Раді Вас бачити!

Понеділок добігав кінця. Львів нарешті змив із себе дощову похмурість, і вечірнє сонце м'яко підсвічувало старовинну бруківку за моїм вікном. Я сиділа на ліжку, підібгавши під себе коліна, і в сотий раз прокручувала в голові ранкову зустріч на кафедрі. Його пальці, що на мить торкнулися моєї долоні... Його залізобетонне: «Я не спав дві ночі, Вероніко».

Мої щоки знову зрадницьки спалахнули. Телефон у руці вібрував — дівчата вимагали вечірнього звіту.

Я відкрила Telegram. Наш чат «Чотири краплі душі» вже кипів.

Ніка:«Дівчата, я вдома. Звіт за день: на кафедрі все пройшло спокійно. Юля трохи ніс пхала, але Арсен Володимирович увімкнув свого фірмового залізобетонного професора й виставив її за двері. А потім... коли ми залишилися самі, він просто торкнувся моєї руки й сказав, що нікому не дозволить мене образити. Дівчата, я вперше за весь цей час відчуваю, що можу дихати поруч із чоловіком. Мій лід... він справді тане».

Спочатку відповідь прилетіла з галасливої столиці. Сніжка, судячи з усього, вже була в гримерці клубу. Але її текст буквально дихав обуренням та пристрастю.

Сніжка:«Нікусь, я так рада за тебе! Твій професор — просто еталонний чоловік. А от у мене в Києві... дівчата, це просто якийсь треш. Пам'ятаєте, я казала про нового власника нашого клубу? Його звати Давид Арманов. Так от, цей столичний бос сьогодні викликав мене на килим і поставив дику умову!»

Поля:«Ого... Яку умову, Сніж? Що сталося?»

Сніжка:«Він заявив, що з цього дня я більше не танцюю на загальній сцені для відвідувачів! Уявляєте? Каже, що мій рівень хореографії занадто високий для цього смітника, і тепер я буду ставити номери тільки для приватних лож і... танцювати особисто для нього, коли він забажає. Дівчата, він такий залізобетонний, сидить у своєму дорогому кріслі, затягується сигаретою й дивиться на мене так, ніби вже купив із потрохами. Я накричала на нього, сказала, що не продаюся, а він лише посміхнувся своєю хижою посмішкою й сказав: "Подивимося, Сніжано. Твій контракт у моїх руках". Мене від нього аж трясе! Він небезпечний, але, Боже... який же він харизматичний, гад».

Наступне повідомлення прийшло з півдня. Поля виставила сумне емодзі, і за її текстом я чітко відчула, як сильно їй болить те, що відбувається в її шлюбі.

Поля:«Сніж, тримайся, цей Давид явно зустрів гідну суперницю! А от у мене все навпаки... Артем знову цілими днями й ночами сидить у своєму комп'ютері. Навіть не дивиться в мій бік. Для нього існують тільки його коди, графіки й робота, а я в цій одеській квартирі просто як меблі. Мені здається, нашого шлюбу більше немає...»

Ніка:«Полюсь, сонечко, мені так шкода... Ти пробувала з ним поговорити?»

Поля:«Марно, Нікусь. Він просто відмахується. Але... є дещо. Щоб не збожеволіти від цієї байдужості, я записалася на вечірні індивідуальні тренування на стадіоні. І там з'явився тренер. Його звати Дан. Дівчата, він ганяє мене кожного вечора так, ніби я знову готуюся до Олімпійських ігор! Він неодружений, весь такий спортивний, забитий татуюваннями. Спочатку він здався мені занадто грубим, але сьогодні... коли я підвернула ногу на забігу, він підійшов, мовчки підняв мене на руки й сам доніс до роздягальні. Оглянув кісточку, так обережно перебинтував... У нього такі гарячі руки. Я так злякалася цього тепла, дівчата. Артем місяцями мене не торкається, а цей чужий тренер за один вечір змусив моє серце калатати як скажене».

Екран знову блимнув, і в чаті з'явився круглий кружечок відеоповідомлення з Франківська. Ксеня сиділа біля відчиненого панорамного вікна своєї мансарди. На її колінах лежав блокнот для ескізів, а волосся злегка розвівав прохолодний гірський вітер. На її губах уперше за довгий час з'явилася м'яка, жива посмішка, а в очах більше не було того паралізуючого страху перед колишнім.

Ксеня (відеоповідомлення):«Дівчата, читаю вас і просто серце б’ється швидше! Які у вас там пристрасті... Сніжко, твій бос — справжній хижак, тримай оборону! Полюсь, сонечко, той Дан... Боже, чоловік, який без слів бере на руки й лікує — це залізобетонно сильний жест. А от у мене сьогодні теж... дивний день. Я ж казала, що розлучилася з Максимом і намагаюся почати все з нуля серед цих коробок у Франківську? Так от, я сьогодні вийшла з камерою до ратуші, ловити світло. Максим знову дзвонив, кричав у слухавку, знецінював моє мистецтво, казав, що я ніхто й повернуся... Я розридалася прямо посеред площі, впустила об'єктив. І раптом поруч зі мною зупиняється кремезний, неймовірно широкоплечий чоловік. Дівчата, він схожий на якусь дику карпатську скелю! Він просто забрав у мене телефон й сказав Максиму пару таких слів, що той більше не передзвонював. Його звати Любомир. Він розмовляє такою неймовірною, оксамитовою західною говіркою. Він допоміг мені донести коробки з полотнами до мансарди, а коли йшов, так м'яко торкнувся мого плеча й пробасив: "Не плач, красуне, у нашім краї тебе більше ніхто не образить". Дівчата, у нього такі величезні, надійні руки... Мене досі всю трясе, але не від страху, а від якогось дивного тепла, яке він залишив після себе».

Я дивилася на екран телефону, і мене охопило дивне, майже містичне передчуття.

Ніка:«О Боже... Любомир! Ксюнь, це звучить як справжнє карпатське диво! Слухайте, дівчата, схоже, цей сезон у нас чотирьох видався занадто гарячим. Дан, Давид, Любомир... Ми всі роз'їхалися по різних куточках України, щоб сховатися від свого болю, а натомість кожна зустріла свого чоловіка, який впевнено й залізобетонно руйнує наші стіни».

Сніжка:«Очманіти, Ксюнь! Ведмідь-захисник із Франківська? Мені вже подобається цей Любомир! Короче, дівчата, нас так просто не візьмеш, ми Шевчуки! Нехай побігають за нами. Полюсь, тримайся там на стадіоні, Дан твій — красунчик. Ксюнь, малюй свої картини й шли колишнього лісом. Нікусь, професору привіт! А я погнала воювати зі своїм босом, бо він якраз зайшов у залу. Чмоки!»

Я закрила чат і притиснула телефон до грудей, усміхаючись. Які ж ми різні, але такі близькі. Чотири краплі однієї душі, які нарешті починали зцілюватися. Я так хотіла, щоб мої сестри теж знайшли своє щастя й безпеку.

Опустивши голову на подушку, я знову згадала Арсена.