Раді Вас бачити!

Вероніка.

Після тієї божевільної суботньої пари минуло два дні, але мені здавалося, що я досі перебуваю в епіцентрі якогось емоційного шторму. Неділю я провела, закрившись у своїй кімнаті гуртожитку, намагаючись зубрити конспекти, але перед очима постійно поставало обличчя Арсена Володимировича — то суворе й відсторонене за кафедрою, то неймовірно ніжне, коли він сушив моє волосся.

У понеділок зранку університет зустрів мене звичним шумом. Я йшла по коридору головного корпусу, міцно тримаючи в руках роздрукований кризовий кейс — те саме завдання, через яке він демонстративно затримав мене в суботу.

— Шевчук! — почула я позаду голос Юлі. Вона наздогнала мене біля сходів, тримаючи в руках стаканчик із латте. — Ну що, виправила свій титульний лист? А то наш професор-айсберг за таку помилку міг і з практики викинути. Ти взагалі як з ним розмовляла? «Винятки з правил»... Сміливо. Я думала, він тебе прямо там поглядом спопелить.

— Все нормально, Юлю, просто робочий момент, — я постаралася посміхнутися якомога нейтральніше, хоча всередині все стиснулося.

Якби Юля знала, що цей «айсберг» уночі власноруч правив мої речі й заварював мені м'ятний чай, вона б, мабуть, захлинулася своїм латте.

— Ну-ну, — примружилася староста. — Дивись обережніше. Арсен Володимирович — геній, але про його залізобетонний характер легенди ходять. Кажуть, він бачить людей наскрізь, і якщо помітить хоч краплю фальші або слабкості — ламає кар'єру вмить.

«Він не ламає. Він рятує», — подумки відповіла я, але вголос нічого не сказала.

Ми підійшли до кабінету кафедри. Мої пальці зрадницьки затремтіли, коли я занесла руку, щоб постукати у важкі дерев'яні двері з табличкою «Проф. Левицький Арсен Володимирович».

— Заходьте, — почувся з-за дверей знайомий низький, спокійний голос.

Юля першою штовхнула двері, впевнено крокуючи всередину з пачкою відомостей. Я зайшла слідом, майже перестаючи дихати.

Кабінет Арсена був виконаний у темних тонах: масивний дубовий стіл, шкіряні крісла, високі шафи, забиті старовинними й сучасними книгами з психотерапії. Сам він сидів за столом, вивчаючи якісь документи на моніторі. На ньому була строга темно-сіра сорочка, рукава знову закочені, а на зап'ясті незмінно поблискував залізний ремінець годинника.

— Арсене Володимировичу, ось відомості від третього курсу, — кокетливо промовила Юля, викладаючи папери прямо перед ним.

— Дякую, старосто. Покладіть і можете бути вільні, — сухо, навіть не підводячи голови, відрізав він. Його залізна відстороненість знову була на місці.

Юля розчаровано зітхнула, кинула на мене швидкий погляд і вийшла, причинивши за собою двері. Ми знову залишилися наодинці.

Арсен повільно закрив ноутбук, відкинувся на спинку шкіряного крісла й нарешті підняв на мене свої глибокі, темні очі. Моє серце миттєво зробило шалений кульбіт. У цих зіницях більше не було крижаного професора. Там знову з'явився той самий гарячий, дорослий, залізобетонний захисник.

— Підійди ближче, Вероніко, — тихо, майже інтимно промовив він, вказуючи на крісло навпроти.

Я зробила кілька кроків і сіла, поклавши свій кейс на стіл.

— Я принесла виправлений варіант, як ви й казали...

— Облиш папери, маленька, — перебив він, і від цього звернення по моїй шкірі миттєво розлилося шалене тепло. Арсен подався вперед, спираючись ліктями на стіл і заглядаючи мені прямо в душу. — Як ти почуваєшся? Твій лід більше не турбував тебе вихідними? Панічних атак не було?

В його голосі було стільки щирої, глибокої чоловічої турботи, що мій захист здався без бою.

— Все добре, — ледве чутно відповіла я, відчуваючи, як щоки починають палати. — Я... я багато думала про суботу. І про те, що ви мені сказали в аудиторії.

Арсен примружив очі, і кутики його губ ледь помітно сіпнулися в суворій, але такій привабливій посмішці.

— Думала про те, як сильно я хочу порушити субординацію? — його голос став ще нижчим, вібруючи від прихованої напруги. — Це добре. Бо я не спав дві ночі, Вероніко. Моя квартира досі пахне тобою, і мені вартувало шалених зусиль, щоб не приїхати до твого будинку в неділю.

Я затамувала подих. Цей зрілий, сильний чоловік говорив такі речі з абсолютно спокійним обличчям, але під цим спокоєм відчувалася така шалена, первісна пристрасть, що мені стало ще більш гаряче.

— Але ми маємо бути обережними... Юля вже щось підозрює, — тихо промовила я, згадуючи слова старости в коридорі.

Арсен упевнено протягнув руку через стіл і обережно, кінчиками пальців, торкнувся моєї долоні. Цей короткий, майже невагомий дотик прошив мене наскрізь чистою електрикою.

— Нехай підозрює, — спокійно сказав він, наче це було буденністю. — Ніхто в цьому університеті нічого не дізнається, поки я сам цього не захочу. Я захищу тебе, маленька. Від пліток, від університету і... від твого минулого. Тобі просто треба продовжувати мені довіряти. Домовилися?

Я подивилася на його сильну долоню, на проникливі темні очі й повільно кивнула. Мій тонкий лід остаточно розтанув у його руках. Я більше не боялася.

— Домовилися, Арсене Володимировичу, — прошепотіла я, забираючи руку, бо в коридорі знову почулися голоси студентів.

Він знову миттєво повернув собі маску суворого професора, беручи мій кейс до рук. Нова гра за правилами університету тривала, але ми обидва знали: ці правила вже давно написані тільки для нас двох.