Раді Вас бачити!

Наступний день зустрів мене прохолодним, густим туманом. Я стояла біля тієї самої кав’ярні, тримаючи в руках паперовий стаканчик, який приємно обпікав пальці. Подвійне еспресо без цукру і крапля вершків окремо. Точнісінько так, як він замовляв учора.

Моє серце калатало десь у районі горла, але всередині більше не було того липкого, паралізуючого жаху. Його підслухані слова стали моїм особистим антидотом. «Вона варта кожного ризику». Якщо цей чоловік готовий спалити свій світ заради мене, то найменше, що я можу зробити — це перестати ховатися за власними страхами.

Я впевнено пройшла крізь масивні двері головного корпусу. Зараз була велика перерва, коридори гуділи від сотень голосів, але для мене весь цей шум існував наче за склом. Я піднялася на третій поверх і зупинилася перед дверима його кабінету.

Жодного тремтіння в колінах не було. Я зробила глибокий вдих, міцніше стиснула стаканчик з кавою й тричі чітко постукала.

— Заходьте, — почувся його низький, заклопотаний голос.

Я штовхнула двері й зайшла всередину, відразу зачиняючи їх за собою на замок. Тихо, ледь чутним клацанням.

Арсен Володимирович сидів за своїм столом, заваленим роздруками кризових кейсів. На ньому була білосніжна сорочка з ідеально запрасованими стрілками, а піджак висів на спинці крісла. Почувши звук замка, він різко підняв голову. Його темні, глибокі очі звузилися, коли він впізнав мене, а погляд миттєво зафіксував паперовий стаканчик у моїй руці.

— Шевчук? — він злегка насупився, повертаючи собі свій звичний, професійно-відсторонений тон. — Пари на сьогодні закінчилися. Якщо це щодо звіту, то...

Я не дала йому договорити. Впевненим кроком підійшла прямо до його столу, обійшла масивне крісло й поставила каву прямо перед ним, поруч із його відкритим ноутбуком.

— Подвійне еспресо без цукру. І крапля вершків окремо, як ви любите, Арсене Володимировичу, — спокійно, з тією самою сміливістю, яку я відкопала в собі за цю ніч, згадавши якою була раніше, сказала я.

Арсен застиг. Його рука, що тримала ручку, напружилася так, що кісточки пальців побіліли. Він повільно перевів погляд з гарячого стаканчика на моє обличчя. Його залізна витримка, яка завжди здавалася мені непохитною фортецею, на мить дала тріщину. У глибині його зіниць спалахнув такий дикий, первісний шок, що мені здалося, ніби повітря навколо нас затріщало від електрики.

— Звідки... — його голос раптом став напрочуд хрипким. Він повільно підвівся з крісла, виростаючи переді мною на всю свою величезну висоту й перекриваючи світло з вікна. — Звідки ти знаєш, яку каву я п’ю, Вероніко?

Я зробила крок уперед, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. Запах його парфуму з нотками кедра й тютюну миттєво окутав мене, але я не відступила. Я закинула голову, дивлячись прямо в його потемнілі, майже чорні очі.

— Вчора ввечері я сиділа в кутку вашої улюбленої кав’ярні, Арсене Володимировичу. За фікусом, — тихо, але кожним словом наче карбуючи метал, відповіла я. — Я чула все. Кожне слово, яке ви сказали Маркіяну. Про мене. Про мій тонкий лід. І про те, що ви кожну секунду думаєте лише про те, як забрати мене до себе й відігріти.

У кабінеті запала така оглушлива, мертва тиша, що було чути, як на стіні цокає старий годинник. Нижня щелепа Арсена ледь помітно ворухнулася. Його груди важко здіймалися під тонкою тканиною сорочки. Весь його ретельно вибудуваний психологічний контроль, його викладацька субординація — усе це миттю злетіло під три чорти.

Він зробив один стрімкий крок, притискаючи мене спиною до високої книжкової шафи. Його великі, гарячі долоні вперлися в дерево по обидва боки від моєї голови, замикаючи мене в пастку. Але це була найбезпечніша пастка у моєму житті.

— Ти підслухала мене, маленька? — його голос вібрував від такої шаленої, небезпечної напруги, що в мене всередині все солодко стиснулося. Він нахилився так близько, що його губи майже торкалися мого вуха. — І після всього, що ти почула... після того, як дізналася, яка пожежа палає в мені, коли я дивлюся на тебе... ти сама прийшла сюди? Зачинила двері на замок? Ти хоч розумієш, як сильно ризикуєш, Шевчук?

— Я більше не боюся ризикувати, Арсене, — вперше назвала я його просто по імені, і цей звук змусив його судомно вдихнути повітря. Я сміливо підняла руки й поклала свої долоні на його широкі, напружені плечі. — Мій лід тріснув остаточно. І якщо ви дійсно готові промокнути разом зі мною під цим дощем... я готова йти за вами до кінця. Навіть якщо цей університет згорить дотла.

Арсен заплющив очі на секунду, важко притуляючись своїм чолом до мого. Його пальці судомно стиснулися. А залізна витримка капітулювала перед моєю сміливістю.

— Боже, Вероніко... ти навіть не уявляєш, що ти зі мною робиш, — глухо прошепотів він, і я відчула, як його губи ледь помітно торкнулися моєї щоки, залишаючи там гарячий, палкий слід. — Сьогодні ввечері. О восьмій. Я заберу тебе на машині за два квартали від корпусу. Ми поїдемо туди, де немає жодного студента й жодного правила. А зараз... іди. Бо якщо ти залишишся тут ще на хвилину, я забуду, що за цими дверима ходять мої колеги, і заберу тебе прямо на цьому столі.

Я ковтнула клубок у горлі, відчуваючи, як під шкірою вибухають тисячі гарячих іскор. Наші погляди зустрілися востаннє — у моєму була абсолютна, беззаперечна довіра, а в його — хиже, зріле чоловіче передчуття перемоги.

Я повільно опустила руки, повернула замок і вислизнула в гамірний коридор. Щоки палали вогнем, серце влаштувало справжнє цунамі, а я гарячково діставала телефон. Мені терміново потрібно було написати в наш чат. Наш тонкий лід офіційно перетворився на полум'я.