоз, а не правила успішного флірту на першому побаченні. Якщо ви посміхнетеся клієнту в стані реактивного психозу або спробуєте наблизитися без оцінки безпеки, перше, що ви отримаєте — це удар важким предметом у голову.

По аудиторії прокотився тихий, стриманий смішок. Юля миттєво зблідла, її кокетлива маска дала тріщину, а посмішка просто сповзла з обличчя.

— Але... я думала, гуманістичний підхід передбачає... — сказала вона, гарячково перебираючи пальцями край піджака.

— В умовах гострої кризи треба думати мізками, Юліє, а не фліртувати, — безжально й сухо відрізав Арсен Володимирович, закриваючи журнал із гучним стукотом. — Ваша відповідь абсолютно не відповідає протоколу безпеки. Ви абсолютно не готові. Незадовільно. Сідайте й нарешті відкрийте підручник, а не дзеркало.

Юля, ледь не плачучи від сорому й образи, швидкою ходою повернулася за парту, втиснувши голову в плечі.

Я сиділа, опустивши погляд у зошит, і з усіх сил намагалася стримати переможну посмішку. Арсен Володимирович упевнено почав читати лекцію, і коли його погляд на долю секунди знову зустрівся з моїм, у самій глибині його темних зіниць мигнула ледь помітна, хижа іскра.

Мій професор щойно філігранно й на очах у всіх показав Юлі її справжнє місце. І тепер я точно знала: наша спільна пожежа тільки починає розгоратися.

Двері кабінету зачинилися, і студенти нарешті вийшли у гамірний коридор. Юля летіла попереду всіх, червона як рак, грюкаючи підборами й ледь не плачучи від сорому.

Я ж не поспішала. Повільно склала конспекти в сумку, застібнула замок і підвелася. Арсен Володимирович усе ще сидів за своїм столом, вивчаючи щось у ноутбуці. Маска суворого професора знову була зафіксована ідеально, але коли я порівнялася з його столом, він раптом сказав, не підводячи голови:

— Шевчук, залишся на хвилинку. Треба внести правки у твій кризовий кейс.

Студенти, які ще залишалися в аудиторії, співчутливо зашепотіли й швиденько вислизнули за двері. Коли останній однокурсник зачинив за собою двері, Арсен повільно закрив кришку ноутбука. Його контроль миттєво злетів, поступаючись місцем тій самій гарячій, хижій упевненості чоловіка, який повністю володіє ситуацією.

Він підвівся, підійшов до дверей і клацнув замком. Потім повернувся до мене, засунув руки в кишені штанів і примружився.

— Ну що, маленька? Як тобі алгоритм деескалації для нашої старости? — в його низькому голосі пролунав відвертий, оксамитовий сміх.

— Жорстоко, Арсене, — я посміхнулася, підходячи ближче й сміливо кладучи долоні на його груди, відчуваючи, як шалено б'ється його серце під сірою тканиною жилета. — Вона ж тепер мене зненавидить ще більше.

— Нехай ненавидить, — його великі руки владно лягли мені на талію, притягуючи впритул. Він нахилився й міцно, майже до болю поцілував мене в маківку, вдихаючи аромат мого волосся. — Я ж сказав: я твоя стіна.

Я поглянула на свого професора, який зараз тримав мене так надійно, ніби захищав від усього всесвіту. Наша гра в хованки закінчилася. Але я точно знала: попереду нас чекає щось набагато більше, гарячіше й небезпечніше.